Громада на Житомирщині заздалегідь, до повномасштабного вторгнення, створила Центри координації дій у старостатах і забезпечила їх усім необхідним для прийому переселенців. Людей розміщували в школах та садках. Багато місцевих прийняли у свої домівки внутрішньо переміщених осіб. У деяких приватних домівках одночасно жило по 20 людей.
Загалом із 24 лютого у громаді офіційно зареєструвалося майже вісім тисяч переселенців. Харчова криза тривала недовго, логістичні маршрути швидко змінили і забезпечили всім необхідним як місцеве населення, так і ВПО.
Одну зі шкіл переобладнано на постійне місце компактного проживання переселенців, де може одночасно перебувати до 30 людей. На це було виділено близько пів мільйона гривень із місцевого бюджету. Брусилів і зараз готовий приймати людей з лінії фронту.
На прикладі цієї невеликої громади неважко зрозуміти, як може працювати механізм розселення та соціалізації переселенців і як місцеве самоврядування вирішує проблеми ВПО по суті без залучення центральної влади.
Про це, і не тільки Рух ЧЕСНО в рамках спецпроєкту з «Дзеркалом тижня» говорив із головою Брусилівської громади Володимиром Габенцем.
Про роботу місцевої влади на початку вторгнення
— Пане Володимире, з якими викликами ви зіштовхнулися в перші місяці війни?
— Ми вже 24 лютого провели навчання по Центрах координації дій. Ці 11 Центрів створили до наступу на базі шкіл у старостатах. Керівником є староста, а заступником — директор школи, за центрами закріплені медики, автобуси для переміщення. Коли постала вказівка, що треба створити «пункти Незламності», то в нас вони були вже давно.
Найбільшим викликом стало те, що ввечері першого дня в нас вишикувалася черга з півтори тисячі людей, охочих до лав тероборони. Я розумів, треба зібратися і бути лідером, щоб люди відчували, що є координація, і не панікували. Створили штаб ТрО, блокпости, визначили об’єкти, які потрібно охороняти, і розділилися на групи. Тобто з першого дня ми повноцінно працювали. Там уже були харчі та генератори.
Розподілили функції серед керівного складу і одна із заступниць стала відповідальною за роботу з внутрішньо переміщеними особами. Це дало нам можливість злагодженої роботи без дублювання одне одного. Головне — це довіра, мені не потрібно було контролювати постійно і заглиблюватись у питання переселенців.
— Які у вас були першочергові завдання? Чи були вказівки від центральної влади?
— Ми самі собі ставили завдання до виконання. Не було на початку ніяких вказівок. Наша лікарня в перші тижні прийняла понад 150 поранених бійців, головний лікар звітував мені по кількості і по тому, як узагалі йдуть справи, а я інформував про це СБУ. Вони стали приїздити й цікавитися.
Наші місцеві хлопці також служать. Одного дня привезли мені сумку вбитого російського офіцера. Викликав СБУ, там була карта наступу і блокнот, де було написано «+ Фастів, + Біла Церква, + 5 днів Київ». Тоді настало розуміння, що стратегічний напрямок — це Макарів, Бишів, Фастів. Вони хотіли захопити опорні міста. Захопивши Білу Церкву, сподівалися в Київ зайти з півдня. Тоді мене це трохи заспокоїло: малоймовірно, що будуть іти через Брусилів.
— Місцевих багато у лавах ЗСУ?
— Приблизно 600 осіб пішло. Щодо ВПО — таких даних ми не маємо, бо вони нам не підпорядковані.
— Як було організовано гуманітарну допомогу? Чого не вистачало найбільше?
— У перші дні в людей була паніка і страх голоду. Хліба було мало, розкуповували за лічені години. Логістика була порушена, і заводи працювали не на повну потужність, а потім ми привезли багато борошна, мішками люди брали і вже трохи заспокоїлися. Полиці «Фори» за кілька днів спорожніли, але в маленьких місцевих магазинчиках необхідні продукти можна було купити.
Підприємці стали відновлювати поставки і налагоджувати нові партнерства, щоб забезпечити місцевих, та ще й переселенців, харчами. Бо на піку в нас було майже вісім тисяч внутрішньо переміщених осіб, і це лише ті, кого ми встигли облікувати, а про скількох ми не знаємо, бо спочатку всі сиділи по домівках, багато поїхало далі.
— Чи є депутатська більшість у раді?
