Десять днів. Саме стільки офіційному Києву знадобилося, щоб визнати факт переміщення російських військ поблизу кордонів України, ймовірну наявність у Росії бажання та планів «просунутися далі» на українську територію, і перестати нарешті вперто все заперечувати.
Тривожні сигнали Вашингтона та бравада Києва
Ось уже два тижні з-за океану ледь не щодня приходять новини про «надзвичайну стурбованість» Сполучених Штатів підозрілими діями російської армії поблизу українських кордонів, уперше оприлюднені солідними американськими ЗМІ, причому, підкреслимо, близькими до нинішньої адміністрації США.
Реакція представників української влади та спецслужб, м'яко кажучи, спантеличила. Від секретаря РНБОУ Олексія Данілова, який заявив про «свідому дезінформацію всього суспільства» та невідповідність реаліям публікацій американських ЗМІ; ГУР Міноборони, що розцінило оприлюднену інформацію як «елемент спеціальних інформаційно-психологічних дій» (це з боку американців, чи що?). І до «вишеньки на торті» — одкровеннями «голосу» президента Сергія Никифорова через тиждень (!) після перших американських публікацій і навіть уже після (!) термінового візиту глави ЦРУ Вільяма Бернса до Путіна: «Залишається відкритим питання, навіщо американські ЗМІ поширюють таку інформацію, чи правдива вона. Принаймні в офісу президента зараз щодо цього немає жодної підтверджувальної інформації».
Залишається відкритим питання, чому Банкова та її слухняні спецслужби й відомства публічно реагували саме так. Але, за інформацією ZN.UA, офіційний Київ був сповіщений американцями про незвичне переміщення російських військ поблизу кордонів України каналами ГУР і СЗР. Цю інформацію, свідчать наші джерела, особисто президентові доповів перший заступник секретаря РНБО, голова комітету з питань розвідки Руслан Демченко (треба вважати, тоді без щедрого цитування Бердяєва й Гумільова), але, як стверджують джерела, в алармістських тонах а ля «все пропало». Тож «спеціальна інформаційно-психологічна операція», схоже, все ж таки була: а раптом президент злякався б і не задумуючись погодився б дати відмашку негайно вписати в українське законодавство «формулу Штайнмаєра», пристати на російські пропозиції для зустрічі Норманді або, скажімо, пустити воду в Крим чи зробити ще щось для «умиротворення» Москви.
Будемо уважно відстежувати, чи спрацювала ця «псих-атака». Поки що президент Зеленський публічно сміливий і відважний: у своєму останньому відеозверненні він хоч і підтвердив наявність поблизу кордонів України майже стотисячного російського війська, і навіть нібито подякував західним партнерам за надану інформацію про скупчення ворожих сил, але при цьому запевнив, що «наші спецслужби, розвідка володіють повною інформацією» (наче й не було перед тим десяти днів повного заперечення фактів), а наша армія «готова дати відсіч кому завгодно, коли завгодно й де завгодно». А ще картинно здивувався з «медіаґвалту» навколо тривожної інформації: «Ваша паніка точно не допоможе українській армії, але може стати частиною інформаційної війни противника».
Ось це шапкозакидацтво до чого? Це кого Зеленський звинувачує в «паніці»? Американських журналістів? Американську розвідку? Директора ЦРУ Бернса, який помчав до Москви виясняти в Путіна, що саме лихе той задумав, і попередити про наслідки в разі «неприйнятних дій» стосовно України? Радника президента США з питань безпеки Джейка Саллівана, який терміново запросив консультацій із американськими союзниками з приводу ворога під українськими ворітьми? Чи, може, президента Джо Байдена, який зустрівся з головою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляєн, після чого агентство Bloomberg негайно повідомило, що США попередили ЄС про можливе вторгнення Росії в Україну? І ось тепер сьогодні у Брюсселі зберуться міністри закордонних справ країн ЄС та обговорюватимуть переміщення російських військ поблизу кордону з Україною, яке їх «неабияк турбує», і будуть думати, що з цим робити. Вони теж панікують? На Банковій їхнє засідання теж назвуть частиною «інформаційної війни противника»?
