Швидше за все, влада не розуміє, що означає для економіки країни передбачуване бюджетом-2015 подальше падіння ВВП на 4,3%. Але ж це пораженська доктрина, той самий за своєю суттю, тільки в економіці, Іловайський котел. І, за великим рахунком, похоронка діючої влади - не лише уряду і парламенту, а й президента. Завжди скептично ставився до відомих прожектів з приводу дострокових виборів. Зараз починаю розуміти, що це може стати реальністю. Не хочу цього, тому що голосував за Порошенка і за його виборчий блок. Але саме це зобов'язує мене бути принциповим у своїх оцінках ситуації, про яку йтиметься.
За прогнозами КМУ (постанова №709 від 22 грудня 2014 р.), економічне зростання настане лише наступного року. Але й воно, навіть згідно з оптимістичним сценарієм, буде досить скромним: у 2016-му - лише 2,2 %, у 2017 р. - 3,5%. Але ж нам, щоб реально претендувати на членство в ЄС, необхідна політика випереджального зростання, а це мінімум 6–7% щороку. У нас є власний досвід такого рішення: у 2000–2004 рр. ми мали 8,2%. Але про це поки що не йдеться. Запитую: у чому ж тоді результативність здійснюваних починаючи з другої половини 2014 р. перетворень, так голосно декларованої політики реформ, політики системної підтримки нашої держави світовим співтовариством? Адже йдеться про ключову системоутворюючу проблему державної політики. У своєму нещодавньому інтерв'ю одному з українських видань я вже торкався цієї проблеми.
У мене таке враження, що влада до кінця ще не усвідомила критичності реального стану економіки. Це не тільки результат зовнішньої агресії. Економіка України перебуває в глибокій депресії (фактичної деградації) вже більш як шість років: найбільш масштабне падіння ВВП у світі в 2009 р. - 14,8%, далі два роки незначного зростання, у 2012-му і 2013-му - знову стагнація (нульове зростання 0,2 і 0,1%, відповідно), 2014-го - мінус 7,5% (прогноз НБУ), 2015-го знову очікуваний мінус 4,3%.
Що в підсумку? За попередніми оцінками, у 2014 р. рівень ВВП становив приблизно 90–91% 2008-го. Ця позиція не потребує додаткових коментарів - мені не відомі подібні аналоги у світовій економіці.
За даними статистики МВФ, за показником номінального ВВП на душу населення ми опустилися на 105-те місце (2004 р. - 51-ше). Це 3,9 тис. дол. Середньосвітовий показник - 11,2 тис. дол. У Білорусі - 7,4 тис., Казахстані - 11,8 тис., Росії - 14,9 тис. дол. Наші підсумкові показники 2014 р. будуть ще гіршими. З урахуванням падіння ВВП і девальвації валютного курсу ми, швидше за все, матимемо номінальний ВВП на одну людину на рівні близько 3 тис. дол. У світовій градації це показник країн з найнижчим рівнем доходів. Важливе й інше порівняння. У ЄС - 32,1 тис. дол., у нас - 3 тис. Більш як десятиразова різниця - це не тільки кількісні невідповідності. Це й принципово значущі якісні відмінності, які в процесі євроінтеграції нам необхідно подолати.
Виникає природне запитання: як це в принципі можливо? Яким чином країна, де дуже високий інтелектуальний потенціал, країна, що має найсприятливіші в Європі природно-кліматичні умови розвитку АПК, що входить до числа світових лідерів з виробництва металу, що має найбільш передові технології в аерокосмічній сфері, у літако-, судно-, танкобудуванні і важкому машинобудуванні, країна, що володіє високим науковим потенціалом, змогла опуститися на самісіньке дно світової економічної динаміки? Чи не є ми в цьому контексті справді, як свідчать окремі сторінки нашої історії, державно недієздатним утворенням, недержавною нацією? Відразу скажу - я так не вважаю.
Майдан переконливо спростував це. Хоча подібні питання не можуть у нинішніх обставинах не турбувати кожного думаючого мого співвітчизника. Для мене як економіста політика випереджальної економічної динаміки - це основа не порожнього, а реального підвищення життєвого рівня людей, основа не лише евроінтеграційної, а і оборонної стратегії, стратегії нашої соборності - нашої найвищої цінності, в остаточному підсумку, нашої державності. Чому ця стратегія відкладається фактично на три роки, чому й цього року планується мінус?
Аргументи уряду однозначні: втрата 20% ВВП на фактично окупованих Росією територіях плюс військові видатки - сумарно 90 млрд грн. Я теж вважаю військово-оборонну домінанту видатків бюджету (а це сьогодні синтезуюча складова державної політики) принциповою перевагою бюджету-2015. Аплодую цьому. Але суть поставленої проблеми від цього не змінюється. 20% ВВП окупованої території (округляю: 3% - Крим, 12 - Донецька область і близько 5% - Луганська) - справді досить масштабні втрати для нашої економіки. Хоча в цьому показнику не враховано діяльності підприємств Донбасу, розташованих на вільній від окупації території. Але ці втрати враховано в підсумках 2014 р., які становлять вихідну статистичну базу розрахункової динаміки 2015-го. Тому показник мінус 4,3% - це фактично прогнозоване падіння ВВП на території, що виключає Крим і окуповану частину Донбасу. Уряд не зважився сказати про це публічно.
