У Лозанні в режимі жорсткого дедлайну країни "шістки" - США, Франції, Китаю, Великої Британії, ФРН та Росії - черговий раз намагалися досягти компромісу з Іраном щодо його ядерної програми. Пізно ввечері в четвер міністр закордонних справ Ірану Джавад Заріф і координатор "шістки" – глава європейської дипломатії Федеріка Могеріні заявили, що досягнуто згоди з ключових питань.
Сторони домовилися, що більша частина іранського збагаченого урану буде вивезена за кордон. Ядерний об'єкт у Фордо буде перетворений на науково-дослідний центр. МАГАТЕ стежитиме за тим, щоб іранська ядерна програма носила виключно мирний характер. Пізніше стало відомо, що Іран погодився залишити лише один центр зі збагачення урану, на дві третини скоротити кількість центрифуг і відмовитися від виробництва плутонію.
Та остаточна угода ще попереду: вона має бути підписана до 30 червня. Після її укладання ЄС і США скасують санкції, які діють в цей час щодо Ірану. А при складанні остаточної угоди треба буде вирішити чимало технічних питань, робота над якими може виявитися непростою. І немає жодних гарантій, що документ буде підписано, а "ядерне досьє" закрито.
Безперечно, санкції Заходу щодо Ірану виявилися для Тегерана дуже руйнівними. Адже річна інфляція сягнула там 40%, а безробіття серед молоді нині становить майже 80%. Певну поступливість Ірану можна пояснити й тим, що йому (одночасно з фінансуванням своєї ядерної програми) довелося витрачати багато коштів на поставки зброї та ресурсів до Сирії і "Хезболлі". А це дуже виснажило його фінансово.
Та все ж, наважуємося припустити, що для Тегерана переговори в Лозанні є просто реалізацією його традиційної дипломатичної тактики: підтримувати ситуацію невизначеності й поводитися так, ніби проблема вже за півкроку до вирішення, а потім, в останній момент, висувати додаткові вимоги.
Дії Тегерана показали, що, хоча санкції боляче вдарили по іранській економіці і запас міцності в режиму мулл істотно зменшився, - політика Заходу ще не досягла критичного для Ірану результату. Він, як і раніше, продовжує втручатися у внутрішні справи Іраку, Сирії, Лівану, Ємену. І готовий у будь-якому разі продовжувати реалізовувати свою ядерну програму.
Тому нейтралізація ядерного потенціалу Ірану й надалі залишатиметься одним із основних пріоритетів Вашингтона. Однак настання певного затишшя на цьому напрямі вивільнятиме американські дипломатичні сили, переспрямовуючи їх у бік Москви. Але при цьому навряд чи можна говорити про відмову Америки від свого основного, початкового принципу: не дозволити Ірану заволодіти ядерною зброєю. Ідеться лише про більшу гнучку позицію Сполучених Штатів із цього питання.
Хоча, з іншого боку, раптове пом'якшення позиції Ірану не може не насторожувати. Адже хто може гарантувати, що Тегеран не поведеться так само, як і Північна Корея? Тобто буде нескінченно домовлятися з міжнародними переговірниками на чолі зі США, а за кілька місяців чи рік після досягнутих домовленостей легко від них відмовлятиметься.
Питання в тому, наскільки сьогодні можна довіряти політичним лідерам КНДР та Ірану, і чи розв'язування таким чином геополітичних шарад здатне привести до бажаних для цивілізованого світу результатів: балансування на межі війни можна продовжувати нескінченно. Адже у Пхеньяні й Тегерані добре навчилися блефувати із Заходом, і їм здається, що цим вони його повністю переграють.
Звісно, існує й інший спосіб вирішити іранську ядерну проблему: замінити режим мулл в Ірані на владу світських і освічених лідерів, яких демократично обере народ. Але як це зробити в умовах, коли репресивна машина теократичної диктатури щоразу перешкоджає приходу до влади більш ліберального політика, який виступає за модернізацію країни? І чи мають ці світські й освічені лідери достатню підтримку в суспільстві?
