У Китаї кінець квітня ознаменувався не тільки перемогою над вірусом, а й новим наступом влади на активістів у Гонконзі. На тих, хто торік виступив проти свавілля місцевої адміністрації (її в Гонконзі вважають ставленицею Пекіна) й домігся відмови від прийняття сумнівного закону про екстрадицію злочинців на континентальну частину країни. (Принцип "З Гонконгу видачі немає", безперечно, обмежує можливості переслідування інакодумців). Серед півтора десятка заарештованих - колишні опозиційні депутати законодавчих зборів, медіамагнат, чиї видання критикують владу, і адвокати-правозахисники. Висунуте обвинувачення - організація та участь у несанкціонованих виступах, тобто зв'язку затримання з протестною активністю в Гонконзі влада не приховує.
Арешти називають безпрецедентними: так багато відомих місцевих політиків і громадських діячів останнім часом не заарештовували. Лунають побоювання, що Пекін хоче скористатися моментом, доки весь світ пішов на карантин, та вирішити раз і назавжди проблему невдоволення населення Гонконгу. Якщо вдасться обезголовити протести, ізолювати тих, хто формує й просуває політичний порядок денний виступів, - це завдання Пекіну, швидше за все, вдасться вирішити. Адже тоді протести або зійдуть нанівець, або набудуть стихійного й насильницького характеру (як уже траплялося торік), що примусить чималу частину жителів відвернутися від протестувальників.
Але найважливіше в нинішній ситуації не те, чи справді Пекін намагається скористатися пандемією, аби прикрити наступ на опозицію в Гонконзі, й навіть не ймовірність успіху Пекіна. Найважливіше - чи стане карантин причиною, з якої китайська влада цього разу не зазнає осуду міжнародної спільноти й не відчує потужного міжнародного тиску на підтримку протестувальників.
Торішній успіх вуличних виступів - хай малий і частковий - багато в чому визначило те, що Пекіну довелося відбиватися зразу і на домашньому, і на міжнародному фронтах. Події в Гонконзі були на перших шпальтах світових ЗМІ, провідні політики західних країн не просто виявляли стурбованість - вони не мали іншого вибору, ніж вимагати від Китаю зупинити репресії, загрожуючи санкціями. Адже вдома на цих політичних лідерів тиснули громадські активісти і правозахисники, і цей тиск спирався на масштабне висвітлення подій у Гонконзі та сформовану ЗМІ громадську думку.
Чи стоїть перед Пекіном загроза повторення пройденого сьогодні? Складається враження, що ні. Так, нинішні акції поліції не пройшли непоміченими. Черговий осуд із боку політиків західних держав прозвучав. Ось тільки про єдиний фронт, який можна було спостерігати під час торішніх подій, поки що не йдеться. Найбільше чути американців і австралійців. А ось європейський голос майже не звучить, як і немає заяв сусідів Китаю по регіону. Від більшості доводиться очікувати хіба закликів "уважно вивчити обставини подій", як це зробило зовнішньополітичне відомство Євросоюзу.
І річ не в угодовській позиції багатьох країн, не в тому, що вони "продалися" Китаєві (такі аргументи часто звучать у нас - хіба що з трохи інших приводів). Просто на тлі масштабної кризи - не так медичної, як суспільної - європейці не схильні приділяти важливій, але далекій (і тому другорядній сьогодні) події вдосталь уваги. Адже правозахисники не виведуть на вулиці тисячі людей на підтримку активістів у Гонконзі, опозиційні депутати не ставитимуть незручних запитань уряду, - карантин тримає всіх по домівках, і навіть соціальні мережі, які ще вчора здавалися всесильними, в цій ситуації не зможуть мобілізувати людей так, як робили це у світі до пандемії. А у ЗМІ перше (й інколи здається - єдине) місце міцно посідає коронавірус. У його тіні губляться теми, які ще недавно були лідерами, і неохоче розкручуються будь-які інші сюжети.
Нинішні події в Гонконзі ставлять питання не долі демократії в цьому особливому районі, не прав людини в Китаї в цілому. Зараз ідеться про те, чи залишиться в порядку денному найближчих років питання стану прав людини у світі таким самим важливим, як це було ще недавно? Адже карантин не завершиться завтра, та й після нього країнам доведеться ще довго виходити з кризи, вирішувати внутрішні проблеми і пояснювати своїм громадянам допущені під час пандемії прорахунки. До того ж успіх авторитарних методів боротьби з пандемією в Китаї (на тлі провалів демократичних процедур у деяких західних країнах) знову загострив дискусію про допустимість обмеження прав та свобод громадян задля їхньої безпеки (і безпеки держави). Чи не буде доречно заради безпеки всіх покарати кількох бунтарів?
Активність США і деяких найближчих союзників на цьому тлі виглядає неоднозначно. Адже очевидно, що конфлікт між США і КНР у розпалі, Вашингтон зацікавлений у будь-якій можливості завдати удару по опонентові, і тому критика дій китайської влади виглядатиме не до кінця переконливою. Перед критичними випадами лише одного противника заяв Пекіна про неполітичний характер арештів і адміністративний характер переслідування буде досить, аби закінчити раунд унічию. Сила міжнародного захисту прав людини завжди була в масовості, в тому, що з осудом порушень виступали десятки країн, сотні міжнародних і національних неурядових організацій, тисячі активістів усього світу.
З першої реакції міжнародної спільноти на події в Гонконгу можна впевнено зробити висновок: Пекін небезпідставно розраховував, що другого міжнародного фронту не буде. До того ж на боці китайської влади зараз механізми карантину, обмеження на переміщення людей, закриті кордони. В таких умовах інформація поширюється повільніше, перевірити її важче, влада може приховати якісь події або їх масштаб. Небезпека глобального карантину в тому, що сьогодні ситуація така скрізь. І в багатьох країнах спокуса вирішувати проблеми з опозицією "по-тихому" може виявитися нездоланною. Прийняти закон, що обмежує права, посадити незручних опозиціонерів, не допустити поширення звісток про репресії. А звичні стримуючі механізми, які забезпечує міжнародна спільнота, не спрацюють.
Так, сьогодні багато країн не хочуть псувати відносини з Пекіном, бо завтра, коли знадобляться кошти для виходу з економічної кризи, на допомогу Пекіна покладатимуться не одиниці. Але питання не тільки в Китаї. Якщо механізми демократичного світу не спрацюють, щойно перед сучасним міжнародним порядком постане перший серйозний виклик, то чого вони варті? Якщо пандемії - не апокаліптичної, котра вбиває мільйони, а лише такої, яка змінила звичний нам комфортний спосіб життя, - виявилося достатньо для того, аби захист прав людини у світі був принесений у жертву, - чи така важлива була ця проблема для міжнародної системи?
Всі статті Віктора Константинова читайте тут.