Це здавалося малоймовірним.
Проте сталося, підтвердивши теорію британця Террі Пратчетта про те, що найнеймовірніші події мають найбільший шанс статися: під тиском вулиці минулого понеділка прем'єр-міністр Вірменії Серж Саргсян подав у відставку. На своїй новій посаді він пробув лише шість днів. Утім, його відхід зовсім не означає, що у Вірменії відбулася "оксамитова революція" або стабілізувалася ситуація.
Та й сама відставка Саргсяна, який останнє десятиліття управляв Вірменією як президент, ще не означає, що він піде з політики. Тим більше що він залишається в країні і наразі не збирається її залишати.
"Картковий будиночок", вибудуваний Саргсяном, поки що встояв: посаду прем'єра тимчасово обійняв віце-прем'єр і колишній топ-менеджер "Газпрому" Карен Карапетян, а провладна Республіканська партія, що складається з чиновників та олігархів, усе так само має більшість у парламенті. Втім, питання про владу не закрите: по всій країні не вщухають протести. І хоча збалансована конструкція "будиночка" поки що тримається, скріплена численними політичними й фінансовими зобов'язаннями, проте вона може розсипатися будь-якої миті.
І коли Петро Порошенко й Арсен Аваков розглядають різні варіанти збереження влади, вони мають пам'ятати не тільки про долю Віктора Януковича, а й про історію з відставкою Сержа Саргсяна. Адже останній, вдруге обраний главою держави, мав намір продовжити своє правління й після завершення президентської каденції. Пішовши шляхом Міхеіла Саакашвілі, Саргсян 2015 року переписав Конституцію, зробивши Вірменію з президентської республіки парламентською. Однак не так сталося, як гадалося.
Два тижні тому люди вийшли на вулиці Єревана й інших міст на заклик лідера партії "Громадянський договір", співголови опозиційної фракції парламенту "Елк" ("Вихід") Нікола Пашиняна. Вони протестували проти обрання в парламенті прем'єр-міністра Саргсяна.
На думку протестувальників, призначення екс-президента очільником уряду означає легітимацію його третього строку перебування при владі та консервацію його кланово-олігархічного режиму ще надовго. Люди почувалися ошуканими, оскільки під час конституційної реформи
2015 р. Саргсян заявляв, що не має наміру пересідати в крісло прем'єра.
Та після голосування в парламенті й указу президента про призначення прем'єр-міністра акції протесту пішли на спад. Здавалося, вірмени вкотре "вийшли, погаласували, розійшлися". "Багато хто в Єревані скептично ставився до цих протестів", - зазначив у коментарі DT.UA головний редактор медіакомпанії "Медіамакс" Давид Алавердян. Скепсис підживлювало не тільки невір'я, що панує у вірменському суспільстві, у можливість змін, а й невиразний план дій Пашиняна.
Затишшя виявилося оманливим.
Вибухнуло після того, як минулої п'ятниці влада, втративши самовладання, почала масово затримувати учасників громадянських акцій непокори. До цього моменту поліція поводилася з протестувальниками загалом стримано. Тепер же людей били кийками, а на деяких маніфестантів нападали організовані групи в цивільному. У неділю, після безрезультатної зустрічі Саргсяна і Пашиняна, затримали й лідера протестів.
Та якщо влада мала намір, як і в березні 2008 р., жорсткими заходами загасити виступи, арештами залякати незгодних, то вона прорахувалася. Затримання Пашиняна й близько 350 протестувальників стало ключовим моментом у зміні ставлення вірменів до участі у протестах. Після цього на єреванські вулиці вийшли вже десятки тисяч людей. Серед демонстрантів було багато молоді, яка вважає, що в бідній, корумпованій і олігархічній державі в неї немає гідного майбутнього. У понеділок до ходи опозиції приєдналися й військові.
"Коли влада почала масово затримувати людей, прагнучи придушити протести, це викликало у вірменському суспільстві протилежний ефект. До того ж Пашинян ефективно використав політтехнології, знайшовши до сердець людей шлях, який вивів їх на вулицю", - вважає голова правління Аналітичного центру з глобалізації й регіонального співробітництва Степан Григорян.
Як зазначив у бесіді з DT.UA експерт Вірменського інституту міжнародних відносин та безпеки Рубен Меграбян, "люди вийшли на вулиці не так через те, що підтримували Нікола Пашиняна, як тому, що протестували проти Сержа Саргсяна. Народ стомився від правління Саргсяна, яке супроводжувалося падінням рівня життя й зростанням безробіття, посиленням корупції й непотизму в держапараті. І ця втома наклалася на бажання змін".
