Схід, як відомо, справа тонка. Під цими словами, ймовірно, нині підписалися б у Ватикані. Їм не звикати, звісно, але нині стало особливо складно. У Білорусі католики ввійшли в клінч із владою — і Папі Франциску вже стає непристойно мовчати про це. В Україні, з якою всім папам у ХХ і ХХІ століттях було нелегко, триває війна, і Святому Престолу треба буде вирішити, як скоригувати свою дотепер досить невиразну позицію.
На цьому тлі візит глави офісу президента України Андрія Єрмака до Ватикану і зустріч за зачиненими дверима з держсекретарем кардиналом П’єтро Пароліном — куди не допустили з української делегації нікого, навіть перекладача, — привертає увагу. Якщо не змістом, то самою цією таємничістю. Звісно, ми знаємо, що це в «католицькому стилі» (хто ж не читав Дена Брауна?) Але від цього лише цікавіше.
Галантерейник і кардинал
За Ватиканом у (пост)радянській культурі закріпилася репутація майже всесильного політичного інтригана, який стоїть за багатьма історичними подіями. Дякувати актору Трофімову за образ кардинала Рішельє. Таємничість підкреслює значущість події. Щоправда, залишається невідомим, хто саме наполягав на таємничості — держсекретар Паролін чи глава ОП Єрмак. Кожному з них таємничість по-своєму вигідна. Держсекретаря Ватикану розмова в такому форматі ні до чого не зобов’язує — хоч би що він пообіцяв, хоч на що натякнув, — завжди зможе сказати, що його неправильно зрозуміли. Для нього це, ймовірніше, можливість прикинути, чи варто мати справу з цими людьми. Що ж до Андрія Єрмака, він теж не в накладі — принаймні не розповідатимуть анекдотів про те, як він кардинала вербував у ТКГ на місце Вітольда Фокіна, який вибув.
А може, навіть не кардинала. А самого понтифіка. Кадровий голод — такий кадровий голод...
Та облишмо жарти. Становище влади — відчайдушне, а отже, саме час підтягувати важкі гармати. Коло тем для розмови є досить обмеженим. Їх, власне, лише дві. Перша — підтримка України (точніше, її лідера) на Заході, який не надто задоволений тим, як відбуваються реформи, і може, не приведи Господи, передумати щодо фінансування. Друга — Східний фронт у всій своїй різноманітності: обмін полоненими, заблоковані переговори, гуманітарна криза, а головне — там усе стріляють і стріляють, тоді як публіка чекає від Володимира Олександровича обіцяного «швидко закінчити війну».
Як бачите, всі питання, які міг би обговорити з Пароліном Єрмак, насправді зводяться до одного — підтримки президента Зеленського. Падіння рейтингу — найгірше, що може з ним статися, адже рейтинг — єдине, що в нього залишилося.
І в критичній ситуації «нові обличчя» роблять те, що робили всі, — їдуть до Ватикану, сподіваючись заручитися підтримкою останнього з безперечних авторитетів і арбітрів сучасного світу. Адже навіть звичайне селфі з Папою Римським, кажуть, має чудотворну дію.
Єрмаку й потрібне диво. Ну або хоча б гол.
В ідеалі Папа Франциск міг би посприяти розблокуванню переговірного процесу. Принаймні щодо гуманітарних питань. Він, як відомо, близький із Путіним. Якщо Папа візьме під своє заступництво переговори, зіграє роль голуба миру, це допоможе вбити відразу двох зайців. По-перше, Путін Папі, наймовірніше, не відмовить — адже він теж любить селфитися. По-друге, як казав герой відомого старого фільму: «Галантерейник і кардинал — це сила!»: місцевим любителям «розганяти зраду» буде протипоставлено не «95-й квартал», а міцний авторитет Католицької церкви та особисто її лідера. Зміцнити власний рейтинг таким ресурсом — мрія будь-якого політика.
Однак можна піти й малими кроками, де допомога Ватикану була б зовсім не зайвою. Її, втім, і так надають. Папа Римський брав участь у долі полонених і продовжує це робити, — зокрема здійснює спроби повернути до України Віталія Марківа. Ватикан надає гуманітарну допомогу зруйнованим війною територіям у рамках програми «Папа для України».
