І знову вибори. Цього разу в країні, яка за останні два роки стала одним із лідерів за виробництвом світових новин. 30 січня іракці обирають свій тимчасовий законодавчий орган — перехідні Національні збори (ПНЗ) на 275 місць. Ці вибори повинні стати початком політичного процесу, який у разі його успішності має спричинити появу в Іраку законного уряду, нормалізацію ситуації і виведення іноземних військ. Проведення виборів було підтримане ООН і учасниками представницької міжнародної конференції в Шарм аш-Шейху 22 листопада 2004 року. Сама можливість їх проведення, утім, заперечувалася протягом кількох місяців на сторінках світової преси у зв’язку з нестабільністю ситуації у країні.
Вибори проводяться на основі тимчасової конституції Іраку (перехідного адміністративного закону) та рішень РБ ООН. Окрім виборів перехідних Національних зборів проходитиме кампанія до місцевих органів влади. ПНЗ мають обрати президента та двох віце-президентів і затвердити кабінет міністрів. Та головним завданням ПНЗ буде розробка нової конституції Іраку, що має бути затверджена на загальнонаціональному референдумі в жовтні 2005 року. А в грудні цього ж року на її основі буде проведено нові вибори, й Ірак одержить, нарешті, конституційний уряд. За юридичною стороною питання, утім, ховається не така вже й проста реальність. Весь так званий політичний процес у підсумку має спричинити досягнення і закріплення балансу інтересів принаймні головних етноконфесійних груп — шиїтів, сунітів і курдів. Вся державна машина, що створюється під час політичного процесу, функціонуватиме стабільно лише тоді, коли буде адекватно відбито баланс сил.
9 грудня 2004 р. дві найбільші шиїтські партії Хізб ад-Дава та Вища рада ісламської революції в Іраку сформували Об’єднаний іракський альянс, заручившись підтримкою найвищого духовного авторитету шиїтів Алі ас-Сістані. Список кандидатів альянсу включає не лише шиїтські організації — до нього ввійшли дрібні партії, що представляють інтереси сунітів, а також дрібніших етноконфесійних груп — курдів-шиїтів і язидів, туркменів. У списку серед інших знайшов собі місце й Ахмад Чалабі, котрий нещодавно потрапив у немилість до американців, із його Іракським національним конгресом, організацією, яка на момент вторгнення США в Ірак була ледь не головним фаворитом Вашингтона. Цікаво, що у списку не знайшлося місця для офіційних представників радикального шиїтського клерика Муктади ас-Садра, котрий не зміг зареєструвати партію у виборчій комісії. Імена індивідуальних прибічників шиїтського революціонера у списку, втім, зустрічаються. Навіть якщо Садр вирішив, як і раніше, залишатися поза межами мирного політичного процесу та зберегти за собою «право» на повстання, очевидно, що іракські шиїти краще за всіх підготовлені до виборів з організаційної точки зору.
Весь цей час структури, що входять до шиїтського альянсу, вели активну передвиборну агітацію. Крім розповсюдження листівок, плакатів і вуличної агітації, активісти партії ад-Дава, приміром, проводили освітні семінари для виборців. Сам великий аятолла Сістані закликав у своїх фетвах шиїтських виборців якнайсерйозніше поставитися до виборів, перевірити свої імена у списках, навіть створювати народні комітети зі сприяння виборам. З огляду на високий рівень організації шиїтів і вплив на них духовного авторитету, немає жодних сумнівів у тому, що всі ці заходи було виконано.
Перед обличчям консолідованих шиїтів інші сили також прагнуть згуртувати лави. Так, наприклад, вічні конкуренти, дві найбільші курдські партії — Демократична партія Курдистану та Патріотичний союз Курдистану — вийшли на вибори з єдиним списком.
Найгірше організованими виявилися суніти, які становлять до 20% населення країни. Наприкінці листопада 17 сунітських і низка світських партій, включаючи Іракську національну згоду — партію Іяда Алаві, а також курдські партії попрохали про відстрочку виборів на шість місяців. У відповідь 42 шиїтські партії за підтримки верховного шиїтського авторитету Алі ас-Сістані виступили з різкою заявою, після якої влада вже не наважилася поставити під сумнів дату проведення виборів. Суніти повторно виступали з тими ж самими вимогами й у грудні. Не одержавши згоди, деякі впливові сунітські організації, такі як Комітет ісламських учених, відкрито закликали до бойкоту виборів.
Від самого початку, з моменту вторгнення сил коаліції до Іраку, серед головних ризиків називалася можливість розколу країни та громадянської війни. Підставою для таких побоювань є складна етноконфесійна карта Іраку, де на тлі цілого списку етнічних меншин виокремлюються три основні групи населення — шиїти, суніти та курди, які протягом усієї історії країни змагаються за панування.
Ось і тепер стосовно основного для країни питання позиції цих трьох сил кардинально розходяться. Шиїти послідовно виступають за вибори, суніти не менш послідовно затягують або зривають їх проведення. Позиції шиїтів значно зміцнилися після закінчення повстання Муктади ас-Садра, яке засвідчило, що ключі до війни та миру в країні знаходяться в руках шиїтських авторитетів. При цьому завдяки присутності окупаційних військ будь-яке своєкорисливе перетягування ковдри можна представити як визвольну боротьбу. Цікаво лише, що шиїти свою боротьбу тимчасово припинили, а сунітський трикутник щосили вирує.
