Частка кредитів у структурі фінансування капітальних вкладень в Україні перебуває на рівні 5–7%, а більш як 75% фінансових ресурсів на розвиток підприємства знаходять за рахунок власних джерел. Та жодна економіка не може розвиватись без так званого ефекту кредитного важеля, і ми не виняток. Тож поміркуємо, як нам вибратися із цього глухого кута.
Як має працювати кредитний важіль?
Алгоритм тут досить простий: ставка за кредитом має бути меншою за рентабельність виробництва, тоді компанія, що бере кредит, має ресурси як для його повернення, так і на його обслуговування. Ба більше, навіть отримує додатковий прибуток на залучені позикові кошти.
Та якщо кредитний відсоток вищий за рентабельність підприємства, це не лише призводить до збитків, а й торує прямий шлях до вимивання обігових коштів і зрештою до банкрутства.
Якщо зараз облікова ставка НБУ становить 13%, то ринковий кредит для компанії коштуватиме десь 20% і навіть більше.
Дії НБУ можна порівняти з роботою лікаря: він дивиться на пацієнта і розуміє, що його дії за протоколом уб'ють пацієнта зі 100-відсотковою ймовірністю, але при цьому його ніхто не звинуватить у смерті хворого. З іншого боку, можна піти всупереч протоколу, і хворий виживе, але зберігається 10% ймовірності смерті від ускладнень, і тоді доведеться сісти. І лікар лікує за протоколом, а НБУ підвищує ставку до 25%.
Однак, попри війну, попит на кредити є і він великий: під релокацію, під програми енергозбереження та енергоефективності (на тлі дефіциту та дорожнечі енергоресурсів), під імпортозаміщення тих товарів, що стали недоступними, під структурну перебудову економіки в умовах військового стану, під оборонне замовлення, під часткове відновлення бізнес-процесів.
Що стосується монетарної моделі
Як функціонувала монетарна трансмісія до війни? Була облікова ставка НБУ, що слугувала орієнтиром цін на гроші для національної економіки. Позначимо облікову ставку як Х — це була серцевина трансмісії, «нейтральна передача».
Вищою за неї була ставка рефінансування банків із боку НБУ: вона визначалась як Х плюс 2% («перша передача») і формувала вартість активних операцій НБУ (кредитування банківської системи з боку регулятора).
Проте була і ставка за депозитними сертифікатами НБУ: вона визначалась як Х мінус 2% («задня передача») і формувала вартість пасивних операцій Нацбанку, тобто дохідність залучення регулятором коштів банків (ставка іммобілізації вільної ліквідності банківської системи).
Під час війни зазначена трансмісія пішла в рознос. За облікової ставки Х ставка за депозитними сертифікатами тепер у нас не Х мінус 2%, а Х плюс 2,5% (було плюс 3%), а ставка за рефінансуванням — Х плюс 3%.
Це фактично перевело облікову ставку НБУ в найнижчий горизонт, а ставку за депозитними сертифікатами закинуло майже на самісінький верх монетарної трансмісії — вище за облікову, що зробило операції банків з депозитними сертифікатами НБУ найприбутковішою справою в Україні.
Звичайно, про кредитування у таких умовах мова вже не йде.
А що мав би зробити НБУ?
Передусім зафіксувати облікову ставку на певний строк (один-півтора року) на досить низькому рівні (10%) для формування кредитно-монетарного імпульсу зростання економіки в горизонті 8–10% щорічно (хоча тут є і обмежувальні фактори у вигляді дефіциту трудових ресурсів та енергії).
Одночасно на макрорівні повністю блокується відплив капіталу, зокрема і через реструктуризацію боргів перед такими структурами, як МВФ. При цьому на мікрорівні (готівковий валютний ринок) у межах певних лімітів вільний обіг капіталу зберігається.
Надлишок ліквідності зрізається з допомогою державних фінансових інструментів, але з дохідністю «облікова ставка мінус 2%, тобто за умови збереження облікової ставки у 10% дохідність таких інструментів мала би бути на рівні 8%, що суттєво скоротило б витрати держави на обслуговування державного боргу (зараз це майже 300 млрд грн).
Одним із стимулів таких вкладень банків у державні фінансові інструменти (можна назвати «маркерні» облігації) мав би бути дозвіл формувати за рахунок зазначених цінних паперів частину обов’язкових резервів банків.
Річ у тім, що зараз банки, коли залучають кошти фізичних та юридичних осіб у національній та іноземній валюті, мають сформувати певний рівень обов’язкових резервів — забронювати на своєму кореспондентському рахунку в НБУ відповідну суму грошей.
