Цілком логічно, що перший з початку війни закордонний візит президента України відбувся саме до Вашингтона. США підтвердили свій статус основного стратегічного партнера нашої держави, ставши найбільшим донором військової та інших видів допомоги, а також відіграючи вирішальну роль у формуванні та підтриманні єдності антипутінської коаліції.
Очевидно, саме керівництву США належала ініціатива проведення візиту Володимира Зеленського. Після переходу воєнних дій в Україні, за американською оцінкою, у «нову фазу» у Вашингтоні виникла потреба поспілкуватися наживо (добре відомо, яку увагу Джо Байден приділяє персональним контактам із закордонними колегами) і почути від українських партнерів («союзників», за визначенням Зеленського) їхню оцінку ситуації, включно з перспективою закінчення війни, а також обговорити питання практичної взаємодії, насамперед у постачанні зброї та боєприпасів.
Перед українською делегацією стояли два головні виклики. По-перше, отримати від американської сторони згоду не тільки збільшити обсяги, а й нарешті розширити номенклатуру озброєнь таким чином, щоби надати ЗСУ можливість для ведення активних наступальних дій та ураження об’єктів у Криму та на території Росії. По-друге, переконати американський загал і Конгрес США в необхідності продовжити масовану підтримку України. Це особливо актуально для Палати представників Конгресу нового скликання, де дії групи трампістів-ізоляціоністів у складі республіканської більшості можуть негативно позначитися на обсягах і термінах американської допомоги.
У цьому контексті на «фактор Зеленського» розраховувала й чинна американська адміністрація, яка має вирішити складне завдання із забезпечення ухвалення Конгресом безпрецедентного пакета допомоги Україні та союзникам США в НАТО (45 млрд дол.) у рамках закону про фінансування федерального уряду. В коментарях деяких американських аналітиків саме конгресовий сегмент візиту інтерпретувався як його головна мета під кутом зору інтересів команди Джо Байдена (графік розгляду законопроєкту пояснює незвичний термін візиту — напередодні Різдва). Візит президента України розглядався також як такий, що давав можливість зміцнити позиції Байдена як лідера демократичного світу та сприяти згуртованості антипутінської коаліції.
Тепер перейдемо від намірів до практичних результатів візиту президента Володимира Зеленського до Вашингтона.
Найбільш успішним був його публічний аспект. Судячи з коментарів у ЗМІ та заяв американських політиків, Зеленському вдалось емоційно «підкорити» Америку, трансформувати свій імідж: від персонажу процесу першого імпічменту Дональду Трампу до харизматичного, хороброго військового лідера народу, який героїчно захищає свою свободу. Навіть той факт, що він був одягнений у військовий однострій, був потрактований оглядачами як свідчення його незалежності й упевненості в собі.
Здається, Зеленському вдалося також подолати залишки прохолодного ставлення до себе з боку Байдена, яке склалося після минулорічного візиту в США та ігнорування неодноразових попереджень про неминучість російського нападу. Дивлячись на вody language спілкування двох президентів, можна було припустити, що український колега чимось нагадує Джо Байдену улюбленого сина Бо, або він намагався створити таке враження. Капітал довіри та симпатії з боку президента США та американського суспільства багато вартує особисто для Володимира Зеленського й України.
Наразі передчасно говорити, наскільки на поведінку ізоляціоністів і республіканської фракції в Палаті представників вплине в цілому виступ президента України на спільному засіданні палат Конгресу, хоча він містив усі необхідні меседжі. Багато конгресменів — членів групи трампістів були відсутні в залі засідань під час промови Зеленського. Втім, украй важливо, що відбулася зустріч президента з імовірним новим спікером Палати представників Кевіном МакКарті, який піддається значному тиску з боку популістського крила своєї фракції, налаштованого жорстко контролювати (а в найгіршому варіанті — скоротити) надання американської допомоги Україні.
Висновки щодо результатів обговорення субстантивних питань можна буде зробити тоді, коли стануть відомі деталі перемовин у Овальному кабінеті. Якщо виходити із почутого на пресконференції, то ситуацію можна оцінити як збереження статус-кво.
Його позитивний бік полягає в тому, що президентом США було підтверджено незламну рішучість його країни забезпечувати спроможність України «захищати себе від російської агресії стільки, скільки це буде потрібно». За словами Джо Байдена, зусилля США та їхніх союзників зосереджені на тому, щоби «допомогти Україні перемогти на полі бою». Також були зроблені очікувані заяви про нові пакети військової, фінансової та гуманітарної допомоги.
Сферою, в якій просування виявилося мінімальним або просто відсутнім, незважаючи на надання батареї потужної системи ППО Patriot і високоточних бомб, була філософія військової допомоги нашій державі. Відповідаючи на запитання журналістів, Байден кілька разів повторив тезу про те, що Україні надається «захисне озброєння», яке не можна розцінювати як засіб «ескалації» воєнних дій. Імовірно, аргументи української сторони щодо надання новітньої та надпотужної зброї не змінили негативної позиції Білого дому з цієї проблематики. Привертає до себе увагу обґрунтування президентом США недоцільності поставки ATACMS. Виявивши характерну для нього відвертість, Байден сказав, що надання подібної зброї може підірвати проукраїнську коаліцію, оскільки деякі країни — члени НАТО та ЄС побоюються спровокувати «початок третьої світової війни».
Не відбулося зближення позицій сторін щодо того, як має виглядати мир в Україні після російської агресії, попри заяву Джо Байдена, що він і його український партнер мають «абсолютно ідентичне розуміння цього питання». Позиція президента України була виправдано жорсткою і виключала можливість будь-яких поступок агресору. Від Байдена ми почули аксіомні фрази про те, що «Путін має забратися», «перемога України на полі бою» повинна бути передумовою переговорів із росіянами, Володимир Зеленський має «вирішити сам, як має закінчитися війна».
Мені вже доводилося писати про ризики, пов’язані із стратегічною невизначеністю наших партнерів у питанні кінцевого результату війни, усвідомлення ними безальтернативності нищівної поразки Росії. На жаль, ми не побачили просування колективного Заходу в цьому напрямі і під час візиту президента України до Вашингтона. Разом з тим зрозуміло, що без ухвалення США й іншими країнами, що входять до антипутінської коаліції, відповідних політичних рішень війна в Україні трансформується у «війну на виснаження», вигідну кремлівському старцю.
Наші можливості вплинути на цей процес достатньо обмежені. Вирішальне значення матимуть успіхи ЗСУ, але вони критично залежать від обсягів, номенклатури та поставок західної зброї. Інша ефективна можливість — експонентне посилення публічної дипломатії, здатної забезпечити постійну присутність української проблематики у західних ЗМІ та соціальних мережах за рахунок залучення найкращих професійних кадрів.
Більше статей Олега Шамшура читайте за посиланням.