Після силового врегулювання проблеми Фаллуджі багато бойовиків розсіялися по країні. За останні тижні, що передували виборам, проблемними точками стали Баакуба, Рамаді й інші населені пункти сунітського трикутника. В регіоні діє ціла низка сунітських терористичних організацій — Джейш Ансар ас-Сунна, Сарайя аль-Муджахідін, Каїдат аль-Джихад (очолювана Абу-Мусабом аз-Заркаві). У проміжках між бойовими операціями вони, для поповнення каси, а попутно для залякування міжнародної громадськості, захоплюють чергових заручників.
Суніти, котрі повсюдно конкурують із шиїтами, здатні об’єднатися лише перед обличчям курдської загрози. Так, у Кіркуку було сформовано об’єднаний арабський фронт, до якого увійшли представники сунітських і шиїтських арабських партій. Нещодавно, після того як курдам — вихідцям із регіону було дозволено голосувати в Кіркуку, фронт вирішив бойкотувати місцеві вибори.
Однак не всі в таборі шиїтів співають в унісон. Упевнений наступ шиїтів супроводжується деякими пораженськими настроями. Як би, зазіхнувши на весь Ірак, не втратити вже досягнутого. Ахмад Чалабі нещодавно виступив із закликом створити шиїтську автономію на півдні країни за моделлю курдської автономії на півночі. Автономія, на думку колишнього претендента на посаду президента Іраку, має включити три провінції з переважною більшістю шиїтів — Басру, Майсан і Насірію.
Зміцнення позицій шиїтів у зв’язку з виборами викликає побоювання не лише місцевої сунітської меншості, а й сусідніх арабських країн. Неодноразово його висловлював король Йорданії, котрий вважає, що іранці прагнуть зробити Ірак ісламською республікою. Президент Іраку Газі аль-Явар також вважає, що Іран вкладає значні сили й кошти в забезпечення проіранського уряду в країні. З огляду на це стає зрозумілим підгрунтя нещодавньої заяви Буша про те, що він не виключає застосування сили проти Ірану.
Головним моментом в оцінюванні майбутніх виборів буде явка виборців. Саме на скорочення явки спрямовані дії противників виборів, тактика яких полягає в атаках на виборчі дільниці, офіси партій та іракські сили безпеки, розповсюдження листівок і плакатів із погрозами. За повідомленнями журналістів, багато жителів будинків, що прилягають до виборчих дільниць не лише в сунітському трикутнику, а й, наприклад, у провінції Вавилон, у день виборів мають намір евакуюватися. Штаб-квартиру Руху за національну згоду, очолюваного чинним прем’єр-міністром Іядом Алаві, за останні 20 днів було атаковано двічі. Тимчасовий уряд, утім, має свої контраргументи. Нещодавно іракські сили безпеки заарештували одну з осіб, наближених до Абу-Мусаба Заркаві, яка планувала напад на представництво ООН у Багдаді влітку 2003-го. Також заарештовано керівника групи Абу-Талха, пов’язаної з Заркаві, що діяла в місті Мосул. Очікується, що проблеми з явкою виборців, очевидно, торкнуться насамперед сунітських районів і, можливо, Багдада.
Американці, котрі стали частиною місцевого ландшафту, слугують не лише офіційною мішенню для противників виборів, а й приводом для нападів на місцеву іракську владу, яку в умовах окупації завжди можна представити як колабораціоністів. Окупаційний режим виступає не тільки й навіть не стільки як універсальний посередник, скільки в ролі загального громовідводу — на американців завжди можна все звалити. Шиїти тиснуть на них, звинувачуючи у спробі затягнути проведення виборів, Заркаві обстрілює їх, щоб зірвати проведення тих самих виборів. Привид громадянської війни, про можливість якої розмірковують другий рік, схоже, вже матеріалізувався. Але парадоксальним чином залишається багатьма непоміченим. Хтось не хоче його бачити, а хтось занадто явно воліє бачити щось інше — міжнародний тероризм, або, навпаки, національно-визвольну боротьбу. Насправді точиться війна за іракський національний ресурс, точиться вона, насамперед, між найбільшими конкурентами — шиїтською і сунітською елітами, але найбільше при цьому дістається американцям. Загальнонаціональний порядок денний, який міг би об’єднати країну і допоміг би подолати етноконфесійні бар’єри, відсутній або зводиться практично до одного пункту — виведення окупаційних сил з Іраку. Але навіть цей, здавалося б, простий момент може інтерпретуватися по-різному. Шиїти хочуть спочатку здобути владу.
У висвітленні іракських подій арабські ЗМІ, як і раніше, зосереджуються на темі окупації і мало говорять власне про вибори. Хоча можна було б, напевно, звернути увагу на те, що при всіх очевидних обмеженнях — це перші реальні вибори, проведені у країні. Виборець, якщо він, звісно, не побоїться дійти до дільниці, обиратиме зі ста позицій, а не з однієї, як це було б іще два роки тому.