У п'ятницю у форматі відеоконференції відбулися два важливих для західних країн заходи — саміт «великої сімки» та Мюнхенська конференція з безпеки. Остання не була звичним глобальним заходом, на якому шукаються точки дотику країн, що мають глибинні конфлікти цінностей та інтересів, — такий захід у Мюнхені планують на той час, коли мине пандемія COVID-19. Цього разу США і провідні європейські країни виклали одне одному свої погляди на спільне майбутнє у світі, який постійно змінюється.
Саміт «великої сімки» був присвячений подоланню пандемії COVID-19 і відновленню світової економіки. Підсумкова резолюція лише побіжно згадала Китай. Головне нині — якнайшвидша перемога над пандемією в самих країнах G-7 і допомога решті світу через традиційні та спеціально створені міжнародні інструменти. Важливим є рішення США відновити підтримку Всесвітньої організації охорони здоров'я та збільшити фінансування програми COVAX, яка прискорює глобальне вакцинування. Йдеться про мільярди доларів. Але ще переконливіше – стимулювання економіки в умовах пандемії. На це країни «великої сімки» виділили торік понад 6 трлн дол.
Через кілька годин після саміту G-7 лідери провідних західних країн виклали своє ширше бачення спільного майбутнього в рамках Мюнхенської конференції з безпеки. Це бачення було трансатлантичним, без опонування з боку Китаю, Росії та країн, що розвиваються.
Традиційно перед Мюнхенською конференцією готується дослідження, яке визначає головну тему і рамки дискурсу. Цього разу воно отримало назву «Поліпандемія». Розглядалися проблеми світового розвитку в умовах безлічі нових «пандемій», крім COVID-19 та інших небезпечних захворювань, — зростання соціального розшарування та нестабільності, гальмування демократичних інститутів, поширення локальних конфліктів і економічної нерівності. Глибинних конфліктів цінностей та інтересів не торкалися. Організатори конференції знайшли вдалу неконфліктну назву, ймовірно перебуваючи в умовах невизначеності стосовно самої конференції. Такі дослідження готуються кілька місяців, і важко було передбачити, коли, в якому форматі та складі відбудеться конференція, хто буде президентом США і якою буде американська політика.
На самій конференції крапки над «i» в політиці Заходу було повністю розставлено. Лідери провідних країн і організацій, насамперед президент США Джозеф Байден і канцлерка Німеччини Ангела Меркель, а також президент Франції Емманюель Макрон, прем'єр-міністр Сполученого Королівства Борис Джонсон, президент Європейської Ради Шарль Мішель, президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн, генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг ставили різні акценти, але говорили про одне — трансатлантичну єдність у відносинах із рештою світу.
Ключову тезу виголосив Джозеф Байден: США повернулися до вирішення світових проблем, до підтримки трансатлантичної та європейської єдності. Американський президент рішуче заявив, що НАТО залишається непорушною твердинею свободи і демократії, тоді як автократії в усьому світі набирають ваги; а стаття 5 Вашингтонського договору означає те ж саме, що й раніше: напад на одного є нападом на всіх членів Альянсу.
Байден представив бачення головних загроз Заходу, яке зараз оформляється в нових версіях американських доктринальних документів: Китай — небезпечний суперник, Росія — небезпечний шкідник. На Мюнхенській конференції звучали м’якші висловлювання, що розкривають цей смисл. Але у внутрішньому американському дискурсі ключові слова визначено. З Китаєм міцно асоційоване слово competitor (суперник), із Росією — damage (шкода). Різниця між оцінками Китаю та Росії не тільки лексична. Ці країни є викликами Заходу на різних рівнях. Китай втілює іншу систему цінностей, базовану на його власних укорінених соціальних структурах, потужній економіці та технологіях, що активно розвиваються. Росія ж із причин, відомих лише їй самій (та, мабуть, ще й Китаю), наполегливо намагається нашкодити західній системі в усіх можливих сферах, насамперед – у функціонуванні демократичних інститутів. Але цивілізаційного виклику Заходу Росія не несе. Вона може багато чого зруйнувати, проте їй нічого запропонувати натомість.