Щоб обговорити ці питання, не потрібно не тільки щільно зачиняти двері — не потрібно гаяти час чиновників, оплачений податками. Усе це — «робочі питання», якими цілком могли б займатися зовнішньополітичні відомства обох держав.
Є ще питання стосовно можливості приїзду Папи Римського до України. Це було б просто чудове шоу, досить сприятливе для рейтингу чинної влади. Але, по-перше, президент Зеленський уже запрошував Папу (як і всі його попередники, крім Януковича, але пощастило лише Кучмі). По-друге, ймовірність такого візиту є досить сумнівною — наприклад, через небажання Папи Франциска напружувати відносини з Москвою. По-третє, навіть якщо припустити, що глава ОП знайшов спосіб переконати Папу Римського змінити свій розклад, у період пандемії це однаково виглядало б недоречним.
Тому головним призом залишається можливість залучити понтифіка та його авторитет для розблокування переговірного процесу щодо Донбасу.
Завжди цікаво й досить кумедно спостерігати, як відверті атеїсти й агностики у спробі втриматися на плаву хапаються за представників церкви, наче за соломинку. У цей момент вони вже й самі точно не знають, на що розраховують — на їхню мудрість, зв’язки, авторитет чи на те, що в них справді є прямий зв’язок із небесною канцелярією, і вони там «усе порішають». У цьому випадку — підправлять імідж президента України й водночас (але не в останню чергу) його «правої руки», яка останнім часом тільки те й робить, що потрапляє на слизьке.
Папа і «папа»
Що ж, можливо, Папа Римський — тепер і справді єдина людина, яка може врятувати переговірний процес. Надто очевидно ситуація зайшла в глухий кут, надто очевидною є неможливість її розблокувати без неприйнятних поступок, надто очевидним є небажання російської сторони визнати не поразку навіть, а відсутність успіху у своїй геополітичній грі.
Зате Путін цілком може відгукнутися на заклик Святого Престолу — не як «сторони конфлікту», звісно. І разом із Римом спробувати закінчити війну — на власних умовах, але з незначними декоративними поступками. Це був би цілком прийнятний для Росії формат. Не тільки тому, що вона зможе схилити Святий Престол до компромісу — адже Папа Римський дуже зацікавлений у діалозі з Москвою й багато чим може заради нього пожертвувати. А головним чином тому, що це, нарешті, буде саме той формат вирішення українського питання, на якому Путін наполягав усі ці роки, — «про Україну без України».
Чи погодиться на такий формат Святий Престол?
І чи погодимося на це ми?
На ці питання, найімовірніше, немає однозначної відповіді у самого Святого Престолу. І не виключено, що саме тому таким «секретним» є формат зустрічі — ні до чого, повторюся, не зобов’язує, але дає можливість краще зрозуміти ситуацію. Краще зрозуміти, чого хоче, що може та на що готова піти українська сторона. Що вона готова запропонувати. До якого рубежу готова відступити.
Тут, напевно, настав час придивитися уважніше до людини, яка, за інформацією ZN.UA, взяла на себе посередницькі функції і стала організатором цієї зустрічі, — колишнього папського нунція в Україні архієпископа Клаудіо Гуджеротті.
Архієпископ, який вірив у геополітичні катастрофи
Строк його повноважень уже сплив, і архієпископ навіть отримав нове призначення — до Великої Британії. Але українські справи досі продовжує, як бачите, улагоджувати.
До України Гуджеротті був призначений наприкінці 2015-го, фактично набув повноважень нунція на початку 2016-го. Нагадаю, цей рік виявився роком серйозних випробувань для католиків України. Не тому, звісно, що приїхав новий нунцій. На початку року сталася ще одна воістину історична подія, — Папа Римський і Патріарх Московський зустрілися в Гавані та підписали спільну декларацію.
Деякі положення цієї декларації багато католиків в Україні сприйняли як зраду.
Поліпшувати враження приїхав сам держсекретар П’єтро Паролін — із запевненнями в тому, що «Папа з вами» і програмою гуманітарної допомоги постраждалим від війни «Папа для України».
Проте осад залишився. Як і нунцій Гуджеротті, який майже не приховував, що якраз повністю поділяє «українські» положення Гаванської декларації.
Найкраще погляди колишнього нунція характеризує інтерв’ю, яке він дав «Радіо Ватикану» того самого 2016 року. Зі зрозумілих причин українська служба Радіо не переклала його для українських читачів/слухачів. Зміст інтерв’ю став відомим українській публіці нещодавно.