Примітно, що на останніх переговорах Іран не розглядався як противник Сполучених Штатів. При цьому Вашингтон і Тегеран успішно співпрацюють під час "зачищення" терористів з "Ісламської держави" в Тікріті. Хоча союзництво - ситуативне й локальне, ці зміни є елементом нової зовнішньополітичної стратегії.
Проте новий курс створює проблеми у відносинах Сполучених Штатів зі своїми давніми союзниками на Близькому Сході - Ізраїлем та Саудівською Аравією. Не випадково відразу ж після оголошення про результати переговорів, президент Барак Обама підтвердив готовність забезпечувати безпеку Ізраїлю за умов досягнення угоди з Іраном по його ядерній програмі.
Варто зазначити, що, довіряючи Росії утримувати в себе запаси іранського урану (якщо Тегеран на це справді погодиться), Захід ніби випускає з уваги, що Москва є союзником Ірану та сирійського диктатора Башара Асада. І ще невідомо, як ядерні домовленості з Іраном можуть вплинути на позиції Росії на Близькому Сході. Оскільки активніша участь Москви в реалізації домовленостей щодо ядерної програми для іранців необов'язково є плюсом.
Бо якщо Кремль здатен отримати фінансову вигоду від зберігання іранського ядерного матеріалу, то водночас він зацікавлений, аби ядерне протистояння між Іраном та демократичним світом тривало. Оскільки ембарго блокувало доступ іранської нафти на енергетичні ринки. А "повінь" експорту нафти з Ірану може ще більше знизити світові ціни на енергоносії.
Можна зробити висновок, що досягнення ядерної угоди дає можливість Ірану зберегти обличчя і при цьому не дуже переобтяжувати себе зобов'язаннями щодо її реального виконання. А відтермінування підписання угоди пов'язане з тим, що в Тегерані хочуть побачити, чим закінчиться військова допомога Саудівської Аравії урядові Ємену. Не виключено, що Ірану потрібно більше часу, аби проаналізувати, як далеко може зайти проксі-війна в Ємені, і вже залежно від цього приймати остаточне рішення стосовно своєї ядерної програми.
Підписання угоди не знімає питання холодної війни між Іраном та Ізраїлем, нацьковування Тегераном шиїтів на сунітів і підтримки іранським керівництвом терористичних угрупувань.
Тому, попри бажання зацікавлених сторін на переговорах з Іраном, дія цієї угоди матиме лише тимчасовий характер. Оскільки поза угодою залишаються інтереси Ізраїлю, країн Перської затоки, комбатантів Сирії та курдів. А можливість отримання Іраном ядерної зброї підштовхуватиме Єгипет і Туреччину й собі спробувати повторити цей шлях. Інакше кажучи, угода, що укладається між Іраном та великими державами, великою мірою залишає поза контекстом інтереси його близькосхідних сусідів.
Наразі переговори в Лозанні викликають суперечливі емоції. З одного боку, звісно, ніхто не хоче війни з Іраном, яка може бути, у гіршому випадку, альтернативою переговорів. Але, з іншого, чітко простежується ключовий принцип для успішного ведення переговорів: мотиваційної парності (коли кожна сторона має приблизно рівні стимули для укладення угоди).
Для президента США Барака Обами успішне досягнення такої угоди відкриває шлях до чергової спроби вирішити палестинське питання ще до закінчення його другої каденції. Іранці ж так хочуть продовжувати свою ядерну програму, що задля цього готові "звиватися вужем" і щосили вдавати, ніби вони близькі до того, аби змінити свою позицію.
Але, попри бажання всіх зацікавлених сторін, об'єктивно ситуація ще не визріла повністю до того, аби цей компроміс міг набути нормативного статусу. І штучне пришвидшення вирішення цього питання залишатиме невизначеними ще багато регіональних близькосхідних проблем.