Звичайно, у наявності дуже серйозні, спричинені фактично воєнним станом країни виклики в економіці. Глибоку кризу переживає система фінансів. Але, говорячи про перспективу, ми зобов'язані дуже ретельно зважити не тільки це, але й можливості, що формуються цього року, те, що економісти називають точками зростання, максимально зосередити увагу на їх реалізації. Спробую лише позначити окремі з них.
Це, по-перше, вагомі військові замовлення підприємствам ВПК, перетворення їх на провідну ланку прискорення промислового виробництва, осередок інноваційного прогресу. Обґрунтовуючи механізми антикризової політики, Кейнс включав до їх переліку "фінансовані з допомогою позик військові видатки". Ці рекомендації було взято в роки Другої світової війни на озброєння президентом США Ф.Рузвельтом, коли військові видатки стали локомотивом економічної динаміки: у 1941–1945 рр. середньорічні темпи зростання там досягли 16,9%. Розумію умовність цього порівняння - акцентую лише на проблемі. Україні потрібна не просто дієва програма, а закон про розвиток ВПК, що передбачає не лише загальні, а й, можливо, точкові рішення відповідної проблеми.
По-друге, не можна не брати до уваги і зовнішньоекономічної кон'юнктури, яка поліпшується (за прогнозами МВФ, у 2015 р. темпи зростання світової економіки мають збільшитися з 3,3 до 3,8%, а для країн з низькими доходами - до 6%). Розширюються наші можливості експортних потоків на основі реалізації Угоди про зону вільної торгівлі з ЄС, освоєння нових ринків в інших частинах світу, у т.ч. в Казахстані і Білорусі. Зниження цін на енергоносії та валютного курсу гривні - це теж фактори підвищення конкурентоспроможності нашого експорту. Експортна експансія КНР будується багато в чому на штучно заниженому курсі юаня.
По-третє, є підстави розраховувати на дієвість заходів, вжитих для стимулювання малого підприємництва.
По-четверте, ми говоримо про додаткові можливості зростання і в зв'язку з реалізацією політики децентралізації, детінізації та рішучого подолання корупційних втрат.
По-п'яте, серйозним стимулом зростання може стати реалізація з урахуванням іноземної допомоги відбудовних інфраструктурних і житлово-комунальних проектів у Донбасі.
Цей перелік можна продовжити. Ми говоримо про фактори, які за умови належного обслуговування (з допомогою західних кредитів) боргових зобов'язань держави можуть забезпечити вже цього року не падіння ВВП і навіть не нульовий показник, а мінімум 1,0–1,5% економічного зростання, а це - майже 100 млрд грн ВВП додатково до прогнозованого. Більш оптимістичними можуть виявитися і прогнозовані параметри інфляції. У зв'язку з більш як дворазовим зниженням світових цін на нафту деякі країни Заходу вже зараз зазнають впливу дефляційних процесів. Звісно, нам подібне не "загрожує". Але повністю абстрагуватися від відповідних впливів я не радив би.
Дві умови реалізації названих інструментів зростання. Подолання абсолютно непосильних для економіки масштабів державного споживання та її безпрецедентної (тупої) політизації - реанімованої з революційним ентузіазмом політики "свій-чужий". Ми просто інакше не можемо. Тінізація, що давно перевищила критичні параметри, як і корупція, в їхній взаємозалежності ґрунтуються на цьому. На цій самій платформі відтворюється логіка патерналізму, з якою впоратися сьогодні ми просто не в змозі. Перманентність фази глибокої стагнації нашої економіки, про яку йшлося вище, ґрунтується на цьому. Бюджет-2015 поглиблює ці колізії.
Як формувалася політика зростання після найтяжчої кризи початку-середини 90-х (у 1994 р. падіння ВВП - 23%)? Насамперед за рахунок скорочення рівня державного споживання. От офіційна статистика Держкомстату: у 1995 р. видатки загального (державного і місцевих) бюджету становили 44,6% ВВП, а 1999-го - 26,7. Бюджетний дефіцит у 1995 р. - 6,6% ВВП, 1999-го - 1,5. Дуже добре знаю, якою ціною досягали цих результатів. Заощаджували буквально на всьому, що давало змогу одночасно не декларативно, а реально знижувати податковий прес на виробників. За даними статистики, у 1996 р. податки (за винятком субсидій) на виробництво й імпорт (а це найбільш узагальнюючий показник податкового навантаження) становили 21,9% ВВП, 1999-го - 17,6, 2004-го - 11,4%. Доводиться вкотре нагадувати, що джерела економічного буму 2000–
2004 рр. ґрунтувалися на цьому.
