Формальною причиною протистояння стало небажання виконати ультиматум Білого дому про негайне та безумовне звільнення євангелістського пастора Ендрю Брансона, обвинуваченого у причетності до організації Фетхуллаха Гюлена, якого турецька влада вважає організатором військового перевороту 2016 р., а також у зв'язках із Робітничою партією Курдистану - читай: у тероризмі. Жорсткій вимозі передувала домовленість обміняти американського пастора на утримуваного ізраїльтянами громадянина Туреччини, що була досягнута між главами держав на полях липневого саміту НАТО у Брюсселі. Втім, чи то внаслідок хибного розуміння Трампом суті домовленості, чи то бажаючи отримати додаткові дивіденди, турки наполягали на знятті обвинувачень із державного банку Halkbank та помилуванні одного з його топ-менеджерів, якого нью-йоркський суд визнав винним у мільярдних оборудках, що порушили санкційний режим проти Ірану.
Якби американці застосували тиск чи традиційний дипломатичний інструментарій, але без надання справі широкого розголосу, їхній громадянин уже б насолоджувався свободою, адже турки всіляко виявляли бажання домовлятися. Тим більше що паралельним сюжетом стали рішення турецької Феміди про звільнення двох грецьких військових, звинувачених у незаконному перетині кордону та шпигунстві, а також турецького громадянина - місцевого очільника міжнародної організації Amnesty International, якому закидали причетність до організації Гюлена. Втім, вибуховий темперамент Трампа наклався на його короткочасні внутрішньополітичні інтереси. Два роки тому різні представники християнських конфесій віддали більше половини своїх голосів за кандидата в президенти, що використовував консервативні гасла. Отже, напередодні листопадових довиборів до Конгресу США очільник Білого дому мобілізує свій євангелістський електорат, який радо сприйняв визнання Єрусалима столицею держави Ізраїль, номінацію консервативного кандидата до Верховного суду, а тепер ще й такий потужний захист побратима по вірі. На користь політично мотивованої справедливості свідчить і те, що в Туреччині під арештом перебувають майже 20 осіб із подвійним - американським та турецьким - громадянством, а також троє турецьких громадян-співробітників посольства США в Анкарі, долею яких не особливо переймається особисто Трамп. Справедливості ради, слід зазначити, що ними опікується тимчасово повірений у справах США в Туреччині (впродовж року президент так і не призначив нового посла).
Кампанія цькування почалась із допису в Твіттері, в якому Трамп заявив, що не лише нічого не платитиме за "звільнення невинної людини-прекрасного християнського пастора", якого він просить "представляти країну як великого заручника-патріота", а й примусить зробити це Туреччину. І справді, євразійському союзнику довелося заплатити непропорційно високу ціну. Погроза подвоїти попередньо впроваджені дискримінаційні тарифи на сталь і алюміній (до 20% і 50%, відповідно) та інші санкції істотно знецінили турецьку ліру, забезпечивши їй лідерство в антирейтингу найбільш недооцінених валют (-66,43%), за індексом паритету купівельної спроможності "БігМак" журналу The Economist. Обвал валюти спричинив зменшення ринкової капіталізації країни до 118,5 млрд дол., - це найнижчий показник за останні майже 10 років. На додачу до цього, Мін'юст США включив міністрів внутрішніх справ та юстиції Туреччини до санкційного списку, унеможлививши їм в'їзд на територію США, заморозивши їхні активи та заборонивши будь-яким установам і компаніям з ними співпрацювати. Анкара відповіла симетричним списком небажаних осіб, оголосила про введення тарифів на автівки (120%) і алкоголь (140%), а також пригрозила бойкотом побутової електроніки американського виробництва. Конфронтація зі США призвела до цікавого побічного ефекту - зближення з позиціями Берліна та Парижа, відносини з якими останнім часом були доволі прохолодними. Але не телефонні запевнення в готовності надати економічну допомогу та поради відновити програми МВФ, а новина про наміри Катару інвестувати в Туреччину 15 млрд дол. сприяла зміцненню ліри на 6%. Втім, середньострокові прогнози розвитку економіки залишаються невтішними.
Хоч як це дивно, але, з внутрішньополітичного погляду, протистояння з Вашингтоном Ердогану тактично вигідне. Його електоратові підкинули аргумент, якого досі бракувало для стрункості теорії причетності "зовнішніх ворогів" до всіх негараздів Туреччини. Тож винні американці, а не прорахунки керманичів, політично мотивовані рішення в економіці, непотизм, корупція та згортання і так неширокого простору економічних і політичних свобод. Такий рецепт успішно працює в путінській Росії, чому ж не повинен спрацювати в дедалі більш авторитарній Туреччині?
