Нещодавно Оксана Забужко ініціювала звернення до керівництва Українського Пен-центру з пропозицією номінувати Василя Голобородька на Нобелівську премію з літератури. Забужко називає Голобородька одним із найвидатніших поетів ХХ ст. Попри те, що сам Василь Іванович - людина надзвичайно скромна і занадто віддалена від різних світських церемоніалів. Саме тепер йому, як і багатьом нашим співвітчизникам, тяжко на серці й гірко на душі. Поет вимушено полишив нинішнє східне пекло - рідний Луганськ - і завдяки друзям зараз тимчасово перебуває у Ірпені. Адже довкола його луганської п'ятиповерхівки - постріли, вибухи, сепаратисти, загибель мирних людей. Життя перевернулося догори дригом.
- Наскільки відомо, мій п'ятиповерховий будинок у Луганську поки що стоїть, - розповідає DT.UA Василь Голобородько. - Знаєте, мені навіть не шкода ні телевізора, ні меблів, а вкрай шкода бібліотеки, моїх архівів! Виїжджати з Луганська довелося дуже швидко, майже похапцем. Отож взяв із собою лише одну папку з матеріалами. А там, у моїй луганській квартирі, стільки ж іще лишилося напрацювань! Усі вони складені на підвіконнях. Це цілих два підвіконня напрацювань!
Якби ж то все врятувати, перевезти, але ж для того треба було б наймати машину…
У самому місті рідних немає. Родичі живуть у селі Андріанополь Перевальського району на Луганщині. Саме це село поки що контролює Нацгвардія. І я недавно спілкувався по телефону з братом, невісткою: всі вони там. А от сусідні села Луганщини - під сепаратистами. І за них точаться жорстокі бої. Наприклад, село Малоіванівка, там немає ні газу, нічого…
- Пане Василю, кажуть, у зв'язку з усіма цими подіями виникли проблеми й у вашого сина Євгена, який мусив залишити Луганськ, аби сепаратисти його не запроторили до своїх загонів.
- Так сталося, що сепаратисти викрали Володимира Семистяга, який керував луганською "Просвітою". І в його записнику знайшли телефон мого сина. Отож, вони, а це очевидно ФСБшники, цікавилися і сином, і мною. Тепер син у Києві, орендує кімнату, знайшов роботу (за тим самим профілем, що і в Луганську - торгівля будматеріалами, ще раніше син полишив свою педагогічну діяльність). І дружина його - кандидат біологічних наук - влаштувалася хореографом.
Сам я не дуже адаптований до соціуму, звик працювати вдома. Лише б були вода, газ. А ось їм, молодим, не можна сидіти - треба шукати роботу. Ще поки там фірми в Луганську почнуть діяти… Все ж розтрощене! Зі мною син спілкується українською. Цікаво також, що батьки дружини виїхали зі сходу в Богуславський район на Київщині - й відразу почали розмовляти літературною українською мовою, хоча в них не було жодної практики.
- Ви, український поет, відчували дискомфорт (чи дискримінацію) на території російськомовної Луганщини?
- Багато людей думають, мовляв, звідки, я, український поет, взявся на апріорі русифікованій Луганщині. Адже пишу лише українською мовою.
Але не вся Луганщина русифікована. Наприклад, у моєму селі половина людей розмовляє південно-східним діалектом, півсела - північним, наближеним до білоруської. Семирічку я закінчував українську. А потім перевівся в інтернат у передмісті Лисичанська, в село Верхнє, де Володимир Сосюра жив певний час.
Якщо говорити про населення Луганщини, то там більшість - україномовних. А вже в Донецькій області населення поділяється за мовною ознакою приблизно порівну.
Знаєте, в нашому краї впродовж 23 років нічого не робилося для того, аби населення органічно вивчало і сприймало українську мову. Людям просто пояснювали: мовляв, живете в "іншій" країні, Україні. Всі газети російськомовні. Навіть газета обласної ради. Спочатку це видання планували робити 50 на 50% (двомовне). Потім усе зійшло нанівець. І всі матеріали виходили лише російськомовні.
У Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка мовного режиму також не дотримуються. Лише на філологічному факультеті є українська мова й література, історія України. Це ті дисципліни, які викладаються українською. Всі решта факультетів - російськомовні.
Майже всі загальноосвітні школи на Луганщині - російськомовні. Тільки один ліцей при університеті… Коли мій син шукав роботу вчителя історії, то директор школи був згоден узяти його, якщо він викладатиме історію України російською. Син не погодився.
Можливо, це все йшло від центру. Статус дитячих садків також україномовний. Вихователі лише вітались і прощались українською. А решту часу - російською.