Аби ці кошти працювали, банкам можна дозволити формувати частину резервів у вигляді державних облігацій (зараз це частково робиться — вкладення у бенчмарк-ОВДП, але це відбувається на тлі високих, а не низьких відсоткових ставок за такими інструментами, адже дохідність нинішніх бенчмарк-ОВДП перебуває на рівні 15%, а не 8%, як у описаному вище варіанті).
У запропонованій моделі високі інфляційні та девальваційні ризики на тлі низьких ставок (на рівні інфляції та нижче) купіруються з допомогою високого рівня резервування залучених банками коштів — до 50% від залучених на поточні рахунки до запитання коштів клієнтів — фізичних осіб. Водночас це забезпечує і фінансову стабільність банків.
Та як тоді запустити процес кредитування? Адже висока норма резервування — це низький показник банківського мультиплікатора, тобто здатності банків створювати «нові гроші» з допомогою кредитної емісії.
Треба дозволити банкам частину резервів формувати у вигляді кредитування капітальних інвестицій і програм із створення виробництв з переробки аграрної та природної сировини.
Наприклад, банк залучив 100 грн коштів клієнтів до запитання. В цій моделі він має зарезервувати 50%, або 50 грн. Але з цих 50 грн він формує резерви у вигляді залишків на своєму кореспондентському рахунку в НБУ лише на рівні 10 грн. Решту резервів він може сформувати у вигляді вкладень у «маркерні» ОВДП (20 грн) і кредити на капітальні інвестиції (20 грн), — тут можна залучати і гарантії уряду.
При цьому НБУ автоматично резервує замість такого приватного чи державного банку еквівалент його резервів у розмірі 20 грн, які відповідно раніше були сформовані за рахунок кредитування таким банком нагромадження основного капіталу. Це необхідно, аби створені резерви реально покривали зобов’язання банку та були ліквідними.
Тобто НБУ здійснює відстрочену емісію (вона активується лише у разі непогашення кредиту та відпливу ліквідності з банків), а банки за рахунок норми резервування отримують ресурси для власної кредитної емісії, і що важливо, не держава, а банки визначають відповідних позичальників (держава тільки визначає профіль такого позичальника та загальну стратегію кредитування — лише капітальні інвестиції, лише валове нагромадження основного капіталу в економіці).
Звісно, банки можуть нікого і не кредитувати. Але тоді 20 грн резервів з нашого прикладу вони вимушені будуть сформувати за рахунок залишків на своєму кореспондентському рахунку в НБУ у вигляді зарезервованих коштів, які не принесуть їм жодних доходів.
Приклади з реальними цифрами
На початку 2024 року кредити, надані юридичним особам, у портфелі банків становили 528 млрд грн, а станом на серпень — збільшилися до 574 млрд грн або лише на 46 млрд (тут свою роль відіграла і девальвація гривні — вплив на збільшення гривневого еквіваленту валютних кредитів).
Водночас кошти фізичних осіб за аналогічний період зросли з 1083 млрд до 1142 млрд грн (кошти до запитання — з 694 млрд до 738 млрд грн).
Нова модель резервування (якщо дозволити її застосувати на всю суму залучених у населення коштів, а не тільки на нові надходження на рахунки) привела б до того, що резервуванню підлягало б 50% коштів до запитання, або 571 млрд грн.
Більш як 114 млрд грн мали би бути зарезервовані «живими грошима» на кореспондентських рахунках банків у НБУ, 228 млрд — у вигляді вкладень у «маркерні» ОВДП під 8% (за облікової ставки у 10%) і ще 228 млрд грн — у вигляді кредитів на валове нагромадження основного капіталу в економіці.
При цьому процес кредитної емісії можна розтягнути на рік. Це дасть можливість збільшити обсяг кредитування на 228 млрд грн (5–6 млрд дол.), причому це буде саме кредитування капітальних вкладень українського бізнесу у розмірі 3% ВВП (загалом показник валового нагромадження основного капіталу за рахунок усіх джерел має дорівнювати 20–25% ВВП).
У цьому разі кредитна емісія банків під забезпечення «відстроченої емісії НБУ» може становити до 5% ВВП. Ще 15% ВВП мають забезпечити інші джерела: власні кошти компаній, державні інвестиції, зовнішні інвестиції тощо.
Це дасть змогу подолати одвічну проблему кредитної дисфункції банківської системи (ментальні травми банкопаду 2014–2015 років) із одночасним збереженням стабільності банківської системи та мінімізації інфляційних і девальваційних ризиків. До цього часу НБУ не вдавалося поєднати в одному флаконі всі три опції, і в жертву приносилося саме кредитування.
Інакше банківська система у нас і надалі «сидітиме на трильйонах» грошей клієнтів, як собака на сіні, вкладаючи їх у депозитні сертифікати НБУ чи надприбуткові бенчмарк-ОВДП, тобто заробляючи на державі, а не створюючи кредитний імпульс в економіці.