Хто для нас Грузія? Друг? Ворог? Союзник? Поплічник агресора?
«На жаль, чиновники українського уряду не можуть приховати свого висловленого бажання відкрити другий фронт у Грузії та втягнути Грузію у військовий конфлікт, який нині відбувається в Україні», — заявив днями глава «Грузинської мрії» Іраклій Кобахідзе. За його словами, грузинська влада готова провести референдум, щоб дізнатися позицію населення з цього питання. Так Кобахідзе відреагував на слова депутата Верховної Ради Федора Веніславського про те, що Тбілісі має вжити конкретних дій з визволення Абхазії та Південної Осетії, окупованих Росією у 2008 році.
Це вже не перша заява представника грузинської влади, в якій Україну обвинувачують у прагненні втягнути Грузію у війну. З 24 лютого, незважаючи на багатотисячні демонстрації на підтримку України, численні українські прапори на вулицях грузинських міст, слова підтримки простих грузинів із незмінним «Слава Україні!», що постійно лунають на адресу українців, участь грузинів у бойових діях проти російських агресорів, — офіційний Тбілісі демонстративно дистанціюється від Києва.
Після широкомасштабного вторгнення Росії в Україну дії грузинського уряду стали розчаруванням для українців та української влади, які сподівалися на іншу позицію Тбілісі. Однак реальна політика, навіть в умовах війни, — це світ напівтонів. І в ньому Грузія хоч і не ворог, але й не союзник України.
Сигнали, які посилає грузинський уряд, милозвучні вухові Кремля. Ще в перші дні широкомасштабного вторгнення грузинський прем'єр-міністр Іраклій Гарібашвілі заявив: Грузія не буде приєднуватися до міжнародних санкцій проти РФ, а буде підтримувати Україну тільки політично. Тбілісі не надає Києву зброю. Але при цьому грузинська влада додержується міжнародних санкцій і підтримує нашу країну в міжнародних організаціях, надсилає гуманітарну допомогу та приймає біженців. У Грузії наприкінці травня перестало працювати відділення банку ВТБ, виникають проблеми і при провезенні російських товарів на митниці.
Ні в уряді Грузії, ні в правлячій партії «Грузинська мрія» не помічають когнітивного дисонансу у своїй поведінці. Адже ця позиція Тбілісі викликана десь — холодним розрахунками, а десь — боягузтвом.
Спочатку стриманість Тбілісі пояснювалася невірою грузинської влади в те, що Україна вчинить серйозний опір Росії і протримається так довго. Також вони боялися, що Кремль вирішить повторити серпень 2008 року і вторгнеться в Грузію.
Цей страх не зник і сьогодні, хоча Росія вивела з Абхазії дві третини своїх військовослужбовців і техніки, а воююча Україна на фронті послаблює ворога Грузії. Страх спровокувати Москву призвів і до того, що останнім часом грузинська влада почала масово відмовляти у в'їзді в Грузію росіянам, не згодним із політикою Путіна. Також почала забороняти концерти російських артистів, неугодних Кремлю: скасувала концерти групи «Машина времени», Максима Галкіна.
Утім, чи реальні побоювання, що підтримка України дасть Росії привід до нападу на Грузію і відкриття «другого фронту»? Росіянам не потрібні приводи для вторгнення. Те, що Грузія не входить до списку недружніх РФ країн, нічого не означає. Все залежить від планів Кремля. За бажання приводом до нападу може стати все що завгодно. Наприклад, необхідність захистити в Грузії російських громадян, до яких грузинське населення не особливо гостинне через підвищену агресивність росіян.
Однак не тільки страх перед російським вторгненням формує позицію Тбілісі. Є й інші чинники.
По-перше, сірий кардинал Грузії Бідзіна Іванішвілі контролює правлячу партію «Грузинська мрія» і безпосередньо впливає на вироблення позиції уряду та парламенту. Мільярдер із проросійською орієнтацією не зацікавлений у тому, щоб зіпсувати відносини з Росією. Тому політика грузинської влади — це не тільки бажання не дати приводу до вторгнення, а й демонстрація лояльності до Кремля.
У цій ситуації лише президентка Саломе Зурабішвілі, яка зберігає незалежність у внутрішній політиці і зробила низку кроків на підтримку України (зокрема й беручи участь в онлайн-форумі «Кримська платформа» та засуджуючи звірства росіян в Ізюмі), певною мірою зберігає обличчя Тбілісі. (Втім, як і поїздка Віктора Ющенка під час російського вторгнення в серпні 2008 року до грузинської столиці дозволила зберегти обличчя Києву, адже й тодішня прем'єрка Юлія Тимошенко дистанціювалася від вторгнення Росії в Грузію та не дала йому своєї оцінки.)
