24 лютого 2022 року світ змінився назавжди. В умовах російської агресії Україна виявилася здатною змінювати політику провідних держав, впливати на формування майбутнього світоустрою, відстоювати власні інтереси, попри дефіцит часу та ресурсів. Нині відповідь на питання «свій—чужий» пролягає через оцінку подій у Чернігові, Сумах, Бучі, Ірпені, Маріуполі, Харкові. Фактично, у світі почалося формування кількох геополітичних блоків, протистояння яких визначатиме ландшафт міжнародної політики, функціонування глобальної економічної і фінансової систем, правила конкуренції у сфері технологій на десятиліття наперед.
Війна в Україні примусила переосмислити ключові аспекти системи міжнародної безпеки. Один із висновків, які зробила міжнародна спільнота, — це низька ефективність блокової системи, особливо побудованої на консенсусному принципі прийняття рішень, порівняно з індивідуальними, найчастіше — двосторонніми гарантіями безпеки. Потребує оновлення, якщо не кардинальної зміни, міжнародно-правова база запобігання збройним конфліктам і покарання за їх розв’язання.
За реакцією на події в Україні країни світу можна розподілити на три умовні частини. Найбільшу групу формують «страуси», які свідомо чи вимушено, але класифікували агресію Росії як «європейську війну», спричинену «вадами європейської системи безпеки». До кола таких «страусів» належить абсолютна більшість країн Латинської Америки, Африки, Близького Сходу та Азії.
На їхню думку, війна в Україні — це локальний конфлікт, щось на кшталт кривавої війни у Ємені, що має досить обмежений глобальний вплив, незважаючи на жахливі злочини проти людяності та чималі жертви. Наприклад, як повідомляв «Укрінформ» ще наприкінці листопада минулого року, за даними звіту ООН, кількість жертв війни в Ємені на кінець 2021 року могла сягнути 377 тисяч. До непрямих наслідків конфлікту автори звіту включили голод і супутні хвороби, а також відсутність належної медицини, екологічну та економічну кризи. Повідомлялося, що, за підрахунками, більшість жертв становитимуть діти віком до п’яти років. Таким чином, війна в Ємені (громадянська, в якій беруть участь арабські країни на чолі з Саудівською Аравією) може стати, на думку ООН, найбільш кровопролитним конфліктом XXI століття. Але ж, за логікою багатьох країн третього світу, багату Європу не цікавлять усі ці жертви, тому й на Близькому Сході не мають перейматися «європейськими розбірками».
Важко стверджувати (і цього не побажаєш нікому), що агресія проти України викличе війну в Азії чи збройний конфлікт у Південній Америці. Тимчасом не доводиться сумніватися, що будь-яке посилення агресії у світі неодмінно матиме наслідки, часто непередбачувані, які відчуватимуться далеко поза зоною бойових дій. Варто пам’ятати про критичні відмінності нашої війни від інших конфліктів.По-перше, вона відбувається в Європі, тобто там, де зародилися дві попередні світові війни — найкривавіші в історії людства. По-друге, це перший відкритий збройний напад ядерної держави на країну, котра добровільно позбулася ядерної зброї. По-третє, це найбільш брутальне в сучасній історії порушення багатосторонніх гарантій безпеки, наданих групою провідних країн світу іншій країні в обмін на ядерне роззброєння. З цього погляду, страусина позиція — голову в пісок і вдавати, що все якось минеться, — м’яко кажучи, недалекоглядна. Як мінімум саме ядерний механізм стримування цілком може стати метою багатьох держав, котрі почуватимуться в небезпеці, якщо світовій спільноті виявиться не під силу приборкати ядерного монстра іншими засобами.
Друга, найменша група — це ті країни-парії, які повністю або частково підтримують Росію. До таких належать Білорусь, Північна Корея, Сирія, Еритрея. Група ситуаційних «друзів» включає Венесуелу, Сербію, Угорщину, Вірменію, країни Центральної Азії, що входили до колишнього СРСР. Незрозуміло до кінця, на чиєму боці Китай та Індія. Проте навіть вони уникають відкритої риторики на користь «денацифікації» України, або тихо голосуючи в ООН за РФ, або як мінімум утримуючись, навіть попри повну абсурдність такого кроку. Китай, як відомо, завжди обирає тільки один бік — власний, а позиція Індії — універсальна: японцям вони кажуть про підтримку QUAD, Лаврову обіцяють не голосувати проти них в ООН (що й роблять) і проводять переговори з Китаєм, маючи з ним територіальний конфлікт.
