Це неодмінно спричинить певне піке в американо-турецьких відносинах, попри дружнє попередження американського президента в телефонній розмові зі своїм турецьким колегою напередодні визнання разом із підтвердженням зацікавленості в «конструктивних двосторонніх відносинах із розширенням сфер співпраці та ефективним управлінням розбіжностями». Втім, нетривале обурення та кроки у відповідь у середньостроковій перспективі мають замінитися відносинами на краще, адже в цьому є обопільна зацікавленість, а в Анкари — й нагальна необхідність.
Про «Медс Егерн» («Велика катастрофа» — вірменською) американцям відомо з самого початку, адже «кампанією винищення раси» ті події охарактеризував очевидець — посол США в Османській імперії Ганс Моргентау-старший. Можливо, він використав би й слово «геноцид», але як юридичне поняття в обіг його ввів Рафал Лемкін лише 1941 року. До речі, як приклад такого злочину він назвав і Голодомор в Україні.
У травні 1915 року посол Г.Моргентау, як представник нейтральної країни, передав урядові Османської імперії демарш ворогуючих із нею Великої Британії, Франції та Росії, в якому вперше в історії пролунало звинувачення держави у скоєнні «злочинів проти людяності». Завдяки американському дипломатові, у 1915 році в Америці було утворено Близькосхідний фонд допомоги, який упродовж п’ятнадцяти років витратив на рятування і допомогу вірменам та іншим постраждалим меншинам понад 1,2 млрд дол. (у сучасному еквіваленті).
По завершенні війни у 1919–1920 роках у Туреччині відбулося кілька військових трибуналів, які на основі свідчень очевидців та документів винесли вироки керівництву націоналістичного Комітету єднання і прогресу за скоєні злочини проти вірмен. Утім, політична ситуація змінилася, переважна більшість засуджених уникнула покарання, а сама проблема стала, за влучним висловом турецького історика Танера Акчама, «колективним секретом» країни.
У 2009 році за посередництва Вашингтона Анкара і Єреван підписали протоколи про відновлення дипломатичних відносин і розвиток двосторонніх взаємин, що відкривало шлях до їх нормалізації. Утім, неоднозначне сприйняття цих документів у Вірменії призвело до призупинення їх ратифікації у 2010 році, відкликання з парламенту 2015-го та визнання нікчемними 2018 року. В Анкарі теж відбувся розворот на 180 градусів від безпрецедентної заяви із висловленням співчуття вірменському народу тогочасним прем’єр-міністром Реджепом Ердоганом у 2014-му до запровадження через три роки адміністративного покарання за згадку про «геноцид вірмен» у стінах парламенту.
Хоч як парадоксально, у Конгресі США неформальна заборона на це словосполучення проіснувала 44 роки: від моменту, коли Палата представників у 1975-му ухвалила резолюцію, що уповноважувала главу держави встановити національний день пам’яті геноциду, аж до 2019 року, коли було ухвалено резолюцію, що засудила геноцид вірмен, а також згадала про геноцид греків, ассирійців, халдеїв, сирійців, арамейців, маронітів та інших християн Османської імперії. Обурений цим, а також аналогічним визнанням із боку Німеччини та Нідерландів, Ердоган заявив, що «країни, історія яких заплямована геноцидом, рабством та експлуатацією, не мають права повчати Туреччину».
Трохи менше часу знадобилося виконавчій гілці. Уперше слово «геноцид» вжив президент Рональд Рейган у 1981 році. Але рік потому, після вбивства у Лос-Анджелесі турецького дипломата, словосполучення «геноцид вірмен» стало табу в Білому домі. Ба більше, розділ «вірменський тероризм» доповнив відповідний список разом із роз’ясненням, що, «оскільки історичні дані про події 1915 року в Малій Азії неоднозначні, Державний департамент не підтримує тверджень про те, що уряд Туреччини вчинив геноцид проти вірменського народу. Вірменські терористи використовують це твердження, аби частково виправдати свої постійні напади на турецьких дипломатів та установи».