Навіть якщо Київ має іншу оцінку ситуації поблизу україно-російського кордону, навіть якщо тут «на восьмому році війни» звикли «до обстрілів і вибухів, скупчень і переміщень військ», навіть якщо на наше керівництво «давно не діє психологічний тиск із боку Росії», — навіщо було так наполегливо, так довго і, головне, публічно заперечувати інформацію, оприлюднену головним стратегічним партнером України? Може, американці її й оприлюднили через те, що Київ продовжував поводитися безпечно, незважаючи на передані йому по спецканалах дані?
Показна бравурність президента — це навіщо? Для утримання падаючого рейтингу? Але ж підтримка відносин із партнером, котрий надає найістотнішу допомогу Україні у протидії російській агресії, для державного діяча має бути важливішою за оплески публіки, навіть коли їхній звук, що пестить вухо й підживлює непомірну зарозумілість, уже став забуватися. Навіщо ж плювати в американську криницю, з якої ще неодноразово доведеться не тільки напитися, а й озброїтися? Навіщо вкотре примушувати стратегічного партнера хапатися за голову та дратувати його своєю безпідставною самовпевненістю і вже неабияк обридлим нахабством?
Банкова ж уже одного разу серйозно оскандалилася. Пам'ятаєте? Після телефонного спілкування Зеленського з Байденом вискочивши з неузгодженим із Білим домом та Держдепом повідомленням про переговори та двічі серйозно перекрутивши смисл сказаних американським президентом слів. І ось Київ знову вибухнув неузгодженими з Вашингтоном меседжами, що суперечать заявам американської сторони і примушують її згадати про Даннінга—Крюгера на Банковій. Які, безумовно, звідти нікуди не поділися, але не виключено, що влада виливає на електорат заспокійливі флюїди не тільки через це метакогнітивне викривлення.
Як припускають деякі наші співрозмовники, на Банковій усе ще не втрачають надії ще раз «зазирнути в очі Путіну». Причому не тільки в рамках «Норманді», а й організувавши зустріч Зеленського з Путіним сам на сам. Навіть після хамської статті Медведєва про Україну, яка ображає особисто президента Зеленського, два мої співрозмовники, близькі до Банкової, дали зрозуміти, що виключати можливість такої зустрічі зовсім не варто…
А ось чому такий галас навколо пересувань російських військ поблизу наших кордонів зчинили американці, загалом ясно. І Держдеп, і Пентагон уже неодноразово дали зрозуміти, що це незвичні пересування. За свідченням наших джерел, у Вашингтоні не виключають вторгнення Росії в Україну або наприкінці грудня — початку січня (коли і Україна, і її західні партнери йдуть на різдвяно-новорічні канікули), або під кінець зими — на початку весни наступного року, коли, як розраховують у Кремлі, Україна буде в глибокій енергетичній, економічній і політичній кризі, а «хохли» — змерзлі, голодні та замучені «короною» — почнуть бунтувати, і Зе!влада втратить жалюгідні рештки своєї підтримки «піплом».
Сполученим Штатам, стурбованим велетенських оберемком власних проблем, як внутрішніх, так і зовнішніх (найголовніша з яких — Китай), коли в Південно-Східній Азії зростає напруга, а журналісти щодня допитуються в Білого дому та Держдепу, що робитимуть США, якщо Китай усе-таки нападе на Тайвань, — «гарячий» конфлікт у центрі Європи зовсім не потрібен. Адже в разі «повторення 2014 року» — відкритого вторгнення Росії в Україну — їм доведеться не тільки висловлювати «крайню стурбованість», а й щось робити.
Після провального виходу з Афганістану, після зняття основних санкцій, що блокували добудову «Північного потоку -2», та викликаного цими рішеннями невдоволення і серед республіканців, і серед чималої частини демократів, адміністрації Байдена доведеться демонструвати підтримку свого стратегічного партнера України не словом, а ділом. При цьому зрозуміло, що воювати за Україну американці не стануть. Хоча буквально днями 15 американських конгресменів офіційно звернулися до президента США Джо Байдена з проханням не тільки збільшити військову допомогу, а й розглянути можливість відправки американських військових в Україну для стримування РФ в Чорному морі.