Отож, ці освітні заклади були україномовні лише для статистики. Нічого не робилося для того, аби виконувалася Конституція України… І тут мова не про "націоналізм". Входить, що виховувалися відмінність від України, інакшість, п'ята колона. Нічого страшного не було б, якби за ними не стояла Москва. Путін безпосередньо керував політикою через Януковича, тепер керуватиме через Європу, через газові санкції.
- Скажіть, часто вам влаштовували на Луганщині поетичні вечори, творчі зустрічі? Комусь цікаво було саме там популяризувати вашу українську поезію?
- Так, ювілейні вечори були. Наприклад, на моє 50-ліття вечір у педагогічному університеті. На 60-ліття самі без мене провели вечір у кімнаті обласної бібліотеки, у відділі краєзнавства. У цьому відділі - портрети людей, котрі прославили Луганщину. Серед них - Катерина ІІ, Михайло Матусовський, Михайло Голубович. Мого портрета немає. Хоча я лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка. Я кажу не про особисте, а й про інших україномовних письменників. Немає портрета жодного україномовного письменника.
* * *
Поет народився 1945 р. в селі Адріанополі на Луганщині. 1964-го вступив на українське відділення філфаку Київського університету. В 1965-му став студентом Донецького педінституту. Через два роки його звідтіль відрахували за "дії, несумісні зі званням радянського студента". Виявилося, Голобородько популяризував заборонені публікації Івана Дзюби. На початку 60-х у ЗМІ з'являються перші добірки віршів Голобородька. Хоча першу його книжку знищили "органи" через незгоду автора працювати на КДБ. До 1986 р. твори Голобородька забороняли публікувати в Україні. У США ще в 1970-му вийшла його збірка "Смолоскип". Окремі твори поета з часом було перекладено різними мовами (у тому числі французькою, німецькою, російською...). Літературознавці вбачають у його творчості - "світ наїву, простір наших предків", у його творах - "найвідчайдушніші гіперболи і найфантастичніші образи", у його віршах "всі неживі предмети оживають і поводяться як добрі милі істоти".
* * *
- Свого часу вступивши до столичного вузу, ви були вимушені повернутися на схід… Втім, багато літераторів облаштовували свої кар'єри саме в столиці.
- Це залежало виключно від моїх можливостей. Коли я жив у селі, то чомусь у ЗМІ поширювали думку, що мені дуже подобається жити в селі, копати картоплю… У мене було велике господарство - город, дві корови. Літератори казали, що це я один такий. Я все робив самотужки.
- За такою тяжкою працею чи було натхнення для творчості?
- Вірші писав тоді, коли вони приходили в голову. Спеціально не сідав писати… А ось на читання, живучи в селі, часу мав мало. Я записував образ, а потім його доробляв. А можливо, і весь вірш відразу приходив у голову. Не було можливості сідати й спеціально писати. А вже в Луганську була така можливість. До того ж я вже 18 років досліджую казки…
На цю тему вийшов випадково. Певний час я знаходив у фольклорі розсипані всілякі утворення про якогось птаха. Це загадки, прикмети, повір'я. Я довго цим займався, нашукував відомості про окремого птаха, потім групував дані і робив цілісний текст, як птах метафоризує. Потім почав досліджувати українське весілля. Записував весільні пісні, епізоди, саме весілля - сватання, вечорниці, дорослість дівчини й парубка.
Згодом усвідомив: про все це сказано в казці. Кожна казка закінчується весіллям. Я й почав проектувати казки на весільний обряд. Помилково йшов, ішов… Зрозуміло, що всі дивляться на казку як на фантастичний твір. А виявляється, що це не чиста фантастика, а метафоричний текст, у якому є план вираження і план змісту. Будь-яку казку можна перекласти на обряд. Я дослідив, що є дівочі і парубочі казки. Виявилося, що найбільше казок дівочих, про настання дорослості дівчини. Наприклад, відомі казки про Котигорошка, Івасика Телесика - це дівочі казки. Я вже видав дві "казкознавчі" книжки - "Соловейку, сватку, сватку" і "Ой, вінку, мій вінку".
Але, як я вже казав, усі ці мої напрацювання лишилися там, у "пеклі" Луганська…
- Що скажете з приводу перекладів своїх творів, зокрема російською?
- Так, була антологія української поезії, котру я сам "виловив" в інтернеті. Кілька моїх віршів вийшли в журналі "Арион". Мої вірші російською переклала Наталя Горбаневська. Це та жінка, яка виходила на Красну площу й протестувала проти радянських військ у Чехословаччині.
