20 листопада у світі відзначають День дитини. Цього дня 1989 року Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Конвенцію ООН про права дитини, яка вступила в дію 1990-го. В Україні, яка ратифікувала конвенцію 1991-го, відповідальні за дотримання норм цього документа згадують його дуже часто, але читають не надто вдумливо. А тому вже 29 років оперують поняттям «права дітей». У множині та знеособлено завжди простіше знайти позитив для святкових звітів.
Про те, які в нашій країні справи із захистом прав дитини — кожного з семи мільйонів дітей в Україні, як вплинула на це пандемія СOVID-19, а також про новий глобальний звіт ЮНІСЕФ «Попередити втрату цілого покоління через СOVID-19», представленого до дати, ZN.UA розмовляло з головою представництва Дитячого фонду ООН в Україні Лоттою Сільвандер.
— Пані Лотто, я знаю, що ще навесні ЮНІСЕФ проводив оцінку та склав економічний прогноз наслідків пандемії СOVID-19 в Україні для родин із дітьми. Згідно з ним, при оптимістичному сценарії за межею бідності могли опинитися додатково шість мільйонів українців, включаючи 1,4 мільйона дітей. Відтоді ситуація погіршилася. Які основні рекомендації ЮНІСЕФ уряду України щодо мінімізації наслідків?
— Навряд чи хтось міг спрогнозувати, що криза триватиме так довго. Ще один прогноз ми плануємо випустити наприкінці року. Можливо, ситуація погіршиться.
Ми рекомендуємо, щоб уряд, попри обмежені ресурси, зберігав програми захисту для найбідніших родин, особливо для тих, у яких є діти. Діти повинні мати доступ до основних соціальних послуг, таких як освіта та охорона здоров’я. Це наша нагальна рекомендація уряду. Ми вважаємо, що це не лише дозволить зберегти в родині конкретну дитину, а й матиме позитивний ефект для життя громад. Знаю, що й інші міжнародні структури, у тому числі Євросоюз і МВФ, обговорюють із українським урядом ідеї, як поліпшити становище тих, хто в Україні перебуває за межею бідності.
— Очевидно, ви вивчали досвід інших країн щодо підтримки родин із дітьми в нинішню кризу. Можливо, є якийсь приклад, яким могла б скористатися Україна?
— Так, є подібні приклади в регіоні. Північна Македонія та Молдова використовували програми соціального захисту, щоб підтримати дітей. У світі є країни, які впроваджували серйозні програми з економічними компонентами для підтримки родин із дітьми, що перебувають у складних життєвих обставинах, як на національному, так і на місцевому рівнях. Але особливо нових інструментів немає. В основному країни використовують програми, які продемонстрували свою ефективність раніше. Потрібно шукати не тільки короткострокові, а й довгострокові рішення, які враховували б серйозний економічний спад.
— Улітку ЮНІСЕФ разом із Мінсоцполітики та «Українською мережею за права дитини» розпочав проєкт «Оцінка та реагування на виклики щодо захисту дітей під час пандемії COVID-19». Однією з його складових став моніторинг у п’яти областях — візити до родин, у які на початку весняного карантину з інтернатних установ повернули дітей, усього понад 42 тисячі по всій Україні. Не могли б ви коротенько розповісти про результати цього проєкту, зокрема про висновки, зроблені після проведеного моніторингу?
— Те, як дітей з інтернатних установ відправили навесні на карантин по домівках, — раптово, без перевірки спроможності родин і консультацій із соціальними службами, шокувало. Деякі батьки страждають на алко- або наркозалежність. У деяких із цих сімей діти раніше вже потерпали від насильства. Були родини, у яких діти не жили вже тривалий час, і адаптація була дуже складною.
У п’яти областях, де в родини повернули найбільше вихованців інтернатів, ми розпочали процеси навчання співробітників соціальних служб, щоб вони могли працювати з дітьми. До роботи в таких умовах, на які наклалася ще й пандемія СOVID-19, вони не були готові. І нашою метою було переконатися, що родини одержать підтримку й за дітьми здійснюватиметься певний нагляд. Ми вирішили скористатися цією можливістю, щоб зрозуміти, чому діти взагалі опиняються в інтернатах. Іноді родині просто потрібна невелика підтримка, щоб дитина залишилася жити та вчитися вдома.
Ми охопили всього близько п’яти тисяч дітей. Завдяки нашому проєкту частина дітей змогла залишитися в родинах. Ми ще продовжуємо роботу з областями, щоб знайти альтернативи для дітей, особливо у випадках, коли ситуація в родинах, до яких вони повернулися, не надто сприятлива.
На жаль, більшість дітей на початку навчального року повернулася в інтернатні установи. Серед причин потрапляння туди дітей, зокрема — відсутність соціальних послуг у громадах або їх невідповідність потребам родин і дітей; низький рівень інклюзивності шкіл і дитсадків; недостатня підтримка соціальними службами сімей, які планують або вже віддали дітей до інтернатів; вербування з боку інтернатів. Проєкт допоможе зрозуміти, що саме треба робити, щоб не допустити потрапляння дітей до інтернатів. Бо найкращий спосіб — це превенція. Робота над проєктом ще триває.