— У нас одна команда, а рішення приймаються одноголосно. Є кредит довіри до колег, тому якщо комісія проєкт рішення приймає, то і сесію пройде. Депутати хоч і обиралися від партій, але вони не політизовані. Разом заяви спільні подаємо. Ось, наприклад, по відрядженнях за кордон: ми звернулися до Кабміну, щоб переглянули. Ми ж не вирішуємо в сільській громаді питання всесвітнього масштабу або оборонні.
Життя громади в перші місяці війни
— Скільки ВПО проживало в громаді з 24 лютого 2022 року, і скільки зараз зареєстровано офіційно?
— Ще до того, як на державному рівні ввели єдину реєстрацію ВПО, ми стали обліковувати їх самі. В Будинку культури сидів черговий, який у журнал записував дані людей, скільки приїхало, де живуть. Це ми робили для того, щоб розуміти потреби у продуктах, навантаження на інфраструктуру і по розселенні. Є такі домогосподарства, де проживало до 20 переселенців одночасно.
Багато людей з дітьми після побаченого з новин про зруйноване житло поїхали далі, бо вертатися їм було вже нікуди. Наразі в громаді постійно проживає близько двох з половиною тисяч.
— Звідки найбільше переміщених?
— Найбільше було з Київщини, в перші дні були з Ірпеня, Бучі, Бородянки. І досі їдуть також зі Сходу та Півдня. Переважно для них Брусилів не є першим місцем після евакуації, вони нас обирають уже для тривалого проживання.
Спочатку до нас не привозили цілеспрямовано автобусами людей з міст, які були евакуйовані, вони проїздили транзитом. Зупинялися на нічліг або щоб поїсти гарячого у «Сімейному центрі» і їхали далі. Це була на той час єдина дорога.
— Де ви їх розселяли? Як шукали житло?
— Готелів або гуртожитків у нас немає. У школах були місця компактного поселення, але найбільше, як і тепер, жили у знайомих, родичів. Велику роль зіграли старости, дзвонили до власників порожніх будинків, питали, чи можна відчинити хату. Місцеві й самі приходили і говорили, що є вільна кімната або дім, якщо треба, заселяйте. І ми їм дуже вдячні за відкритість і допомогу.
Ми відремонтували садочок під такий центр, передали його в підпорядкування комунальній установі Центр надання соцпослуг. Там облаштували кімнати для проживання, і є загального користування — кухня, душові, кімната відпочинку. Туди ми селимо людей, яким ми не можемо знайти повноцінного житла. На облаштування загалом виділили пів мільйона з бюджету на ремонт, меблі та побутову техніку.
Окремо співпрацюємо з релігійними громадами, де створено «Сімейний центр». Там у них шість кімнат, він був збудований для занять із дітьми, тому там багато туалетних кімнат, душових, їдальня велика. До вторгнення там годували малозабезпечених людей. Є їхній проєкт, де діти не тільки ВПО приходять після школи, і їм допомагають зробити уроки, їх харчують, логопед займався з ким потрібно.
— Звідки ви дізнаєтеся, що до вас везуть людей?
— Ми співпрацюємо з ГО Save Ukraine, вона постійно вивозить евакуаційними автобусами людей і шукає, де їх розмістити. Даємо інформацію про свої можливості ще в районне управління праці.
— Як ставляться місцеві мешканці до ВПО? Чи бували конфлікти?
— Історично так склалося, що коли в 1990-х прийняли рішення будувати житло для відселенців із Чорнобильської зони, то досить велика частка їх будувалися і оселилися в нас, на той момент — у Брусилівському районі. Наша громада за останні кілька десятиліть проходить це вдруге. Переселенці у нас з’явилися не в лютому 2022 року, а за десятки років. Навіть коли стався вибух ядерного реактора на Фукусімі, то до нас приїздили японці запозичувати досвід, як соціалізуються переселенці з місцевим населенням.
— Як дізнаєтеся про потреби ВПО?
— Ми робили опитування по декількох напрямах: потреби і чи мають намір залишатися в громаді або їхати далі. Найгострішим питанням залишаються працевлаштування, поліпшення умов проживання.
Зараз працюємо над створенням Ради ВПО, щоб люди могли представляти свої інтереси нарівні з місцевими. Влітку ми відкрили бібліотечний табір для дітей, він і для місцевих також, але ВПО більше було. Для дорослих у нас також був невеличкий проєкт, запрошували різних спікерів, психологи приходили, представники адміністрації розповідали про права та тонкощі законодавства.