Кілька кандидатів у президенти США у своїх передвиборних обіцянках зобов’язувалися визнати геноцид вірмен, але, опинившись у Овальному кабінеті, віддавали перевагу іншим міркуванням: Джордж Буш-молодший потребував союзника у «глобальній війні з терором» в Іраку, а Барак Обама і Дональд Трамп — у боротьбі з «Ісламською державою» в Сирії.
Тож чому це сталося зараз? Тандем президента Б.Обами та віце-президента Джо Байдена виконував місію виправлення помилок Джорджа Буша-молодшого і «припинення нескінченних воєн», повернення ціннісного виміру зовнішній політиці, а також моральної висоти — Америці. Саме це має намір повторити президент Байден із новим напарником після правління Трампа: припинити нарешті нескінченні війни, відновити альянси, оновити сяйво «Міста на пагорбі» шляхом вирішення гендерних та расових суперечностей удома, підтримуючи демократію та права людини у світі.
«Юридично зобов’язуючі заяви не мають зиску, але можуть завдати шкоди зв’язкам. Тож якщо США хочуть їх погіршити, то це їхнє рішення», — заявив міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу. Втім, американо-турецькі відносини і так переживають не найкращі часи.
Їх погіршення почалося за каденції Б.Обами, коли той, на відміну від Владіміра Путіна, не поквапився висловити беззастережну підтримку Р.Ердогану під час спроби державного перевороту у 2016 році, а потім відмовив в екстрадиції звинуваченого в його організації Ф.Гюлена. Два роки тривала епопея зі звільненням звинувачуваного у причетності до перевороту американського пастора, що американці сприймали як утримання заручника. На думку Анкари, заокеанський союзник нехтував її безпековими інтересами, підтримуючи сирійських курдів, що розглядаються як реальна загроза Туреччині.
Тим часом турецька військова операція біля міста Афрін загрожувала прямим зіткненням її військових із американськими. Протистояння Туреччини з Грецією та Кіпром, де США вочевидь на боці останніх, а також із Єгиптом, ОАЕ та Саудівською Аравією, занурення в лівійський громадянський конфлікт зробили актуальними питання передислокації з турецьких теренів американських сил та засобів, а також перегляд ролі Анкари в геостратегічних розрахунках Вашингтона. У 2018-му, на час реконструкції інфраструктури в Африці, ВПС США почали використовувати грецьку, а не турецьку авіабазу для операцій розвідувальних безпілотників.
Турецький банк, акціями якого володіє уряд, а також причетні посадовці звинувачені Мінюстом США у схемі відмивання кількох десятків мільярдів доларів та в допомозі іранському режимові долати американські санкції. Хмизу у вогнище підкинув Д.Трамп, запровадивши дискримінаційні тарифи та санкції на низку турецьких товарів (що відчутно девальвувало ліру), та припинивши програму постачання найновітніших винищувачів F-35 за купівлю турками російського ЗРК С-400. Тим часом Конгрес запровадив щодо Туреччини неформальне ембарго на продаж нової зброї та техніки, а також модифікацію вже наявної.
«Заява США, що спотворює історичні факти, ніколи не буде прийнята у свідомості турецького народу, відкриє глибоку рану, що підриває нашу взаємну довіру та дружбу», — ідеться в заяві турецького зовнішньополітичного відомства. Справа не завершиться викликом американського посла до МЗС Туреччини та можливим відкликанням власного посла для консультацій.