Судячи з виступу Байдена на Мюнхенській конференції, першочергової уваги заслуговує шкода, якої Росія намагається завдати єдності західних країн у рамках НАТО, але не менш важливо — в рамках Європейського Союзу. Американський президент дохідливо пояснив, що Росія ніколи не приховувала: їй легше «працювати» з окремими країнами, ніж із їх консолідованими союзами. Новою, в цьому контексті, була вказівка на першорядне значення підтримки України. Очевидно, США бачать в Україні ймовірну точку докладання російських зусиль, покликаних зруйнувати західну єдність.
США проголосили відмову від форсованого зменшення військової присутності як у рамках НАТО, так і в ключових точках світу. Ні з Німеччини, ні з Афганістану американські війська швидко не вийдуть, як того хотів Дональд Трамп. Не виключене за необхідності їх нарощування. Це розглядається не як новий виток мілітаризму — у США таке не популярне, — а як збереження основ ключових альянсів.
Джозеф Байден приділив значну увагу ядерним питанням — обмеженню ядерних озброєнь спільно з Росією та поверненню до багатосторонніх переговорів про ядерну програму Ірану. Але, як можна зрозуміти президента США, метою є не створення нового міжнародного порядку денного, а усунення зайвих елементів з і так складного рівняння міжнародної безпеки. У цьому сенсі, показово, як було продовжено договір СНО-3 про стратегічні наступальні озброєння. Росія, щойно усвідомивши програш Дональда Трампа, який не хотів продовжувати СНО-3, готувалася до широких обговорень та інтенсивних контактів із новою адміністрацією США. З російського боку, було створено робочі групи для вироблення угоди про продовження з наступною ратифікацією в Держдумі (що надмірно, у процедурному плані), пішли дзвінки з пропозиціями. США, зі свого боку, просто продовжили СНО-3 дипломатичною нотою. Тепер Росії треба думати, як залучити США в переговори про російську «суперзброю» — різні авангарди, посейдони й пересвіти.
Канцлерка Німеччини Ангела Меркель не суперечила Джозефу Байдену в головному: НАТО і ЄС залишаються основою єдності та процвітання Заходу, стосовно КНР і РФ – слід виробити спільні підходи, хоча б для того, аби протидіяти очевидному прагненню Росії зруйнувати Європейський Союз. Але Меркель акцентувала на багатосторонніх інструментах світової політики, без яких вирішення глобальних проблем неможливе. Що стосується Китаю та Росії, канцлерка зауважила: в західних країн – різні погляди на взаємодію з ними, але протидія не мусить заважати співпраці там, де вона вигідна. Утім, про «Північний потік-2» Меркель вирішила взагалі не згадувати. Тут слід зазначити, що і Байден не говорив про відносини з Китаєм та Росією як про «холодну» війну або щось таке. Його рецепт співпраці — дотримування Китаєм і Росією західних правил у політиці та економіці.
Президент Франції Емманюель Макрон запропонував посилити європейську військово-політичну складову трансатлантичної спільноти. На його думку, підвищена увага США до проблеми Китаю вимагає від Європи більшої самостійності в дотриманні власних пріоритетів. Утім, Макрон, а до нього – й інші французькі президенти завжди говорили про європейську самостійність, добираючи аргументи, які відповідали духові часу. З виступу Макрона випливає, що Франція, як і Німеччина, буде підтримувати посилення НАТО необхідними ресурсами. Про європейський внесок в Альянс говорив і Джозеф Байден. Тут бачимо один із небагатьох виявів наступності політики Дональда Трампа. Однак із тією важливою різницею, що не завжди достатні європейські ресурси на загальну оборону більше не є приводом до зниження американської уваги до НАТО.
Мюнхенська конференція з безпеки створює враження відновлення звичного внутрішнього облаштування трансатлантичної спільноти. У ній демократичний розвиток та особисті свободи є незмінною цінністю, США беруть на себе зобов'язання лідера, європейські країни виробляють потенціал досягнення спільних цілей.
Картина виглядала б майже ідеальною, якби не дещиця сумнівів у тому, що Заходу під силу впоратися з глобальними викликами та загрозами. Китай може виявитися занадто небезпечним суперником, а Росія — занадто небезпечним шкідником.
Інші матеріали автора читайте за посиланням