Чутливість проблематики, пов'язаної з підрахунками інфляції й наступною індексацією на їх основі доходів громадян, за всіх часів робила роботу органів держстатистики своєрідним заручником політичного впливу.
З урахуванням очевидних нісенітниць, що лишаються в цій сфері, розгляд яких ми почали у статті "Інфляція в Україні та її нові розрахунки" (DT.UA № 24–25 від 23 червня ц.р.), ситуація докорінно не змінилася й досі.
Історія питання
Один із найперших соціально-економічних законів України - закон про індексацію зразка 1991 р. - ухвалила ще Верховна Рада УРСР. Ним, у зв'язку з початком тоді галопуючого зростання цін, передбачалася індексація зарплат, пенсій, стипендій при перевищенні споживчою інфляцією рівня в 1% (але з досить важливим доповненням - за наявності фінансових, тобто бюджетних коштів).
На практиці при тодішніх стрибках цін цей закон не міг діяти й уже в грудні 1992-го був скасований декретом Кабміну (що мав тоді силу закону). ВВП з 1990-го по 1999 р. скоротився у два з половиною рази. А от інфляція зростала просто неймовірними темпами. Зараз уже підзабулося, що 1993-го вона становила за рік 10256% (до грудня попереднього року)! Це означало збільшення цін у 28,1 разу в середньому за день та в 1,17 разу за годину! Тобто із встановленим згаданим законом порогом у 1% індексацію треба було б проводити щогодини, навіть уночі!
До слова, і при підвищеному у 2015-му до 3% порозі цього року індексацію потрібно було б здійснити у квітні, тому що вже в березні ІСЦ зріс до грудня минулого року на 3,5%, а торік при зростанні ІСЦ за рік на 13,7% - аж чотири рази! Але поки що її лише обіцяють почати здійснювати з наступного року.
Уже в 1991 р. розуміли необхідність участі громадськості в моніторингу за зміною цін і тарифів. Це було відображено у ст. 11 закону: "Представники професійних спілок та їх об'єднань, жіночих, молодіжних, ветеранських громадських організацій і громадських організацій споживачів беруть участь у спостереженнях за зміною цін і тарифів на товари й послуги, які реалізуються населенню". Визначення порядку їх участі в цій же статті покладалося на Кабмін.
Ці положення від самого початку було практично неможливо реалізувати навіть у цілому для України, не кажучи вже про регіони, адже згадані організації, що залишилися ще з радянських часів, відживали свій вік, а на становлення нових треба було чимало часу. Не надто зрозуміло, що малося на увазі під "спостереженням за зміною цін і тарифів". А також те, що слід було робити, якби представники висловили незгоду з реєстрованими змінами хоча б не загалом по Україні, а в 2–3 регіонах?
Необхідність якихось форм громадського контролю у спостереженнях за динамікою цін і тарифів цілком очевидна. Нині навіть закон про національну оборону, як і багато інших (про антикорупційну діяльність, судову систему та ін.), передбачає участь громадських організацій у контрольних функціях. І профільному комітету із соціальної політики слід було б підготувати необхідні зміни до нинішньої редакції закону про індексацію. А що стосується ст. 12, то важкувато усвідомити функцію "громадських експертних рад з питань індексації" (якби навіть їх було створено) та її відмінність від "участі громадськості" у попередній ст. 11 закону.
Очевидно, ряд статистичних аспектів такого важливого соціально-економічного питання, як індексація грошових доходів населення, було б доцільно розглядати на Національній раді зі статистики, яку передбачається створити в новій редакції закону про державну статистику. А в ній слід було б орієнтуватися на експертів Міністерства економічного розвитку й торгівлі, Національного банку України, наукових установ.
І, звичайно, активну роль у цьому мають відігравати профспілки, які самоусунулися від участі в такій роботе, хоча це одна з основних функцій їхньої діяльності.
Якось компенсувати наявний вакуум можна було б завдяки участі волонтерів і громадських організацій (за належної уваги до питання їхньої компетенції). Необхідно поступово (звичайно, одразу не вийде) формувати у наших громадян довіру до індексів споживчих цін - їх відповідності реальній динаміці цін. І в цьому кровно має бути зацікавлений насамперед Держстат.