Крок адміністрації Байдена сприймає як глибоку образу не лише правляча еліта, а й переважна частина суспільства, оскільки він завдає удару по батьках-засновниках Республіки, політико-ідеологічній конструкції, зокрема концептові єдності, вирізняючи з турецької нації окремі етноси та групи. Тож слід очкувати як «єднання навколо прапора», так і посилення антиамериканських настроїв. При цьому такі дії розцінюються як вияв подвійних стандартів, адже уряд США не вжив жорстких заходів щодо саудівського принца, причетного до садистського вбивства журналіста Джамаля Хашоґджі на території диппредставництва у Стамбулі. Навряд чи буде взято до уваги те, що Ердоган сам неодноразово називав геноцидом убивство близько восьми тисяч боснійських мусульман у Сребрениці, хоча жертв «Великої катастрофи» на порядок більше.
Сполучені Штати можуть відчути вразливість своїх безпекових інтересів у регіоні. Зокрема можуть бути ускладнені умови використання авіабази Інджирлік, наприклад, запроваджено обмеження на підтримку операцій поза НАТО. Можуть постраждати й треті сторони, зокрема сирійські курди, на яких може ринути сталевий дощ. Супутньою жертвою може стати й Київ, якщо Анкара задіє «важіль Монтре», аби скувати свободу дій американських ВМС у Чорному морі, тоді як присутність їхніх ракетоносців біля українських берегів конче потрібна. Без заміщення їх кораблями інших нечорноморських країн — членів Альянсу Кремль може вдатися до небезпечних авантюр, адже має незаперечну перевагу в Чорному морі, навіть без додаткового перекидання засобів із Балтійського флоту та Каспійської флотилії. Путін матиме додаткову можливість спокушати Ердогана хай і ситуативним, але союзництвом, адже Росії з її кривавою історією та звеличенням катів байдужі геноциди, що засвідчило блокування у 2015 році резолюції Ради Безпеки ООН про визнання геноцидом уже згаданої різанини у Сребрениці.
Водночас після прогнозованого показного охолодження відносин має відбутися їх повернення на докризовий рівень. Маючи в активі успішні військові операції та дипломатичні досягнення в регіоні, Туреччина посилила свої позиції як потуга, з якою мусять рахуватися. Втім, реалізовуючи геостратегічні амбіції, Анкара явно переоцінює власні сили, адже почасти їй доводиться протидіяти потужним гравцям та об’єднанням менших акторів — Росії та її іранських спільників, американським союзникам на Близькому Сході.
Турецький ОПК доволі потужний, але не самодостатній, що, до речі, пояснює одну з причин зацікавленості Анкари у поглибленні партнерства з Києвом. Утім, Туреччина потребує доступу не лише до оборонних технологій, більшість яких не просто західна, а американська. Турецьке економічне диво переживає не найкращі часи (падіння реального ВВП у 2020 році — 3,9%, інфляція становить 11,9%, а безробіття — 14,6%), що обумовлено як структурними проблемами та глобальним уповільненням економічного розвитку в умовах пандемії, так і запровадженими Сполученими Штатами обмежувальними заходами.
Погіршення економічного стану б’є по електоральному ядру партії влади, а її кроки, спрямовані на закручування гайок, призвели до втрати великих міст, населення яких не воліє миритися зі звуженням свої прав та свобод. Отже прагнення Байдена полагодити пошкоджені попередником альянси може зіграти позитивну роль. Нікуди не подінуться розбіжності (зокрема щодо курдів), але ж можуть відновитися партнерські зв’язки з усього спектру питань, передусім безпекових та економічних.
Виняткове геостратегічне розташування Туреччини та збіг ключових інтересів можуть стати гарантією оновлення партнерства. Скасування санкцій і дискримінаційних тарифів матимуть негайний позитивний вплив на економіку, а сприяння взаємодії наблизять до визначеної два роки тому мети — довести двосторонній товарообіг до 100 млрд дол. У подоланні американо-турецьких розбіжностей і поверненні Анкари до її докризової ролі в НАТО зацікавлені не лише ці країни, а й весь Чорноморський регіон.
Найнижчу точку у відносинах зафіксовано, час починати висхідний рух.
Більше статей Олександра Хари читайте за посиланням.