Перспективи поліпшення відносин США і Росії виявилися зовсім не такими добрими, як про це казав Байден 16 червня в Женеві після зустрічі з Путіним. Його сподівання, що вони можуть бути хоча б «стабільними та передбачуваними», розтали, як перший сніг на вежах Кремля. І замість того, щоб обговорювати з Росією «коло глобальних питань, які становлять взаємний інтерес», не кажучи вже про те, щоб намагатися «відтягнути» її від Китаю чи бодай переконати вплинути на Пекін у питанні Тайваню, — адміністрація Байдена в пожежному порядку вимушена виясняти в Путіна, які його задуми щодо України, чим викликане незрозуміле Вашингтонові переміщення російських військ поблизу українських кордонів, та придумувати, чим і як пристрахати господаря Кремля, аби не спровокувати його на вторгнення в Україну, а, навпаки, запобігти такому сценарію.
До речі, про Тайвань. За свідченням ексміністра закордонних справ Павла Клімкіна, зараз на всіх основних міжнародних майданчиках активно обговорюють бажання Китаю отримати контроль над Тайванем. На думку дипломата й політика, озвучену ним уже неодноразово, якщо Пекінові це вдасться, то російський режим, найімовірніше, спробує розширити свій контроль над територією України. Але про що ведуться дискусії в українському телеефірі? Про що до хрипоти дискутують представники партії влади? Про те, позбавляти чи ні депутатського мандата ексспікера Дмитра Разумкова. Про середній палець депутата Гео Лероса. Який там уже Тайвань… Добре, хоч безпрецедентну міграційну кризу поблизу наших кордонів помітили.
Чого не вистачає оновленій Хартії
Криза на кордоні Білорусі з Польщею, безумовно, становить серйозну небезпеку і для нашої країни. Але вона, на жаль, затьмила ще одну подію, котра за інших обставин мала всі шанси бути топновиною дня, якщо не тижня. Йдеться про засідання у Вашингтоні відродженої Комісії стратегічного партнерства Україна—США та підписання главами зовнішньополітичних відомств Дмитром Кулебою і Ентоні Блінкеном оновленої Хартії про стратегічне партнерство наших двох країн. Як уже зазначало ZN.UA, це подія на тлі нового витка напруженості в російсько-українському конфлікті важлива вже своїм символізмом: Вашингтон ще раз надіслав Москві й усьому світові дуже чіткий сигнал, кого він вважає агресором, а кого — стратегічним партнером, кого попереджає про «можливі наслідки» за «незвичну військову активність поблизу України» й закликає припинити агресію, а кому — і далі надаватиме допомогу в протидії цій агресії.
Зміст оновленої Хартії нечисленні експерти й політики в Києві коментували залежно від партійної приналежності та близькості/конфронтації з Банковою. На наш же погляд, Хартія зразка 2021 року містить чимало позитивних для України новел, порівняно зі своєю попередницею 2008-го, у тому числі в питаннях безпеки та протидії російській агресії у відповідному, істотно розширеному, розділі.
Однак окремі положення документа (як і відсутність, на нашу думку, необхідних) відверто засмутили, хоч і не здивували, оскільки стали ще одним підтвердженням очевидних трендів у ставленні нинішньої адміністрації США до України.
По-перше, це положення, які стосуються євроатлантичних амбіцій нашої країни. Якщо в Хартії 2008-го йшлося про «посилення України як кандидата на членство в НАТО», а Декларація Північноатлантичної ради альянсу на Бухарестському саміті НАТО від 3 квітня 2008 р. згадувалася в контексті закріплення в ній твердження, що «Україна стане членом НАТО», то через 13 років документ 2021-го лише обережно згадує Декларацію Бухарестського саміту та досить скромне Комюніке Брюссельського саміту від 14 червня 2021 р. і говорить про підтримку Сполученими Штатами «права України самостійно визначати свій майбутній зовнішньополітичний курс без стороннього втручання, в тому числі щодо прагнення України приєднатися до НАТО». Одне слово, відчуйте різницю…
По-друге, згадування Будапештського меморандуму з урахуванням нинішніх реалій виглядає в оновленій Хартії майже знущанням. Сполучені Штати «підтверджують свої зобов'язання» згідно з Меморандумом. Seriously? Певна річ, не варто було очікувати, що в Хартії-2021, як і в Хартії-2008 (в українському варіанті), будуть згадуватися «гарантії безпеки» Україні: американці ніколи не погоджувалися з вільним перекладом Будапештського меморандуму українською з англійської й ніколи не визнавали, що в цьому документі США надали нашій країні гарантії безпеки. То навіщо впихати згадування про марний документ майже 30-річної давності в Хартію, розраховану на наступних 10 років?