— Багато країн зараз, навіть запроваджуючи локдаун, не закривають дошкільних і шкільних закладів. Чи підтримуєте ви таку практику й чому?
— Те, що дошкільні та шкільні заклади (особливо молодшої школи) залишаються відкритими, базується на даних, що їхня робота не є основним чинником поширення захворювання. Закриття ж цих закладів, у свою чергу, несе більшу економічну загрозу, оскільки батьки втрачають можливість повноцінно працювати. Крім того, це також загроза здоров’ю дітей, особливо тих, хто повністю випадає з освітньої системи.
Ми знаємо, що підлітки від 17 років і більше піддані інфекції так само, як і дорослі. Тому в багатьох країнах прийнято рішення переводити на дистанційне навчання старші класи шкіл і вищі навчальні заклади.
У ЮНІСЕФ немає однозначної відповіді на це запитання. Особисто я вважаю, що тримати відкритими дошкільні заклади та молодші класи школи потрібно з достатньою обережністю.
— 20 листопада світ відзначає 31-шу річницю Конвенції ООН про права дитини. Які, на ваш погляд, в Україні справи із захистом прав дитини? Які українські проблеми ви вважаєте найгострішими?
— Є кілька проблем. Ми вже говорили про бідність. Бідність, у свою чергу, призводить до інших порушень прав дитини — до обмеження доступу до освіти, охорони здоров’я, до неналежних умов для життя й розвитку, насильства та експлуатації.
Ми знаємо, що у зв’язку з пандемією коронавірусу в бідних родин менше ресурсів, особливо в тих, хто проживає у віддаленій сільській місцевості. Через відсутність гаджетів, проблем з Інтернетом їхні діти нерідко відстають в освіті.
Кажучи про охорону здоров’я, не можна не згадати, що всі діти мають право на вакцинацію. Але під час пандемії рівень планової вакцинації знизився до 20%. Це саме по собі може бути небезпечним для дітей. В останні роки ми спостерігали спалах кору. У комбінації з COVID-19 це може бути ще небезпечнішим.
Діти з бідних сімей часто позбавлені повноцінного харчування. Місяць тому я була в Західній Україні, відвідувала деякі ромські громади та бачила дітей, які серйозно не доїдають, не мають доступу до базових послуг. І причина цього — не пандемія. Це багаторічні проблеми. Відсутність повноцінного харчування та безпечного середовища, на жаль, стосується не тільки тих, хто живе уздовж контактної лінії.
Гострими також є питання нестачі питної води, санітарно-гігієнічного забезпечення. У багатьох громадах люди не можуть дозволити собі якісну питну воду. І не лише на Сході України. Там це просто більш очевидно. Як і те, що багато дітей живуть у небезпечному середовищі, у родинах, де існує насильство та де батьки зловживають алкоголем або наркотиками.
За дзвінками на гарячу лінію ми знаємо, що в громадах дуже часто відсутні соціальні послуги, які могли б стати відповіддю на ці повідомлення.
Поліція, суди нерідко недостатньо підготовлені, щоб розглядати питання щодо прав дитини. Тож дітей у випадку, наприклад, розлучення батьків або домашнього насильства не захищає ні поліція, ні суд. У правоохоронній системі потрібно налагодити багато чого.
Конвенція ООН про права дитини чітко каже, що дитина має право на родину. На жаль, в Україні все ще є інтернатні установи, і в них перебуває велика кількість дітей.
Діти, молоді люди також страждають від проблем, пов’язаних із ментальним здоров’ям. Підготовлених кваліфікованих фахівців мало. Тим часом в Україні високий рівень самогубств, особливо серед юнаків. Психічне здоров’я населення впливає на економічний і соціальний компоненти держави, а також на загальний добробут.
Конвенція ООН про права дитини, яку Україна підписала, — це моральний компас, шлях, який усі хочуть пройти. Повільно, поступово Україна все-таки вийде на кращі позиції в захисті прав дитини. Але для цього потрібно багато чого зробити.
— Є відчуття, що в умовах пандемії коронавірусу призабуто ще одну українську проблему — воєнний конфлікт, що триває на Сході країни, у результаті якого найбільше страждають діти. Я знаю, що ЮНІСЕФ цієї теми не залишає. Яка ситуація з правами дітей на лінії розмежування по обидва боки?
— У нас є два офіси на непідконтрольній території — у Луганській і Донецькій областях. Я хотіла б відзначити, що отримати достовірні дані на окупованих територіях для нас складно, оскільки пересування обмежене. Загалом ситуація по обидва боки контактної лінії практично однакова. І там, і там є проблеми з доступом до освіти, — школи постраждали в результаті обстрілів або розташовані далеко, що саме по собі небезпечно, адже іноді потрібно йти уздовж дороги, а деякі дороги та поля заміновані. Я зустрічалася з дітьми на Сході України по обидва боки контактної лінії, які постраждали від мін. Таких історій багато. Цим дітям тепер доведеться жити з інвалідністю, тому що хтось із дорослих встановив ці міни. На це складно дивитися. Але я бачила сильних дітей. Те, як вони справляються зі своєю інвалідністю, викликає повагу. Вони живуть у таких складностях, з якими часто не під силу впоратися навіть дорослим.