На сьогодні існує тільки робоча група, створена в лютому 2006 р. наказом тодішнього Держкомстату, яка збирається раз на п'ять років (!), щоб обговорити пропоновані зміни в продуктовому наборі. Останній раз вона збиралася на півгодини навесні 2016-го. А пропозиції щодо змін продуктового набору було подано лише за кілька днів до її засідання. Хоча, треба додати, багато з них були цілком обґрунтовані. І на ці наради, як правило, делегуються не найбільш кваліфіковані фахівці.
А в ст. 12 початкового варіанта цього закону містилося положення, що при Кабміні й у регіонах можуть створюватися (а отже, можуть і не створюватися, що для чиновників було б бажано) "громадські експертні ради з питань індексації". Пізніше, у новій редакції ст. 12 цього закону, прийнятій ВРУ 2003-го, положення про можливість створення таких рад і взагалі було виключене.
І в нинішній редакції ст. 12 передбачається створення таких громадських експертних рад зі статусом дорадчих органів. У них має бути однакова кількість представників виконавчої влади й організацій, визначених у ст. 11. Вони повинні щомісяця розглядатидані статорганів про зміну цін і тарифів на товари й послуги, а також зміну рівнів заробітної плати в галузях економіки (у тексті цього закону залишився вислів радянських часів - у галузях народного господарства).
Оскільки в новій редакції цього закону ст. 11 залишилася без змін, то й положення ст. 12 про "громадські експертні ради" навряд чи можна практично реалізувати.
Індексація аж ніяк не передбачає повного, а лише часткове відновлення втрат від інфляції. Вона переважно торкнеться пенсіонерів і студентів, які одержують стипендії. Пенсіонерам - у розмірах не менш як 20%. І влада, коли індексація застосовувалася (до 2015 р.), обмежувалася цим мінімальним компенсаційним розміром. При такій індексації реальний розмір пенсій непрацюючих пенсіонерів скорочуватиметься. Та й не слід очікувати, що вона обов'язково проводитиметься з початку року.
Нині інфляція використовується для визначення динаміки реальної зарплати працюючих, неухильним зростанням якої в останні кілька років політики й чиновники можуть тішитися.
Новинка: середні ціни по 53 товарах
З початку нинішнього року Держстат припинив розрахунки й публікацію даних по Україні та регіонах про ціни на 23 соціально значущі продукти. А саме: на 21 продукт харчування, а також бензин А-95 і дизельне паливо (18,5% грошових споживчих витрат населення), які до цього вже протягом багатьох років приводилися тричі на місяць із десятиденним інтервалом. Це було зумовлено нібито тим, що з середини 2017 р. було скасовано раніше існуючі 20-відсоткові обмеження на величину торгових надбавок на ці продукти.
Замість них почали публікувати 12–13 числа кожного місяця інформацію під заголовком "Середні споживчі ціни (тарифи)". У ній наводяться дані вже не щодо 23, а щодо 53 продуктів (37,1% витрат) по Україні й регіонах. А нещодавно ці дані з'явилися на сайті Держстату і за всі місяці минулого року. Це, звичайно, відчутний крок уперед. Але даних про ціни все ж таки, як і раніше, дуже мало. З 1995-го протягом кількох років у виданнях "Середні ціни й тарифи на споживчі товари і платні послуги та їх індекси" (виходили двічі на рік) публікувалися дані про ціни на 50 продовольчих, 74 непродовольчі товари та 19 видів платних послуг (за 143 позиціями!). Враховуючи важливість інформації про ціни, в листопаді 2001 р. тодішній президент України Л.Кучма видав спеціальне розпорядження "Про вдосконалення спостереження за цінами та тарифами". Підкреслимо, що за цінами й тарифами, а не індексами цін. Але навіть це президентське втручання мало чим допомогло. У 2006–2007 рр. жодних даних про ціни взагалі не публікували.
В останніх статщорічниках "Індекси споживчих цін", включаючи й недавно опублікований з інформацією за 2017-й, дані наводяться всього лиш щодо 22 продуктів харчування (у 6,5 разу менше!).
