Початок нинішнього століття позначився поверненням провідних країн світу до здійснення послідовних та активних промислових політик. Наразі, в умовах наростаючої глобальної турбулентності, промислові політики переживають докорінну трансформацію, спричинену двома потужними факторами: стрімкими технологічними змінами та посиленням геополітичних протистоянь. Технологічний прогрес — революція у сфері нових матеріалів, вибухоподібна цифровізація, поширення використання штучного інтелекту тощо — вимагає зосереджувати промислову політику на досягненні (або збереженні) технологічних переваг. Натомість зростання ризиків торговельних конфліктів і «гарячих» війн зумовлює її орієнтованість на стійкість і безпеку.
Прагнучи економічної безпеки та суверенітету, країни готові жертвувати економічною ефективністю заради зменшення залежності від нестабільних або недружніх партнерів і формування запасу міцності в умовах глобальних ризиків. Відбувається регіоналізація ланцюгів постачання, поглиблюється геоекономічний поділ, логічним продовженням чого є фрагментація промислових політик у межах національних кордонів. Для забезпечення національної стійкості уряди захищають внутрішніх виробників, особливо у стратегічно важливих секторах, а узгоджені й ефективні раніше промислові стратегії, засновані на відкритості, втрачають свою ефективність.
Європейський Союз, наразі визнаючи геоекономічну фрагментацію системним ризиком, перебудовує свою промислову політику на засадах «стратегічної автономії». Це передбачає відхід від разових несистемних національних рішень на користь цілісної та скоординованої єдиної промислової політики ЄС, що має перетворити внутрішню економічну інтеграцію на імпульс спільного розвитку і зростання. Проте зміна пріоритетів від глобальної економічної ефективності до національної/блокової стійкості створює парадоксальні ризики для ефективної промислової політики та економічного розвитку загалом.
По-перше, регіоналізація виробничих ланцюгів (політика friend-shoring) передбачає перенесення виробництв з економічно ефективних до політично безпечних, але дорожчих за виробничими витратами регіонів. Це призводить до зниження оптимальності розподілу ресурсів і гальмує зростання продуктивності, особливо у довгостроковій перспективі.
По-друге, прагнення зменшити залежності може створювати нові вразливості та провокувати вторинну фрагментацію (або дезінтеграцію). По суті, уряди замінюють один відомий значний ризик набором менших, але й потенційно менш передбачуваних ризиків у щойно створених ланцюгах. Це знижує залежність від певних економічних опонентів, але викликає нові технологічні/ресурсні залежності, які є особливо ризиковими у критичних ланцюгів постачання. З огляду на ці ризики сучасна промислова політика в умовах геоекономічної фрагментації має суттєво відрізнятися від традиційних моделей — бути системною, місієорієнтованою та деризиковою.
Оновлення промислової політики є критично важливим і для України. Її завдання — одночасно задовольняти військові потреби (безпека) і забезпечувати досягнення стратегічних економічних цілей (модернізація та євроінтеграція). Оновлена промислова політика має бути сфокусована не на підтримці певних галузей, а на конкретних цілях, зокрема, на зміцненні стійкості в секторах, де залежність ланцюгів постачання становить пряму загрозу національній безпеці. А отже, основні напрями нової вітчизняної промислової політики мають включати:
- стратегічну сфокусованість на підвищенні економічної стійкості/безпеки, усуненні вузьких місць у ланцюгах постачання, відновленні та розвитку необхідних етапів виробництва, переробки та постпродажного обслуговування для посилення локалізації промислового виробництва;
- стратегічну диверсифікацію — залучення економічних партнерів із різних країн, які мають спільні з Україною цінності (США, країни ЄС, Японія, Південна Корея тощо) для запобігання залежності від одного постачальника/інвестора;
- активний friend-shoring — створення максимально привабливих умов для перенесення стратегічними партнерами виробництв із політично ризикованих країн (зокрема, з Китаю) в Україну, особливо у сектори, пов’язані з оборонним комплексом і критичними матеріалами;
- подолання інституційної недосконалості — створення механізмів жорсткого контролю над державними закупівлями; гарантування стабільного нормативного забезпечення інвестиційної діяльності.
Для України нова промислова політика має стати не лише інструментом відбудови, а й засобом стратегічного зміцнення позицій країни у новій фрагментованій геоекономіці. Вона має бути синхронізована з політикою ЄС у сприянні «стратегічній автономії» Європейського континенту, структурній і просторовій збалансованості європейського економічного простору.
Правовим фундаментом виконання поставлених завдань може стати проєкт закону «Про засади державної промислової політики» (№11331-д), який нині перебуває на стадії доопрацювання. Врахування зазначених напрямів у документі слугуватиме базисом закріплення стратегічних пріоритетів розвитку промисловості, сприятиме створенню цілісної правової рамки для нової державної промислової політики та визначенню чітких інструментів її реалізації. Поточний етап роботи над документом дав би можливість уряду синхронізувати власні робочі плани на рік, що почався, із законодавчими ініціативами.