У жовтні річні темпи споживчої інфляції уповільнилися до 5,3%, що вп’ятеро менше від рівня на початок року (26,6%). Це прозвучить фантастично, але зараз інфляція в Україні є нижчою, ніж у більшості країн Центрально-Східної Європи і навіть на батьківщині найстарішого центрального банку в світі, тобто у Швеції. Очевидно, що ситуація нестандартна, і цьому має бути якесь логічне пояснення.
Після різкого «постковідного» цінового сплеску 2021–2022 років у 2023-му темпи інфляції у світі (зокрема в Європі) стрімко уповільнюються (див. рис.). Одні вважають це результатом значного підвищення відсоткових ставок центральними банками, інші — наслідком поступового вичерпання дії інфляційних чинників витратного характеру (порушення логістики, дефіцит окремих товарів, стрибок цін на енергоносії тощо).
В Україні найважливішим фактором уповільнення цінової динаміки можна вважати стабільність обмінного курсу гривні, забезпечену за рахунок масштабної зовнішньої підтримки: з початку 2023 року надходження від зовнішніх партнерів становили 37,4 млрд дол., що дало змогу Нацбанку продати з резервів 24,6 млрд дол.
Крім того, на кон’юнктуру споживчого ринку в Україні діють два вагомі антиінфляційні чинники, які відрізняють нас від решти європейських країн: фіксація ціни на газ для населення на невисокому рівні, а також ускладнений експорт сільськогосподарської продукції на тлі гарного врожаю (що забезпечило насиченість внутрішнього ринку продовольства).
Однак найбільша відмінність України від решти світу стосується рівня ставок центрального банку. З червня 2022 року по липень 2023-го облікова ставка перебувала на захмарному рівні 25%, після чого її було поетапно знижено до 22, 20 і, врешті, до 16% (але це не точно).
Тобто на сьогодні облікова ставка перевищує поточний рівень інфляції у три рази. А якщо врахувати «фіктивність» її останнього зниження, то виявиться, що зазначене перевищення становитиме не три, а майже чотири рази.
Під таким кутом зору монетарна політика НБУ є найжорсткішою у світі і ніяк не узгоджується з необхідністю балансувати між цілями зниження інфляції та підтримання економічної активності.
Логіка з’являється, коли дивишся на результати діяльності банків: за підсумками січня—жовтня 2023 року чистий прибуток банків сягнув 122,7 млрд грн, значно перевищивши річний показник найприбутковішого для банків 2021 року (77,4 млрд грн).
Ні для кого не секрет, що значну частину прибутків банки отримують за рахунок відсотків за депозитними сертифікатами НБУ. За розрахунками, сума відсоткових витрат НБУ за депозитними сертифікатами за січень—жовтень становила близько 73 млрд грн, а загалом за 2023 рік може сягнути 90 млрд.
Принципово важливо, що зазначені прибутки банки отримують в умовах стабільного обмінного курсу. Все це робить банківський бізнес в Україні суперприбутковим.
Слід також пам’ятати, що в кінцевому підсумку весь цей «бенкет» оплачується з бюджету через сплату урядом відсотків за ОВДП, які перебувають у портфелі НБУ. За перше півріччя Нацбанк отримав за цією статтею 58,3 млрд грн, відповідно, річна сума становитиме близько 120 млрд.
Картина ще більше тьмяніє, коли виходиш за межі фінансового сектору. Попри поліпшення прогнозів НБУ та МВФ щодо зростання реального ВВП 2023 року, бізнес у жовтні погіршив оцінки поточних результатів своєї діяльності. Також погіршились оцінки щодо зайнятості: представники промисловості, будівництва, торгівлі і сфери послуг прогнозують скорочення загальної чисельності працівників.
Як бачимо, незважаючи на зниження темпів інфляції, монетарна політика НБУ має багато суперечливих моментів, і хтось повинен був би аналізувати її вплив на реальну економіку, стан державних фінансів і, зрештою, на обороноздатність країни.
За логікою речей, це мала б робити Рада НБУ. Принаймні такий висновок можна зробити, виходячи з формулювання статті 100 Конституції України: «Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням».
Однак якраз два роки тому в Ради НБУ було відібрано повноваження аналізувати вплив грошово-кредитної політики на стан соціально-економічного розвитку України та розробляти пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї.
Контроль за здійсненням грошово-кредитної політики — конституційне право Ради НБУ — де-факто унеможливлений через формальне визначення самого поняття такого контролю в законі про НБУ.
Таким чином, Рада НБУ вже два роки фактично позбавлена реальних повноважень впливати на монетарну політику Нацбанку.
Проте в неї залишилася низка інших повноважень, зокрема, стосовно затвердження кошторису адміністративних витрат НБУ, здійснення внутрішнього аудиту тощо. Елементарна логіка підказує, що для виконання зазначених функцій Рада НБУ потребує певної аналітичної та організаційної підтримки.
Таку підтримку для членів Ради НБУ забезпечував секретаріат Ради НБУ, до складу якого входила невелика кількість кваліфікованих аналітиків. Однак, з погляду Правління НБУ, і цього було, вочевидь, забагато. На початку листопада Правління НБУ оприлюднило пресреліз про зміни в організаційній структурі НБУ, в якому повідомило про ліквідацію секретаріату Ради НБУ і передачу його функцій до офісу Правління НБУ.
У когось у стінах НБУ дуже специфічне почуття гумору. Тепер аналітичну та організаційну підтримку Ради НБУ забезпечуватиме офіс Правління НБУ, діяльність якого вона повинна контролювати. Шах і мат!
Ба більше, суспільство навіть не може ознайомитися з результатами діяльності Ради НБУ, оскільки оприлюднення її рішень де-факто заборонене законом (крім рішення про схвалення Основних засад грошово-кредитної політики).
Справжній тріумф підзвітності та прозорості!