Трохи дивною для непосвячених видається схильність чималої кількості країн Африки до російського наративу подій в Україні. 2 березня під час голосування за резолюцію ГА ООН із засудженням війни Росії проти України з 35 країн, що утрималися, 16 були з Африки. Еритрея виступила проти резолюції, і ще вісім не голосували. В Уганді, ЦАР, ПАР, Камеруні та інших країнах континенту активно діють проросійські сили. Насправді в цій ситуації немає нічого дивного: чимало країн Африки впродовж століть потерпали від імперської влади країн Заходу. Росія в них досі асоціюється з Радянським Союзом, який виступав антагоністом Заходу. Розібратися в тонкощах «утворення України Лєніним» їм заважає переобтяженість власними, й так істотними проблемами, що останніми роками значно загострилися у зв’язку з ковідом та хронічною економічною нестабільністю. Звісно, дається взнаки і вкрай недостатня дипломатична присутність України в Африці, про що наприкінці минулого року в Києві заговорили на повний голос.
Нарешті, найпотужніша група країн — це ті, що стоять на боці України. Вони також роблять висновки, які в майбутньому мають значно зміцнити як власну безпеку, так і міжнародну архітектуру безпеки глобальної. Наприклад, у Японії акцентують на трьох речах, котрі стали очевидними на49-й день війни в Україні: навіть за наявності гарантій безпеки країна не захищена, якщо не має власних сил і засобів захистити сама себе; власні зусилля ніколи не є достатніми, тому потрібні союзники; союзники не допомагатимуть, якщо сама країна не чинитиме опору. Що стосується колективного Заходу, то цілком очевидно, що відбуваються тектонічні зміни у контексті і оптимізації механізмів постачання зброї, і обсягів фінансування на армію та оборону. Докладно аналізуються тактичні й стратегічні прорахунки бандитської навали з РФ, яку армією назвати неможливо. Серйозні дискусії з цих питань ідуть у ЄС і НАТО.
Окремо варто згадати дві подорожуючі разом з Україною до ЄС країни — Молдову і Грузію. Здавалося б, вони мають бути серед тих, хто мріє повернути окуповані території і позбутися російського фактору назавжди. Проте не судилося, і ця ситуація потребує окремого осмислення.
Китай теж робить свої висновки, і вони не завжди очевидні. Наприклад, у Пекіні стурбовані повідомленнями про збиті в Україні Су-35, яких Китай закупив у Росії на 2 млрд дол. Тепер виникли сумніви щодо запевнень росіян у тактико-технічних перевагах цього літака. Якщо, розмірковують у КНР, його збивають українці, в яких не найбільш сучасна протиповітряна оборона, то чого чекати в разі умовного конфлікту з Тайванем, де стоять зовсім інші системи?
У Китаї також звернули увагу на те, що значна частина валютних резервів РФ була розміщена за кордоном ледь не перед війною й тепер заморожена. Економіка Росії виявилася абсолютно неготовою до переходу на військові рейки, що свідчить про вкрай погане планування. Зокрема, після впровадження санкцій із боку Заходу ВПК Росії відчуває серйозний дефіцит запчастин і матеріалів для виробництва нової зброї.
Не менш, коли не більш уважно за зведеннями з українських фронтів стежать і на Тайвані, роблячи свої висновки стосовно тактики і стратегії оборони на випадок сучасних бойових дій ядерної держави проти неядерної. Звісно, географія Тайваню принципово відрізняється від східної чи центральної України, проте практика побудови захисту Одеси і Маріуполя, безумовно, перебуває в зоні уваги Тайбея: там не сумніваються, що в Пекіні так само ретельно вивчають невдалий російський досвід атак на Україну з моря.
Що стосується України, то нам слід узяти до уваги один із головних висновків, який стає очевидним на основі досвіду всіх восьми років війни, а не тільки останньої її частини. Сучасна система міжнародної безпеки не спрацьовує і потребує кардинального перегляду. Питання тільки в тому, чи погодяться провідні світові потуги відмовитись від опори на фактор сили й запровадити універсальний міжнародно-правовий механізм протидії потенційним агресорам. В ідеалі система міжнародної безпеки не повинназалежати від прізвища президента США чи канцлера Німеччини, чи від того, хто при владі — республіканці, демократи чи ХДС/ХСС. Жертва агресії не повинна вимолювати правосуддя — його механізми мають спрацьовувати автоматично, щойно факт агресії встановлюється міжнародним судом. Ні потерпілий, ні присяжні в суді не повинні запитувати згоди начальника виправної колонії прийняти злочинця, вину якого доведено. Інакше це не правосуддя, а пародія на нього, і не безпека, а війна.
Більше статей Сергія Корсунського читайте за посиланням.