Є частина людей, яким більше нікуди повернутися, їх небагато, але в них не тільки ситуація, а й настрої інші. Ця категорія гарантовано отримує щомісячно матеріальну допомогу, відновлюємо документи, кому це потрібно, та намагаємося працевлаштувати. Наприклад, у цьому місці компактного поселення для ВПО живе жінка, яка працює там же прибиральницею. Тобто є можливість і працювати там, жити безкоштовно, за компослуги також не платять, продуктові набори також іноді їм привозять.
Спільно з Центром зайнятості реалізовуємо грантову програму на підставі досліджень щодо працевлаштування. Ми запитували, хто вони за освітою і чим хотіли б займатися. Хто написав, що хоче займатися бізнесом і залишитися тут. Тому їх будуть навчати і за результатами успішності надавати мікрогранти для стартапів від 150 тисяч гривень. Ще Центр зайнятості пропонує ваучери до 30 тисяч гривень на навчання, перекваліфікації.
Ми знаємо, які до нас приїхали фахівці, у відділ освіти взяли жінку із Запоріжжя, у ДЮСШ тренером працює також переселенець, ще один очолив садочок, є лікар із Бахмута. Ми бачимо фахових людей і одразу залучаємо в роботу.
— Де берете гуманітарну допомогу?
— У перші дні ми писали, кому тільки могли, і об’єднували максимум людей. Найближче коло — це, звісно ж, рідні та знайомі, потім — неурядові організації, шукали волонтерські центри з проханням допомоги.
Ми за все звітуємо відкрито. Модель випрацьовувалася, як краще допомогу видавати. Ми її сортували, ділили, розкладали. Спочатку це було в кількох місцях і розділено по секторах — медикаменти окремо, взуття окремо, одяг, продукти.
Але ж люди різні. Хтось пішов і в усіх точках зібрав, хто скромніший — той міг і не встигнути. Вирішили відстежувати. Нам створили програму, яка може фіксувати, де й коли людина взяла яку допомогу, щоб не зловживали і щоб покрити всіх.
Аналізуємо ще й скарги, і трохи їх надходить, але то переважно від тих, хто найбільше «ходив по колу». Пишуть, що їм дуже необхідна допомога і дайте ще. Вони і в район не лінуються їздити, і в область також. Тому вся гуманітарна допомога зараз видається відповідно до централізованих списків.
У нас борошна залишилося ще багато, то ми також допомагаємо трохи, на Херсонщину і на Харківщину відвезли бусами.
— Чи маєте центр психологічної підтримки для ВПО?
— Зараз ми на стадії формування проєкту. В нас у Центрі надання соціальних послуг працюють соціальні служби, і там є психолог. Щодо юридичних консультацій, то ми над цим працюємо.
З Радою Європи реалізуємо проєкт стосовно ВПО — їхньої участі у прийнятті рішень громади, як ми будемо їх залучати. Цього нас будуть навчати, а ми вже потім — застосовувати отриманні знання.
Як працює господарство
— Чи є підприємства, які перевезли свій бізнес до Брусилова?
— Ми стукали в ці двері, але поки що ні. Європою визнано лише шість безпечних регіонів України на Заході, і підприємці мотивовані перевозити свій бізнес туди. З цим досить складно.
У нас є багато землі під сільське господарство, ми могли б запропонувати свої території для подальшого розвитку.
— Чи є дефіцит місць у школах та садочках для дітей ВПО?
— У школу офлайн 1 вересня в нас пішло 55 дітей переселенців. Там облаштовані бомбосховища, але хтось навчається дистанційно. Дітей на території зареєстровано близько двохсот.
— Як інтегруються переселенці в життя громади?
— По-різному. Ми будемо ще довго вчитися, бо люди різні. Є люди зі стресом, є з травмами. Багато їх хочуть повернутися, але їм немає куди. Маємо ідею, щоб у таких невеличких громадах, як наша, де є вже готова інфраструктура, з допомогою держави будували нове житло для таких людей. Це було б легше, ніж відбудовувати ті міста, які повністю знищені та ще й досі в тимчасовій окупації. Тут уже готові всі комунікації, газифікація, це б зменшило фінансовий тиск на бюджет усієї країни.
Рішенням сесії ми виділили гектар під такі потреби, наша інфраструктура витримає додаткове навантаження, вона вже витримала в перші місяці вторгнення. Але залишається проблема з працевлаштуванням.