Щодо тарифів, особливо житлово-комунальних, не публікуються ніякі дані, лише в дужках згадується про їх існування. Можна додати, що В.Гройсман, коментуючи на засіданні Кабміну скасування з 1 липня минулого року контролю над цінами на соціально значущі продукти, сказав, що тепер треба зосередити увагу на контролі над житлово-комунальними тарифами й цінами на медикаменти. Це передбачає наведення даних щодо них. А ця інформація (а не тільки індекси) важлива для громадськості й без побажань прем'єра.
До переліку 53 продуктів, щодо яких стали наводитися середні ціни за місяць, додали ще десять харчових продуктів, зокрема, батони, манку, куряче філе, морожену рибу і яблука. Повністю представлені всі чотири позиції з тютюнових виробів, які чимось особливо сподобалися. Дуже добре, що до цього переліку потрапили й шість позицій з медикаментів та ще наводяться ціни оренди однокімнатних квартир. Хоча принципи такого включення й кількість додаткових позицій залишаються незрозумілими. З 12 основних класифікаційних груп споживчих витрат немає жодної позиції з п'яти груп. Тож можливості розширення цього переліку ще далеко не вичерпано.
Так, виходить, що нам не слід знати, наприклад, ціни на помідори й огірки навіть у літні місяці, середньорічні витрати на які більші, ніж на цибулю, моркву й буряк, дані про ціни на які публікуються.
Очевидно, що запити користувачів за ціновою інформацією ширші. Як найактивнішого користувача можна назвати, наприклад, Українську асоціацію постачальників торговельних мереж. У полі її інтересів продукти харчування, алкогольні й безалкогольні напої, косметика, побутова хімія, товари "усе для дому". На них припадає близько 145 з 328 позицій споживчого набору. І Асоціації, безсумнівно, була б дуже корисна більш широка й розгорнута інформація про ціни та індивідуальні індекси по Україні й регіонах. Але мати інформацію можна лише з 34 позицій.
А агентства нерухомості, наприклад, цікавили б ціни на оренду не лише одно-, але й двокімнатних квартир (як, звичайно, і громадян). Не кажучи вже про відсутність даних про вартість квартир на первинному й вторинному ринках по Україні та регіонах, які відділ, що займається будівництвом, транспортом і житлом, департаменту статистики цін узагалі не вважає за необхідне публікувати й відмовляється надавати за запитами (!). Водночас нагадаємо, що ці дані збираються й розробляються на кошти платників податків. А відскіпується щодо них квартальною публікацією не самих цін, а лише безликих віртуальних індексів, та й то тільки в цілому по Україні, не наводячи їх по регіонах і "маючи на увазі" положення законів України "Про інформацію" і "Про доступ до публічної інформації". Не хотілося б, але мимоволі доводиться звертатися до Закону "Про запобігання корупції"), у якому держслужбовцям (ст. 3.1.в) забороняється "відмовляти фізичним або юридичним особам в інформації, надання якої цим фізичним або юридичним особам передбачене законом" (ст. 60.1.1).
Регіональні відмінності в цінах
Цікаво ознайомитися з регіональними відмінностями за цінами та їх відхиленнями від середніх по Україні. Очевидно, що зовсім однаковими в усіх регіонах ціни бути не можуть. І щодо таких продуктів, як три з чотирьох видів хліба, крупи, борошно, макарони, м'ясні вироби, риба, молоко, сир, сметана, вершкове масло й рослинна олія, цінові відмінності по регіонах у 3–5% були б цілком прийнятними. Але щодо трьох із цих харчових продуктів реєструються значні та складні для розуміння відмінності.
Насамперед це стосується цін на сало, про що DT.UA уже писало. При середній ціні по Україні в червні цього року 67,96 грн/кг у Києві воно коштувало 102,91, Київській області - 80,76, а от у Тернопільській - 46,77, Волинській - 44,12 грн/кг.
Спантеличують розцінки на цукор-пісок. При середній по Україні ціні 14,67 грн/кг у Києві - 17,11, Київській області - 17,86, Закарпатській - навіть 17,63, а от у Миколаївській - 13,01, Харківській - 12,86 грн/кг. Такий розкид цін, швидше за все, навряд чи реальний і завищує середньоукраїнський показник. У Києві в більшості торговельних мереж цукор продається на вагу по 12–13 грн/кг. Звичайно, у деяких магазинах на вітринах він коштує в упаковці по 18–20 грн, а в одній із торговельних мереж пропонують 800-грамову упаковку навіть за 23 грн, тобто по 29 грн/кг! Але покупці біля таких цінників не юрмляться, воліючи купувати на вагу. До того ж в одній із найбільших торговельних мереж, у якій цукор на вагу не продається, його упаковка коштує 13,80 грн/кг.