У цьому інтерв’ю архієпископ Гуджеротті висловлює думку, що Україна стала «невдачею Заходу», — саме тому її популярність у Європі та США нібито впала до непомітних величин (йдеться, нагадаю, про 2016 рік). Що де-факто відокремившись від Росії за допомогою «майданів», Україна «програла на всіх фронтах». І програли всі. Насамперед Росія та Захід, відносини між якими різко погіршилися. Що ж до програшу України, то поважний прелат доводить це з цифрами в руках і точно за сурковською методичкою: ось, мовляв, якою зарплата була в Україні до Євромайдану, а ось якою стала після. Від цього у слухача має скластися враження, ніби українську економіку підточили не війна та окупація, а саме «майдан» став причиною краху. Ну й вишенька на торті: «відрив» України від Росії стався, на думку нунція, під «безсумнівним тиском Заходу». Який, зі свого боку, «обдурив» Україну — так і не зумів дати їй так само багато, як давала Росія.
Не знаю, чи вірить Його Світлість у Бога (іноді мені здається, що церковні сановники просто вищі за це), але в «тістечка Нуланд» він, здається, вірить. А може, і в «наколоті апельсини».
Це інтерв’ю було дано як акомпанемент до Гаванської декларації. І, оглядаючись назад, можна припустити, що й сама Гаванська декларація стала дітиськом тих сил Римської курії, які представляє архієпископ Клаудіо Гуджеротті, — партії, що підтримує Остполітик.
Так, майже через тридцять років після «найбільшої геополітичної катастрофи» не тільки в Третьому, а й у Першому Римі знаходяться люди, які відверто шкодують про це та вважають, що ми зі своїм упертим небажанням залишатися в орбіті Росії лише псуємо їм гру. Остполітик була майже досконалим — з погляду куріальних дипломатів — інструментом відносин між Москвою та Ватиканом, хоч і зводилася переважно до того, щоб «не дражнити бика». Тобто визнати й прийняти поділ світу — зокрема й церковно-політичного — на зони впливу та принцип невтручання у «внутрішні справи» чужих «канонічних територій». Згідно з цим поділом, Україна перебуває на російській орбіті. І там їй (нам) і місце.
Маленький факт із біографії колишнього нунція: архієпископ Клаудіо Гуджеротті розпочинав свою дипломатичну кар’єру секретарем у монсеньйора Акілле Сільвестріні, якого називають «зодчим ватиканської Остполітик». Поки на Святому Престолі перебували папи-європейці — поляк і німець, добре обізнані у східноєвропейських справах, після «геополітичної катастрофи» прибічники Остполітик опинилися без діла. Аж ось престол зайняв папа з Нового Світу (до речі, кар’єра держсекретаря Пароліна також пов’язана здебільшого з Латинською Америкою) — і Остполітик було знято з запилюжених полиць і знову запущено в роботу.
У всій цій історії найцікавішим є навіть не те, що Гуджеротті, покладаючи надії на просування Остполітик, улаштовує зустріч Єрмаку з держсекретарем, — кожен робить те, у що вірить і чому служить. Цікавішим є те, що він вважає Єрмака цілком прийнятною людиною, яка може допомогти Ватикану відродити відносини з Москвою, нехай навіть ціною повернення України до політичної орбіти Росії. Його Світлість упевнений, що так буде краще для всіх.
Утім, так само як Єрмак хапається за Ватикан як за соломинку, намагаючись урятувати свою репутацію та президентський рейтинг, Клаудіо Гуджеротті, ймовірно, хапається за Єрмака, намагаючись урятувати свою кар’єру, що похитнулася, та своє політичне кредо. Святий Престол, здається, почав сумніватися в актуальності Остполітик — особливо коли до українських проблем додалася ще й Білорусь. Призначення нунцієм до Великої Британії може здатися ласим шматочком. Але стосовно прелата, кар’єра якого дотепер була пов’язана з пострадянським простором і Конгрегацією східних церков, це більше нагадує усунення від справ.
Чи означає це, що Святий Престол розчарувався в оновленій Остполітик?
Не виключено, що висновки буде зроблено за результатами переговорів із главою ОП України за зачиненими дверима.