А що зараз? Видатки тільки держбюджету: 2011 р. - 25,3% ВВП, 2013-го - 27,7, 2015-го - 30,6%. Аналітики вважають, що з урахуванням місцевих бюджетів і чистих витрат Пенсійного фонду рівень державного споживання цього року становитиме 52–54% ВВП (!). Світовим досвідом доведено: у країнах з низьким рівнем доходів економічне зростання можливе лише за умови, що держспоживання не перевищує 25–30% ВВП. Якщо ми справді хочемо забезпечити 6% щорічного зростання економіки, а альтернативи просто немає, то повинні підвищити в 1,5–2 рази норму заощаджень. У нас цей показник перманентно знижується: 2011 р. - 21,5%, 2012-й - 17,9, 2013-й - 15,9%. У країнах ЄС - 18–19%. У нових індустріальних країнах Азії цей показник становить 31–33%, у країнах азіатського регіону, що розвиваються, - 44–46%. Змінити аналогічним чином ситуацію в нашій країні за існуючого рівня держспоживання неможливо.
Який вихід, як забезпечити реальне зниження держспоживання і на цій основі значно підвищити норму нагромадження капіталу, капіталізації економіки в цілому? У моєму розумінні, необхідна принципово нова філософія державного будівництва - філософія максимально можливої лібералізації. Я вже писав про це раніше, у тому числі й на сторінках DT.UA. Ліберальний принцип "менше держави" жодним чином не означає, що вона - держава - має бути слабкою, неефективною. Насправді є обернена залежність: "багато держави" - свідчення її слабкості. "Щоб управляти краще, треба управляти менше" - такий непорушний принцип лібералізму. Компенсатор цього - дієздатність громадянського суспільства. Під час найглибшої кризи нашої державності в першій половині минулого року ми вижили і, насмілюся стверджувати, виживаємо зараз завдяки дієвості механізмів громадянського суспільства. Цю дієвість закладено в нашій генетиці: у роки бездержавності нація відтворювала свої цінності, спираючись на потенціал громадянського суспільства. Цей потенціал ми повинні максимально реалізувати і в наші дні.
Свого часу Макс Вебер обґрунтував закономірність не просто відтворення, а розширеного самовідтворення державної машини. Ця закономірність максимальним чином виявляється і в нас. Я відкрив сайт адміністрації президента й очам своїм не повірив: у очільника цієї структури, що виконує функції канцелярії (секретаріату) президента, сім (!) заступників, два з них - перші. В АП - 16 не відділів і управлінь, а департаментів і головних департаментів, не секретар приймальні, а окремий офіс глави АП. Приплюсуйте до цього апарат РНБО, Держуправління справами, регіональних адміністрацій, Інститут стратегічних досліджень - і виходить дуже "великий президент". Але ж функції глави держави згідно з чинною Конституцією істотно звузилися.
Подібна ситуація і в системі урядових інституцій, де коректніше було б говорити не про 10, а щонайменше про 30% скорочення управлінського апарату. Логіка децентралізації потребує цього. Маю на увазі не механічне скорочення "норовливих", а навпаки (добре знаю високий професіоналізм міністерських кадрів, особливо середньої ланки), скорочення на основі оптимізації управлінських функцій, ліквідації дубляжу, що робить недієздатною управлінську структуру. Запитайте Яценюка, навіщо йому Міністерство КМУ, що дублює функції галузевих міністерств? Питаннями соціальної політики займаються як мінімум 5–
6 міністерств. Про яку системність рішень може в цьому разі йтися? У нас функціонує Міністерство економіки і торгівлі, а хіба буває торгівля без економіки? У Німеччині - Міністерство економіки і технологій. А навіщо нам займатися ще й технологіями - нехай цим займаються німці.
У всіх країнах головною фігурою уряду є міністр. У нас же є й "старший міністр" - міністр-віце-прем'єр: не пустувати ж у будинку уряду управлінським блокам віце-прем'єрів, та й коли заступник голови АП делегується в уряд президентом, то посада просто міністра - дрібнувата. А в пані Меркель немає заступників, посада віце-канцлера в Німеччині не передбачена. Чому не передбачена? Поміркуймо разом. У системі принципів державного управління є золоте правило: хочеш, щоб проведеним реформам довіряли, починай реформувати з себе. Для нас це правило поки що надто складне…
Я торкнувся лише деяких аспектів позначеної проблеми: велика держава - неефективна держава. Неефективні і великий уряд, і великий президент. Недієздатність нинішньої системи управління економікою, її загрозлива стагнація прямо пов'язані з цим. Відверто кажучи, я очікував, що бюджет хоча б пунктиром позначить лінії подолання цієї ситуації. Насправді колізії, про які йдеться, поглиблюються.
Бюджет-2015 не став бюджетом з основним акцентом на проблемі "створити", його домінанта - "правильно поділити", у тому числі й те, що "дадуть". Логіка "створити" ще досі новою владою просто не опрацьована. Її немає, тому, як і торік, вона переноситься на потім. Для умов перманентної кризи це неприпустимо.