Український бізнес їде. Не через війну, а через корупцію. На жаль, це доведений опитуваннями і аналітичними дослідженнями факт. Чому відбувається відплив талантів, інвестиційних ресурсів, підприємницької активності і хто в цьому винен?
Ці питання я чую постійно на ефірах і зустрічах. Передусім це відбувається тому, що для багатьох українців корупція під час війни стала своєрідним вироком існуючій пострадянській системі і свідченням часткової поразки Майдану.
Адже корупція була і раніше, от тільки зараз вона відбувається найбільш цинічно та зухвало на тлі десятків тисяч загиблих і поранених на фронті та по всій країні. Це те, що навіть для багатьох українців, які звикли до нахабства та безкарності вітчизняних корупціонерів, за межею добра та зла. Головне — багато хто з нас зрештою усвідомив, що це дорога в нікуди. Не тільки для країни в цілому, а й для окремих українців, їхніх родин і дітей.
Та основне — люди хочуть почути відповідь на запитання: коли це все припиниться? На жаль, мушу зізнатися, що не припиниться. Ми самі маємо це зупинити. Якщо ми не займемо суб’єктної позиції — як бізнес, як громадянське суспільство, то корупціонери самі по собі не здадуться.
Чому? Та хоча б тому, що в нашій країні корупція приносить близько 500–600 млрд грн «ренти» на рік. Вони заробляють більше, ніж усі прибутки бізнесу разом, — вони сильніші і, на відміну від нас, не здають своїх позицій. У них кланова солідарність, знов таки, на відміну від нас. Вони побудували вертикальні та горизонтальні зв’язки.
І ситуація, на жаль, погіршується. Наприклад, кількість рейдерських атак зросла, понад 45% підприємців зазнавали тиску з боку контролюючих чи правоохоронних органів протягом останніх двох місяців. Близько 30% вказують на те, що тиск посилився порівняно з тим, що було. Отака картина.
У нас зараз існує дуже високий ризик того, що бізнес може бути критично «видавлений» з України. Ми вже втратили 12% доданої вартості через бізнес-міграцію і можемо втратити більше. Ми можемо отримати зупинку інвестиційних проєктів, які так чи інакше є в країні.
Хто винуватий, або Що робити?
Ключове запитання: що з цим робити? По-перше, не здавайтеся. Ми, приміром, заснували «Маніфест 42» — об'єднання бізнес-асоціацій. Ми створили «Коаліцію українських бізнес-спільнот за модернізацію України», і я маю честь очолити Раду цієї коаліції.
Ми зараз шукаємо шляхи, як інструментально побудувати протидію силі таких владних структур. Але, з іншого боку, ми також працюємо системно. Так, вдалося провалити недолугий і просунути кращий законопроєкт про перезавантаження Бюро економічної безпеки.
Нині ми працюємо над перезавантаженням Кримінального процесуального кодексу, митниці, щоб контролюючі та регуляторні органи перестали бути органами тиску. Щоб була впроваджена презумпція невинуватості бізнесу, щоб були декриміналізовані економічні злочини. Щоб економічну підслідність мало тільки БЕБ, яке ми зараз повинні разом перезавантажувати.
Головне, що треба, це щоб сам бізнес, по-перше, почав працювати за правилами і почав платити податки. А по-друге, коли у бізнесу вимагають хабаря, у цей момент він має звертатися до НАБУ, чи до «Коаліції українських бізнес-спільнот», чи до «Маніфесту 42».
Там уже є навчені люди, які допоможуть бізнесу зробити так, щоб не лише цей податківець, а й усі ті, хто піде потім його захищати, — всі вони більше ніколи не потрапили в державні установи. І щоб вони обов'язково опинилися під слідством і за гратами за свої незаконні справи. Ми маємо чинити опір. Іншого шляху немає.
Однак бізнес боїться. Бізнес прямим текстом каже: «Ок, я там по податківцях можу дати свідчення, але в них є родичі в прокуратурі, в місцевій СБУ чи в ДБР. Можливо навіть, податківців ми посадимо, але і вони потім мене посадять. Пришиють мені зв'язки з Росією, або ще щось по іншій лінії, або навіть і зовсім щось там вигадають, і я опинюся під іншою справою».
Тож нам потрібно бути обережними. Але разом ми обов'язково з цим впораємося. Зараз ми якраз працюємо над цією інфраструктурою для підтримки такого бізнесу.
Дійсно, бізнес боїться фінансувати аналітичні центри, медіапроєкти, політичні партії. Боїться, бо сподівається, що «ну, ми тишком-нишком якось виживемо і переживемо це все». Але це виживацтво, на жаль, робить нас дуже і дуже крихкими і дає сили тим, хто зберігає цю корумповану і вже навіть не олігархічну, а просто бандитську систему, яка просто таки воює з бізнесом.