У росіян такий погляд на Україну: мовляв, Україна, а саме Західна Україна - це резервація. От вони й перекладають в основному Юрія Андруховича. А зі сходу популярний лише Сергій Жадан.
Для них нелогічно мене, поета зі сходу, перекладати російською. Адже цим можна ствердити, що в нас і на Луганщині є українська мова й українці.
Переклади в цілому сприймаються нормально. Але мені вони не дуже подобаються. У нас мова м'якша, конкретніша, у них - офіційна, може через те… Наприклад, вірш починається: "Татові їсти у поле несу" а російською виходить буквально: "Папе кушать в поле несу". Може, в російській глибинці це якось інакше звучить, колоритніше, з мовленевою специфікою.
- Розумію наскільки це складно, але все ж таки - чи "навівають" вам останні події на батьківщині якісь поетичні строфи?
- Я живу на околиці Луганська. І вже почав було писати вірш на визволення міста. Але цього не сталося. Я ж гадав, що все буде розвиватися швидко… У моєму вірші, поряд із сепаратистами, також воюють пам'ятники Леніну, Дзержинському. Повторюю: 23 роки нічого не робилося… Тримали пам'ятники… То зрозуміло, що сепаратисти підживлювалися цими монументами, а Путін з Москви захищав ті памятники. Щоб відбулася "деколонізація", треба було їх давно зрушити. Вважаю, що вони негативно впливають на все українське. Було два укази - і Кучми, і Ющенка - стосовно пам'ятників. Але тільки останнім часом почався "ленінопад". Можливо, деякі люди 23 роки жили й думали, що відновиться СССР, будуть колгоспи й пільги, хліб по 16 коп., а ковбаса по 2 крб. 30 коп. На Луганщині - то точно люди так думали.
Наприклад, моя вулиця називається "Пролетаріату Донбасу"… У мене є пропозиція. Перейменувати вулиці в Луганську іменами тих хлопців, котрі гинуть за це місто. Не називати вулиці "Грушевського", "Петлюри". Бо люди казатимуть, що ці діячі не мають жодного стосунку до Луганська. А називати вулиці іменами наших героїв.
- Взагалі, багато у вашому Луганську книгарень, у яких можна придбати українську книжку?
- У крамницях Луганська переважно російська література. Але, наприклад, патріотичний діяч Дмитро Снєгирьов відкрив магазин у центрі міста, і там продається лише українська книжка. Йому надали приміщення біла храму, який належить УПЦ Київського патріархату. Там можна було придбати українську літературу. Невеликий магазин був у обласній бібліотеці "Ідея", там теж багато україномовної літератури. З тим проблем не виникало, знаю, що луганські студенти дуже цікавилися українською книжкою.
- Хто для вас у поезії був орієнтиром, як у світовій, так і в українській? Хто з поетів світового рівня найбільше впливав на вас?
- Зі світових поетів дуже багато моїх улюблених. Багато з них недоступні. Деяких поетів вишукував буквально по рядку, виписував, передруковував, наприклад Рене Шар, Еудженіо Монтале.
З українських класиків - це насамперед Павло Тичина. А якщо говорити про трохи старших сучасників - Микола Вінграновський.
Богдана-Ігоря Антонича я взагалі не знав на початку свої творчості. Коли працював на шахті, ще в молодості, то моєю роботою було чіпляти вагонетки і подавати сигнал, щоб вугілля піднімалося вгору. Отож, поки та вагонетка їхала нагору, я сідав і вивчав напам'ять вірші Вінграновського. Це було давно, я тоді готувався до вступу в університет. Але з університету Шевченка мене вигнали, не дали можливості навчатися, перестали друкувати, мовляв я сформував про себе негативне враження. Кажуть: на кого Бог, на того й люди. А я перефразую: на кого КГБ, на того люди. Часто, коли я жив у селі, до мене приїжджали "гості", такі собі чини з Луганська… Кагебіст садив мене в люльку на мотоциклі, і ми їхали у військомат, а там були тривалі бесіди… Але я витримав! Бо не знав, що в них, крім таборів, існує покарання ще й психлікарнею, а там немає визначеного терміну перебування, та ще й різні препарати дають…
Якби я тоді все це знав, то, можливо, зламався б... А може, хтось із Києва мене врятував, захистив - можливо, Борис Олійник?
- Що думаєте з приводу ініціативи - висунути вас на Нобелівську премію?
Премії - то завжди дуже добре. Вони відзначають певні досягнення митців. Забужко ініціювала звернення до українського Пен-центру, а вже вони мають просувати конкретне ім'я - у комітет і т. д.
Мене недавно запитали, чи я приготував Нобелівську промову. Але все це дуже далеко і дуже туманно…