Спонукало вірменів до участі в протестах і те, що Саргсян, не зваживши на суспільні настрої, заявив у неділю, що піде у відставку після врегулювання нагірно-карабаського конфлікту. Для суспільства, яке й так уже стомилося від десятилітнього правління політика, це було вже занадто.
Поновлення протестів, а також непримиренна позиція Пашиняна, котрий вимагав, щоб прем'єр-міністр залишив посаду, звужували для істеблішменту поле можливостей. З огляду на бекграунд Саргсяна, силовий розгін демонстрантів здавався неминучим. Але політик, який пройшов і нагірно-карабаський конфлікт, і вуличні протистояння навесні 2008 р., неочікувано відступив.
Уже в понеділок звільнили Пашиняна й багатьох інших затриманих опозиціонерів. А за кілька годин Саргсян несподівано заявив про свою відставку: "Нікол Пашинян мав рацію. Я був неправий. Ситуація, яка склалася, має кілька рішень, але на жодне з них я не піду. Це не моє. Я залишаю пост керівника країни, посаду прем'єр-міністра. Я виконую вашу вимогу".
Ці слова викликали у Вірменії бурхливу радість: люди святкували перемогу. Адже мети - відставки Саргсяна - було досягнуто. І головне, мирними протестами. "Ще минулої неділі ми всі були впевнені, що Серж Саргсян не піде без крові", - сказав Давид Алавердян, зазначаючи, що багато хто з представників силових структур був готовий застосувати жорсткі заходи. То що ж сталося? Рішення досвідченого політика, схильного до жорсткого стилю управління, без спротиву піти у відставку, породжує безліч припущень.
Наші вірменські співрозмовники говорять про комплекс взаємозалежних внутрішніх і зовнішніх причин. До внутрішніх вони відносять постійне збільшення кількості протестувальників на вулицях. На думку Степана Григоряна, ключовим моментом для ухвалення Сержем Саргсяном рішення про відставку стала поява серед мітингувальників військовослужбовців: це була ознака того, що влада неповною мірою контролює силові структури, не може цілком на них покластися.
До зовнішніх причин відносять реакцію провідних зовнішньополітичних партнерів Єревана - Москви, Вашингтона, Брюсселя - на вірменську кризу. "Стримувальним чинником у виборі Саргсяном варіантів дій були заяви міжнародного співтовариства. Тому влада не зважилася застосувати силу", - сказав у бесіді з DT.UA Степан Григорян.
Вірменський істеблішмент у зовнішній політиці традиційно сповідує комплементаризм: хоча Вірменія і є сателітом Росії, який потребує військового союзу з РФ через конфлікт з Азербайджаном, проте Єреван воліє провадити збалансовану політику, розвиваючи відносини і з ЄС, і з НАТО. У теорії цей зовнішньополітичний курс передбачає, що у вірменського керівництва розширюється поле для маневру.
Застосування сили для розгону протестувальників, можлива загибель демонстрантів однозначно ускладнили б відносини Єревана з Брюсселем і Вашингтоном. І поставили б вірменське керівництво в іще більшу залежність від Москви. "Силовий варіант означав би перетворення Вірменії на авторитарну державу на зразок Білорусі. Ми надовго забули б про відносини з ЄС", - зазначає Рубен Меграбян. Цей чинник Саргсян не міг не взяти до уваги.
Як і те, що російська влада зайняла нейтральну позицію стосовно акцій протесту, а довірені коментатори Кремля давали цим антиурядовим виступам доброзичливі оцінки. Не цього очікував Саргсян. "Позиція Росії щодо протестів у Вірменії стала останньою краплею для ухвалення Саргсяном рішення про відставку. Було очевидно, що Москва не збирається його підтримувати", - каже Давид Алавердян.
І якщо прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков називав антиурядові протести у Вірменії "внутрішньою справою країни", то офіційний представник МЗС РФ Марія Захарова відразу ж після відставки Саргсяна написала в Facebook: "Народ, який має силу навіть у найскладніші моменти своєї історії не роз'єднуватися й зберігати повагу одне до одного, попри категоричні розбіжності, - великий народ. Вірменіє, Росія завжди з тобою!"
Утім, когнітивного дисонансу зазнаєш не тільки читаючи пост Захарової. Віце-спікер Держдуми депутат від фракції ЛДПР Ігор Лебєдєв, "забувши" про 19 років правління в Росії Владіміра Путіна, на своїй сторінці в Twitter написав: "Вірменський народ дотиснув ситуацію, красені! Ніхто не хоче терпіти ту саму людину на чолі держави десятиліттями".