По-друге, на позицію грузинського уряду впливає економічний чинник. У Росії проживають 800 тисяч грузинських громадян (населення самої Грузії — 3,7 млн чоловік). Вони підтримують свої сім’ї на батьківщині: кожен, хто працює за кордоном, утримує в середньому сімох людей.
Росія також є для Грузії важливим торговим партнером, яким нинішній уряд не готовий жертвувати: останні півтора року грузинська економіка демонструє зростання, зокрема за рахунок і транзиту з Туреччини в Росію, і російських туристів. При цьому глава Служби держбезпеки Грузії Грігол Лілуашвілі заявляє, що збільшення кількості російських туристів не загрожує безпеці країни.
Річ у тому, що, починаючи з середини десятих років, тисячі росіян переїхали в Грузію. Багато їх відкрили тут фірми. Особливо помітним цей процес став після 23 лютого. Після впровадження міжнародних санкцій проти Москви на адресу Тбілісі часто лунають обвинувачення в тому, що Грузію використовують для «сірого імпорту» в Росію. Одним із приводів до цих обвинувачень стала телефонна розмова російського олігарха Євтушенкова з Іванішвілі, в якій обговорювалася допомога «сірого кардинала» Грузії в обході санкцій, запроваджених проти росіянина.
Численні співрозмовники ZN.UA (зокрема з українських органів влади) звертали увагу на те, що в них немає фактів порушення грузинською владою політики санкцій. Проте на Печерську дуже поширені «обґрунтовані підозри, що Грузія допомагає Росії в обході санкцій», і якщо вже Вашингтон тисне на грузинську владу з приводу «сірого імпорту», то це означає, що в нього є факти порушення Тбілісі політики антиросійських обмежувальних заходів.
По-третє, як зазначив у розмові з ZN.UA грузинський політолог Гела Васадзе, «Україна для Грузії — це продовження внутрішньополітичного кейсу, а не зовнішньополітичного». Беручи до уваги ідіосинкразію «Грузинської мрії» на постать колишнього президента Міхеіла Саакашвілі з моменту отримання ним українського громадянство, відносини між Києвом і Тбілісі перебувають у замороженому стані. При цьому влада обох країн періодично обмінюється різкими заявами на адресу одна одної.
Нині у Тбілісі вважають, що Київ псує імідж Грузії. Зокрема і відкликаючи посла, і обвинувачуючи в потуранні контрабанді підсанкційних товарів до Росії. Виступ у червні на антиурядовому мітингу в грузинській столиці Володимира Зеленського та Давида Арахамії ще більше загострив відносини двох країн. Різку негативну реакцію викликали і слова Арахамії про можливі західні санкції проти Іванішвілі. Однак насправді грузинський уряд потрапив у пастку власної політики.
Позиція Тбілісі стосовно російсько-української війни, яка зводиться до формули «коли б чого не сталося», влаштовує Москву. Але не Київ і Вашингтон. Грузинська влада ображається, що в Україні та Сполучених Штатах не розуміють особливостей ситуації Грузії, яка мусить зайняти таку позицію. Але в Україні гинуть люди. А заяви грузинського прем'єра примушують зі скепсисом сприймати формулу про «стратегічне партнерство» наших країн.
Тому недивно також, що на Печерських пагорбах та Михайлівській площі песимістично дивляться на ГУАМ і «Асоційоване тріо», розцінюючи їх як мертві проєкти. І якщо ще недавно Київ був зацікавлений у перебуванні в одному купе з Тбілісі на евроінтеграційному і євроатлантичному шляху, то тепер ставлення інше: Грузія не зробить шлях України в ЄС легшим. В ОПУ вважають: Грузія і Молдова «хочуть на українській крові ввійти в Європейський Союз». І в такій ситуації було б справедливо, якби ці країни були нашими союзниками і активно підтримували нашу країну.
Але сьогодні офіційний Тбілісі поводиться не як друг і союзник Києва. І, зважаючи на все, відносини наших двох країн не зміняться доти, доки «Грузинська мрія» перебуватиме при владі в Грузії.
Більше статей Володимира Кравченка читайте за посиланням.