Безумовно, це не вичерпна характеристика держави. В державі, її інституціях насправді є багато притомних людей, з якими можна і треба говорити. Ці люди є в Офісі генпрокурора, в НАБУ, в НАЗК, в Міністерстві економіки, в Міністерстві фінансів, в офісі президента.
Ми зможемо захиститися тільки тоді, коли перестанемо боятися вести з ними непросту розмову про корупцію. Тільки тоді у корупційної системи не буде сили. Ми не боїмося Путіна, ми не боїмося ядерної зброї, то чому ми боїмося доморощених злодіїв? Їм так само треба чинити опір. Вони такі ж вороги України, як і солдати Путіна.
Гарні приклади — Юрій Зозуля та Олександр Соколовський. Вони не бояться виходити і публічно говорити про все те, що робить той чи інший орган. Якщо вони можуть, зможуть й інші.
При цьому, на моє переконання, покарання корупціонерів — це мала частина боротьби з корупцією. Антикорупція — це передусім побудова іншої системи. Ми зосереджені на тому, щоб була нова митниця, нове БЕБ, новий КПК, нова прокуратура, нова податкова, і ми працюємо над цим. І я думаю, що у 2025 році ми цього обов'язково доб’ємося.
«Не можна розходитися після Майданів»
Недавно я зустрівся з головним редактором одного з найвідоміших українських суспільно-політичних видань, і вона сказала мені серед сотні дуже класних фраз і сенсів одну дуже важливу фразу: «Суспільство не розуміє, що не можна розходитися після Майдану, — після Майдану треба не йти і робити те, що ви робили до цього, треба ставати владою».
Стати владою означає, що бізнес повинен фінансувати аналітичні центри, фінансувати незалежні ЗМІ, спільно фінансувати громадянську освіту, фінансувати політичні партії, делегувати своїх представників до парламенту, у політичні сили, делегувати своїх керівників до управління державною системою, навчати державних менеджерів, допомагати професіоналізувати державну службу.
Якщо ми хочемо справжньої модернізації країни, то повинні інвестувати в це. Причому інвестувати організаційний ресурс, фінансовий ресурс, смисловий ресурс. І діяти — це має бути одне з наших щоденних завдань. І поки ми цього не робимо, корупціонери будуть сильнішими. Вони, наприклад, знову накопичили фінансовий ресурс.
І ми знову маємо стрибнути через голову, щоб перемогти корупціонерів на виборах. І, найшвидше, ті, кого ми знову оберемо на виборах, теж корупціонуються, бо сенси там залишаться незмінними. І типологія влади залишиться незмінною, якщо ми не візьмемо влади в свої руки.
Власне, назва моєї колонки на ZN.UA саме так і звучить: Як громадянському суспільству взяти владу в країні. У нас є бачення того, яку країну ми хочемо побудувати. Ми хочемо будувати країну можливостей з людиноцентричною державою, з відповідальними громадянами і безпечним середовищем. Країну, яка буде глобальним суб'єктом. Є у нас і чітке уявлення про те, як це зробити. Ми розробили багато політик, але у нас немає достатньої критичної маси людей, які готові це робити щодня. На жаль, недостатньо ресурсів, тому ось наше завдання на найближче майбутнє — накопичити ресурс і потім делегувати людей.
Україна відштовхує українців, які опинилися за кордоном
Наступне питання, яке потребує осмислення: якою має бути державна політика щодо українців, які зараз живуть за кордоном?
На моє переконання, наразі держава відштовхує українців. Вона продовжує вичавлювати з України таланти та підприємців. Намагається налякати тих, хто вже за межами України.
Це категорично неприпустимо. Українці повернуться тоді, коли Україна буде найкращим місцем для народження дітей, для створення ідей, для реалізації бізнес-прагнень, інвестування. Потрібно не залякувати українців по всьому світу, а працювати над привабливістю середовища.
Насправді головна проблема України не в безпеці — проблема в безперспективності, у відсутності ясності. Коли в державі найбільша проблема під час війни — це непередбачувані дії самої держави, яка, наприклад, у будь-який момент може погіршити умови для вітчизняного бізнесу, це ж нонсенс. Бо саме бізнес своїми податками фінансує нашу оборону.
Держава повинна створити всі умови для нормального існування українців за межами України — зробити так, щоб українці реалізовували своє бажання допомагати своїй країні у той спосіб, в який вони можуть, жертвуючи через донати, через часткову сплату податків в Україні, через інституцію подвійної резиденції тощо. За кордоном переважна частина цих людей опинилася не від гарного життя, а частково і внаслідок недалекоглядних дій самої держави. Розуміння, що держава піклується про них, що держава залишається людиноцентричною, хоч би де був українець, в рази підвищує шанси на повернення цих людей.