Двозначна позиція Москви у вірменській кризі - тривожний сигнал для авторитарних лідерів пострадянських країн (зокрема й для Олександра Лукашенка), які розраховують на військово-політичну й економічну підтримку Росії в обмін на свою лояльність. У столицях країн СНД, судячи з усього, зроблять для себе висновки з нової моделі поведінки російського керівництва.
Експерти припускають, що в Кремлі, пам'ятаючи уроки з минулого, вирішили не втручатися у протести, які не загрожують геополітичним та економічним інтересам РФ. Адже учасники демонстрацій виступали тільки проти Саргсяна, вони не закликали переглянути союзницькі відносини Вірменії з Росією, і жоден лідер західної держави не висловлював їм підтримки. Ба більше: і голова Європейської ради Дональд Туск, і голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер привітали Саргсяна з обранням на посаду прем'єр-міністра.
Та є й інша версія причини такої відстороненої позиції Москви. Вірменські політики й експерти не виключають: і за акціями протесту, і за Ніколом Пашиняном стоїть Росія, яка хоче або обмежити самостійність прем'єра Саргсяна в зовнішній політиці, або домогтися його відставки і поставити на чолі уряду проросійського політика. Наприклад, Карена Карапетяна. Адже відносини Саргсяна з Москвою тільки на перший погляд видаються безхмарними.
"У російському керівництві були незадоволені Саргсяном", - стверджує Давид Алавердян. Кремль не влаштовувало ні те, що Вірменія як член ОДКБ, активно співпрацює з НАТО й відправляє свої контингенти для участі в миротворчих операціях альянсу в Афганістані й Косово, ні те, що країна, беручи участь у Євразійському економічному союзі, підписала з Євросоюзом угоду про всеосяжне й розширене партнерство. Загалом, відставка Сержа Саргсяна влаштовувала Москву.
Однак вона створила вакуум влади, який не можуть заповнити ні Карен Карапетян, який хоче утримати адміністративні й фінансові ресурси, ні Республіканська партія, яка має більшість у парламенті, але невисоку популярність у суспільстві. Карапетян і республіканці намагаються виграти час. Але ж час грає і проти них: із поглибленням політичної кризи партія влади втрачає союзників, а з ними і вплив у парламенті й уряді, а також контроль над виконавчою владою.
Так, минулої середи Вірменська революційна федерація "Дашнакцутюн" заявила, що припиняє свою участь у коаліції з Республіканською партією. У цій ситуації намір Карена Карапетяна запровадити в країні надзвичайний стан видається утопічним: коли розпадається політична конструкція, дехто готовий відразу ж стати на чийсь бік. Значно спокусливіше зайняти вичікувальну позицію, зважуючи шанси учасників кризи.
Нікол Пашинян, харизматичний лідер протестів, демонструє дедалі більші політичні амбіції, заявляючи про свою готовність стати прем'єр-міністром Вірменії. Що ж, ця темна конячка нині володіє золотою фішкою: в нього репутація лідера опозиції, який відправив у відставку "ненависного Саргсяна", а за плечима - багатотисячні демонстрації, учасники яких хочуть змін і не бажають реанімації старої влади.
Слабке місце Пашиняна - відсутність чіткої програми і політичної команди. Під час протестів він був самотній: чимало партій дистанціювалося від очолюваних ним протестів. Навіть партія "Світла Вірменія", союзник "Громадянського договору" у блоці "Елк", виступала проти методів Пашиняна, хоча й заявляла, що не заважатиме йому. Лише в день відставки Саргсяна до протестів приєдналися деякі партії.
Безкомпромісний у боротьбі з Саргсяном і Республіканською партією, Пашинян тепер повинен навчитися шукати компроміси з різними партіями і домовлятися з політиками й бізнесменами про співпрацю.
Що ж до програми дій, то Пашинян озвучив найзагальнішу версію "порядку денного мирної передачі влади": протягом тижня після відставки Саргсяна парламент зобов'язаний обрати прем'єр-міністра, після чого буде сформовано тимчасовий уряд, а дострокові парламентські вибори мають бути проведені "по можливості в найкоротші логічні терміни". Як уже заявив спікер парламенту Ара Баблоян, Національні збори зберуться для виборів нового прем'єра 1 травня.
Голосування покаже, чи готові політики скористатися цим шансом, щоб провести зміни у Вірменії, чи країна залишиться все такою ж олігархічною і корупційною державою. Втім, уже те, що єдиним військово-політичним союзником для Єревана є Москва, а всі основні стратегічні підприємства перебувають у власності російських компаній, ставить під сумнів здатність нового вірменського керівництва провести такі бажані для суспільства економічні й політичні реформи.
Адже корупція, непотизм, олігархія - найліпше середовище для збереження Кремлем свого впливу на пострадянському просторі.