Що ж до охорони здоров’я, ми намагаємося переконатися, що медичні послуги надаються, особливо вагітним. І що вони зможуть народити в безпечних умовах. Ми також досить добре знаємо, які дороги недоступні через міни, а якими можна їздити.
На відміну від непідконтрольних, на підконтрольних територіях діти отримують психосоціальну підтримку. І ситуація із захистом їхніх прав трохи краща.
— Наскільки пандемія погіршила становище цих дітей?
— Ми зараз плануємо масштабне дослідження про становище дітей на Сході України. Можу сказати, що найбільшою мірою пандемія вплинула на доступ до освіти та медичних послуг. На ці сфери припало найбільше навантаження, і вони не можуть надавати ті самі послуги та в тому самому обсязі, як до пандемії. Це, безумовно, позначається як на дітях, так і на дорослих. Крім того, діти уздовж контактної лінії часто живуть із бабусями та дідусями, найбільш уразливими перед СOVID-19.
Я сказала б, що стрес від пандемії просто посилив усі проблеми, став каталізатором. З іншого боку, СOVID-19 дає нам можливість переоцінити, переосмислити ситуацію в Україні, замислитися над тим, в який спосіб її можна поліпшити. Тобто ми можемо використовувати кризову ситуацію, щоб поліпшити повсякденне життя дітей.
— ЮНІСЕФ підготував глобальний звіт, який стосується безлічі питань, пов’язаних із захистом прав дитини в усьому світі. Не могли б ви розповісти про найважливіше?
— Важлива думка цього звіту, що COVID-19 — це й «дитяча» криза. На початку пандемії вважалося, що на дітей і молодих людей не надто впливає ця інфекція. Нові дані свідчать про те, що 11% усіх зареєстрованих випадків зараження коронавірусом у 87 країнах (тобто кожний дев’ятий) — це діти та підлітки. В Україні цей показник становив 6,7%, тобто кожний п’ятнадцятий із зареєстрованих випадків. Крім того, діти значною мірою страждають від наслідків пандемії — школи закриваються, дорослі вмирають, економіка падає.
Світ змінився. Він не такий, яким був раніше. А дітям потрібна стабільність. Вони відчувають непевність і стурбованість дорослих, які нічого не можуть із цим зробити, і тривожаться. Пандемія впливає на психічне здоров’я дітей і підлітків. Її економічні наслідки даватимуться взнаки впродовж наступних років, посилюючи нерівність у суспільстві.
Ми хотіли б зосередитися на шести кроках щодо захисту дітей. Усі вони пов’язані з Цілями сталого розвитку. Але кожна країна повинна вибрати найважливіше для неї.
По-перше, усі діти мають продовжувати навчатися, у тому числі необхідно створювати можливості для онлайн-навчання для всіх. До листопада через закриття шкіл постраждали 572 мільйона учнів у 30 країнах. Це 33% школярів у всьому світі.
По-друге, необхідно гарантувати доступ до послуг охорони здоров’я та повноцінного харчування, щеплення від звичайних дитячих захворювань для всіх дітей без винятку.
По-третє, забезпечити надання відповідних послуг для захисту психічного здоров’я дітей і молоді. Активізувати боротьбу із проявами насильства, у тому числі зумовленого невиконанням батьками своїх обов’язків.
По-четверте, ми кажемо про необхідність забезпечити доступ до чистої питної води та належні санітарно-гігієнічні умови. Під час пандемії ці питання стають ще важливішими. Ми також говоримо про необхідність заходів щодо подолання зміни клімату та погіршення стану довкілля.
По-п’яте, важливо думати про програми соціального захисту родин із дітьми. Кількість дітей, які страждають від різних форм бідності, збільшилася у світі на 15% (150 мільйонів дітей) до середини 2020 року.
По-шосте, для країн, що перебувають у стані воєнних конфліктів, як Україна, дуже важливо підтримувати постраждалих дітей та їхні родини.
Те, як світ зараз реагує на величезну кількість ризиків пандемії, що загрожують дітям і підліткам, визначатиме їхнє майбутнє. І якщо міжнародне співтовариство негайно не змінить деяких пріоритетів, потенціал цього покоління молодих людей буде втрачено. Якщо ми не підтримаємо молоде покоління зараз, воно, у свою чергу, не зможе подбати про покоління, яке прийде за ним. От чому ми продовжуємо нагадувати про те, як важливо не забувати про права дитини; про те, що діти мають перебувати у фокусі уваги. Це мусить бути в пріоритеті будь-якого уряду.
Більше статтей Алли Котляр читайте тут.