Слід звернути увагу на непомірно високі ціни на хліб пшеничний з борошна вищого ґатунку в Києві - 32,07 грн/кг. Це в 1,65 разу більше, ніж у середньому по Україні (19,37 грн/кг). Майже в усіх областях України його ціна в межах 17–18 грн/кг і лише в Київській області виходить за ці межі (23,69 грн/кг). І суттєво дешевше в Харківській області - 12,63 грн/кг. У розглянутому переліку цін на 53 продукти наводяться ціни й на пшеничний хліб з борошна першого ґатунку (який раніше вважався одним із 23 "соціальних" продуктів харчування). У всіх регіонах України, окрім Києва й Київської області, у середньому пшеничний хліб з борошна вищого ґатунку коштує лише в 1,26 разу дорожче, ніж з борошна першого ґатунку, а в Києві - в 1,65 разу більше.
Однак щодо ряду товарів і послуг ціни між регіонами значно різняться. Вони суттєво вищі в регіонах із вищими доходами населення (насамперед у Києві та регіонах з великими містами). Це такі чотири види послуг: плата за проїзд міським транспортом, стоматологічні послуги, страховка автомобілів і особливо плата за оренду однокімнатних квартир.
Стоматологічні послуги (лікування одноканального зуба - пломбування фотополімерними матеріалами без видалення нерва та без анестезії) у середньому по Україні коштують 395 грн, у Києві - 501, в Одеській області ще вище - 508, а найнижче (удвічі менше) у Житомирській - 245, Донецькій - 293 та Івано-Франківській - 286 грн.
Проїзд у міському транспорті (окрім маршруток) у середньому по Україні - 3,50 грн, у Києві 4,37 (а з 14 липня разовий квиток уже 8 грн), Львівській області - навіть 5,0, а в Херсонській - 2,50, Волинській - 2,30, Черкаській - 2,0 грн.
Автострахування середнє по Україні - 884 грн, у Києві - 1520, Харківській області - 1212, Одеській - 1152, а в Луганській - 626 і Закарпатській - 601 грн.
Оренда однокімнатної квартири (з меблями, для постійного проживання, без оплати житлово-комунальних послуг) середня по Україні - 3116 грн. У Києві - 5648 грн, Одеській області (практично Одеса) - 5226, Львівській (практично облцентр) - 4378 грн. А в Сумській - 1996 грн, Івано-Франківській - 1861. І ще нижче в Луганській - 1685 грн на місяць.
Але публіковані середні ціни визначаються за цінами пропозиції й порівнюються з аналогічними цінами за попередній місяць (і за ними ж визначаються індивідуальні індекси). Тоді як населення, звісно, намагається придбати продукти якнайдешевше, і середні ціни покупок можуть бути суттєво нижчими. Ціни, за якими купуються продукти, фіксуються у квартальних обстеженнях домашніх господарств. Відмінності між цінами пропозиції й покупок неминучі, але слід прагнути, щоб вони були не занадто істотними. Це передбачає аналіз статистиками за цінами в регіонах інформації про ціни покупок.
Ще одна важлива обставина полягає в тому, що середні ціни, які враховуються для розрахунків ІСЦ, з більшості продуктів фіксуються з якогось одного відібраного виду. Тоді як їх може бути десятки (на чай, каву, цукерки), а то й сотні - у гіпермаркетах і великих продуктових мережах (наприклад, щодо вин та інших алкогольних напоїв).
***
3 серпня ц.р. нове керівництво Держстату провело круглий стіл, присвячений обговоренню шостої за ліком П'ятирічної програми розвитку державної статистики України на 2018–2022 рр. Документ ще треба буде затвердити розпорядженням Кабміну. Раніше такі обговорення ніколи не проводилися. У новій програмі закладено конкретні заходи з підвищення довіри до статистики, всебічного врахування потреб користувачів статистичної інформації, створення нового порталу замість нинішнього застарілого веб-сайту. Хотілося б сподіватися, що ці новації буде реалізовано.