Шістнадцять років тому, коли Реджеп Таїп Ердоган і очолювана ним АКП прийшли до влади, все видавалося інакшим. Європейська перспектива була дороговказом модернізації країни та здійснення реформ, що дало помітні економічні результати. За 10 років економіка збільшилася у 3,6 разу, рівень зростання ВВП сягав 11,1%. Та згодом ейфорія від економічних успіхів і впевненість у власних силах дозволили розпочати демонтаж політичної конструкції, спроектованої Ататюрком. Важливими етапами цього процесу стали розширення конституційних повноважень глави держави, а також масштабна зачистка Збройних сил і спецслужб, державного апарату, судової гілки влади, засобів масової інформації та неурядових організацій після невдалої спроби військового перевороту два роки тому. За цей час понад 130 тис. осіб були зміщені зі своїх посад, а близько 77 тис. відбувають покарання "за заколот" у в'язниці або очікують судового вироку. Ці кроки завдали потужного удару по й так ослаблених державних інституціях, повністю відкривши їх політичним впливам та концентрації влади в руках небагатьох.
Ердоганономіка базується на широкомасштабних інфраструктурних проектах і кредитному стимулюванні споживання та короткотермінових інвестицій. Перше, попри певний позитив від появи новітніх автомагістралей, аеропортів та інших елементів інфраструктури, часто або економічно необґрунтоване, або реалізоване не без корупційної складової. Так, наче не витративши на будівництво окремих об'єктів ані ліри, держава мільйонами компенсує "обраним" концесіонерам проектну недозавантаженість, що в далекосяжній перспективі в рази перевищує вартість новобудов. Кількість державних контрактів, що розподіляються чиновниками, а не на прозорих тендерах, невпинно зростає і вже сягнула 44%. Друге дозволило поліпшити життя широким верствам населення, особливо електоральній ніші АКП, розширивши їхні можливості споживання. Втім, штучно занижені облікові ставки викликають наростання інфляційних процесів (майже 16%), зростання дефіциту платіжного балансу, збільшення боргових зобов'язань (найвищий показник валютних зобов'язань серед країн, що розвиваються), малу привабливість інвестування у високотехнологічні галузі, які створюють високу додану вартість. За 14 років правління Ердогана відсоток високотехнологічних товарів в експорті промислової продукції коливався близько 2% (для порівняння, у 2015 р. цей показник становив для України 7,2%, а для країн Європи та Азії із середнім достатком - 17,1%). Згідно з дослідженням конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму, Туреччина опустилася в рейтингу вниз на 6 позицій і посіла 51 місце. Це стало наслідком деградації майже всіх чинників, які визначають конкурентоспроможність, але найбільше - в категоріях: сила інституцій, інновації та складність бізнес-моделей. Уже не перший рік економісти попереджали, що Туреччина потрапила в пастку середнього доходу, тобто, використавши наявні переваги економіка, сягнула певного доходу, застрягши на цьому рівні. Три роки поспіль ліра невпинно знецінюється темпами, вираженими двозначними цифрами, а економісти попереджають, що час стрімкого зростання економіки добігає свого кінця. Тож ми спостерігаємо кризу політико-економічної моделі, яку виявило, а не спричинило протистояння зі США. Отже, зближення зі своїми авторитарними сусідами є, у кращому разі, тимчасовим знеболювальним засобом, а не ліками від хвороби. Вони мають необхідні ресурси для розвитку турецької економіки, проте Захід володіє як технологічною перевагою, так і ефективними політико-економічними моделями та практиками, необхідними для забезпечення сталості розвитку.
Розуміючи це, Турецько-Американська бізнес-рада звернулася до глав держав із закликом врегулювати кризу дипломатично, адже обидві країни "набагато краще захищатимуть свої інтереси, зміцнюючи їх зв'язок з НАТО і ЄС", а "тісні контакти Туреччини з Росією та Китаєм не є альтернативою її відносин зі США, НАТО або ЄС, а, швидше, доповнюють і посилюють їх, якщо зміцнювати існуючі альянси". За 16 років двосторонній товарообіг потроївся й торік сягнув 19,1 млрд дол. Сполучені Штати посіли четверте місце серед найбільших експортерів до Туреччини і п'яте місце серед найбільших ринків для турецьких товарів. Туреччина перебуває у третьому десятку торгівельних партнерів США.
Якщо для Туреччини Сполучені Штати передусім критично важливі з економічного та безпекового поглядів, то геостратегічні інтереси Вашингтона переважають будь-які інші. Ще з часів холодної війни, завдяки стратегічному географічному розташуванню, контролю над виходом із Чорного в Середземне море, а також другим після США за чисельністю збройним силам в альянсі, Туреччина була важливим союзником у регіоні. Незамінною стала вона й у війні проти тероризму на Близькому Сході. У пік кампанії проти ІДІЛ американські ВПС, що базуються на авіабазі Інчирлик, скидали на терористів у середньому 180 бомб на добу. Не забуваймо, що там розміщено й американську тактичну ядерну зброю.