Хоча… Минулого тижня Росія знову скерувала в Білорусь стратегічні бомбардувальники Ту-160 — «з метою забезпечення військової безпеки Союзної держави». Хвалячись здатністю зазначених стратегічних ракетоносців нести ядерну зброю, білоруський диктатор Лукашенко повідомив, що мета цих бомбардувальників — контроль кордону Білорусі з Україною, Польщею та країнами Балтії.
Колись, на момент розпаду СРСР, 19 із 21 радянського супербомбардувальника Ту-160 розміщувалися в Україні. Під тиском США десять із них порізали на брухт, один (гаразд уже) залишили як музейний експонат, а ще вісім, за угодою з РФ 1999 р., передали Росії в рахунок боргів за газ. Тепер суперракетоносці Ту-160, з примхи двох божевільних диктаторів, кружляють поблизу українських кордонів… Тож, слід гадати, як один із аргументів на користь надання Сполученими Штатами Україні хай не систем ПРО й «залізного купола», а бодай сучасної системи ППО, і Будапештський меморандум згодиться. З паршивої вівці хоч вовни жмут.
І, по-третє, ще одна проблема, яка не отримала в Хартії належного висвітлення, це, безумовно, «валун спотикання» Києва і Вашингтона — «Північний потік-2». Звісно, після липневої зустрічі Байдена з Меркель та їхньої домовленості дати зелене світло добудові цього російського газогону в обхід України навряд чи варто було очікувати появи в новій версії Хартії хоча б повторення положень Спільної заяви двосторонньої Комісії стратегічного партнерства від 16 листопада 2018 р., прийнятої П.Клімкіним і Майклом Помпео, про «координацію зусиль, спрямованих на припинення реалізації будівництва російських трубопроводів, які зашкодять економічній та стратегічній стабільності України, таких як «Північний потік-2» та друга лінія «Турецького потоку».
Як уже зазначало ZN.UA, погодившись на добудову ПП-2, американська сторона фактично порушила цю двосторонню домовленість із Києвом. Українській же стороні не вдалося «видавити» з американців не тільки згадування в оновленій Хартії «Північного потоку-2» та його шкоди для безпеки України і Європи, а й навіть більш-менш чітких положень про енергетичну безпеку нашої країни. Про неї згадується в розділі «Економічна трансформація» (а не «Безпека та протидія російській агресії») майже мимохідь, через кому, разом зі змінами клімату, декарбонізацією, реформою корпоративного управління тощо. Правда, в документі є слова про те, що Сполучені Штати «мають намір» (не «будуть», не «зобов'язуються», а саме «мають намір») «перешкоджати Кремлю у використанні енергії як геополітичної зброї». Чудово. Залишилося тільки вияснити, що ж американська сторона під цим має на увазі. Оскільки, як було очевидно навіть на пресконференції Кулеби і Блінкена, Вашингтон не вважає, що нинішня поведінка Росії та її роль у створенні енергетичної кризи в Європі й Україні — «використання енергії як геополітичної зброї». Із того, що вдалося видушити журналістам із держсекретаря, з'ясувалося, що «червона лінія» для Вашингтона — це повне припинення поставок газу в Україну, як було 2009 року, а наразі, пояснив Блінкен, транзит через Україну зберігається. Слід віддати належне міністру Кулебі, який публічно не погодився з колегою й чітко заявив: Росія вже використовує газ як зброю. Як Штати планують «перешкоджати Кремлю», якщо вони раптом колись усе-таки побачать такі «зловредні дії» Росії, наразі теж не зрозуміло…
Минулого тижня з Вашингтона знову прозвучало дуже багато слів підтримки Сполученими Штатами України і суворих попереджень на адресу Росії. Але вслід за Дмитром Кулебою підкреслимо: важливі «не тільки меседжі й наративи, які Росія повинна почути, а також дії, які вона побачить після цього». Залишається відкритим питання, наскільки рішуче та до яких саме дій готові сьогодні Сполучені Штати — головний стратегічний партнер України.