Водночас внутрішньополітична динаміка останніх років, безпекові виклики та загрози істотно змінили сприйняття турецьким політичним класом ніби природно стратегічного партнерства. Анкарі здається, що Вашингтон нехтує її безпековими інтересами, адже підтримує сирійських курдів, проти яких здебільшого спрямована операція турецьких збройних сил "Щит Євфрату". Зв'язки сирійських Загонів народної оборони з Робітничою партією Курдистану, яку турецька влада визнала терористичною, - проблема сьогодення, а ось імовірне об'єднання курдських анклавів в автономію поблизу кордону може значно посилити відцентрові тенденції, адже в Туреччині живе до 15 млн. курдів.
Попри засудження нинішньою адміністрацією спроби військового перевороту 15 липня 2016 р., осад від зволікання з цим з боку попереднього президента залишився. Передані турками стоси документів американські судді вважають недостатньо ґрунтовними, аби довести причетність до перевороту колишнього соратника Ердогана, а нині головного ворога - Фетхуллаха Гюлена. Не вдалося добитися його екстрадиції через лобістські послуги Майкла Флінна, який нетривалий час був радником президента Трампа з питань національної безпеки, не вдалось і обміняти Гюлена за формулою "священик на священика" (тобто на пастора Брансона), на що доволі прозоро натякали офіційні чинники.
У лютому нинішнього року для розв'язання нагромаджених проблем Анкару відвідали державний секретар, міністр оборони та радник з питань національної безпеки. Було створено відповідні робочі групи за напрямами. З деяких питань уже позначився прогрес, зокрема американці в цілому погодились утримувати курдів від стратегічно важливого північно-сирійського міста Манбідж, що біля Євфрату, але до реалізації цієї делікатної справи поки що не дійшло. Прокуратура США зняла обвинувачення проти 11 із 15 особистих охоронців Ердогана, які брутально побили учасників акції протесту проти політики Туреччини щодо курдів та вірмен, яка відбулася під час його візиту до Вашингтона торік у травні.
Зважаючи на бажання турків отримати доступ до технологій, їм було запропоновано придбати систему протиракетної оборони Patriot. Наміри купити російські зенітно-ракетні комплекси С-400 не лише ставлять під загрозу систему ППО НАТО, а й роблять уразливими найновітніші американські багатофункціональні винищувачі-бомбардувальники п'ятого покоління F-35. У зв'язку з цим конгресмени ввели до прийнятого недавно оборонного бюджету США на 2019 р. положення, яке фактично заблокувало передачу Туреччині 100 таких машин за контрактом вартістю 10 млрд дол. Наразі турецькі військові можуть використовувати перші передані літаки виключно для навчання на базі американських ВПС в Аризоні. Якщо все ж таки російська пропозиція виявиться привабливішою, то чинності набере Закон про протидію противникам Америки через санкції.
Хоча туркам і не подобається присутність стражів ісламської революції в Сирії, але залежність від іранських енергоносіїв (торік 40% імпорту нафти і 6% газу) стримує їх від приєднання до нововведених Вашингтоном санкцій. Це становить проблему, адже Білий дім намагається акумулювати тиск на режим аятол з боку своїх партнерів. Залишатимуться розбіжності і в питанні визнання Єрусалима столицею Ізраїлю та в арабо-ізраїльському врегулюванні.
Виступаючи на Десятій конференції керівників дипломатичних установ, міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу дорікнув США, що "вони не знають, не бачать, хто їхній справжній друг". Його слова можна було б сприйняти як щирі, якби на цьому суто внутрішньому заході не перебував незвичайний почесний гість - очільник путінської дипломатії Сергій Лавров, який приїхав не лише готуватися до ініційованої турецькою стороною зустрічі четвірки (Туреччини, РФ, Німеччини та Франції) з питання сирійського врегулювання...
Список взаємних претензій сторін за останні кілька років набрався доволі вагомий. Деякі голоси у Вашингтоні закликають визнати нову реальність і переоцінити союзницькі відносини з Анкарою, оскільки занадто часто її кеменче дисонує із західним оркестром загалом і американською партією, зокрема. Тим часом втрати від розлучення для Туреччини вочевидь переважають імовірні надбання, тож Анкарі слід зважити свої реальні можливості для сольної партії та оцінити втрати від переходу до дуету, тріо чи групи з будь-якою іншою конфігурацією.