У геополітиці зрозуміти — не означає погодитися і, тим більше, не означає вибачити. Зрозуміти — це здобути перевагу.
Нам історично судилося мати на північно-східних кордонах такого сусіда, хоч би як він називався в поточний момент часу і хоч би яких форм набирало це державне утворення.
Виходячи з цього, ми не можемо дозволити собі не думати про те, як працюють внутрішні механізми цієї держави, які передумови та принципи закладено в цю роботу, яких зовнішніх виявів можна очікувати від такого механізму, а найголовніше — як ми можемо максимально якісно відгородити себе від негативних зовнішніх виявів такої держави.
Попри те, що спроби аналізу Росії в нашій країні час від часу виникають (що вже добре), свідомо влада такого завдання, на жаль, жодного разу не сформулювала як важливого для здійснення державної політики в Україні. Українські політичні лідери уникали такої постановки питання. У книжці Леоніда Кучми «Україна — не Росія» була тільки спроба провести вододіл ідентичності двох народів і державних утворень, але ця спроба сконцентрувалася більшою мірою на самоідентифікації в рамках культурно-історичного контексту. Надалі ми також продовжували відновлювати з більшим чи меншим успіхом національну ідентичність, але при цьому розглядали Росію як таку собі даність із виключно зовнішніми проявами стосовно всього світу й нас. Не прагнучи зрозуміти суть її внутрішнього облаштування. До речі, можливо, саме з цим пов’язана, практично, повна відсутність роботи України з українською діаспорою на території Росії впродовж усього періоду після відновлення незалежності 1991 року, оскільки для цього, само собою, знадобився б аналіз внутріросійських процесів.
Тим часом справжня побудова власної ідентичності потребує власної суб’єктивізації і переходу до об’єктивного (не в смислі безтенденційного) розгляду Росії.
Ми не можемо не мати свого бачення внутрішніх процесів Росії, оскільки саме така постановка питання вирівнює наші шанси і робить нас теж діючим суб’єктом на історичній і геополітичній арені. Це важливо, тим більше що саме російське керівництво дуже часте використовує метод переведення свого опонента зі стану суб’єкта у стан об’єкта. Тут нам саме час по-своєму відповісти на класичне російське запитання: «Тварь ли я дрожащая или право имею?». І наша відповідь, на відміну від класичної, не злочинна.
Так, ми не тільки маємо право, а й зобов’язані дивитися далі — глибше Хутора Михайлівського й телеграм-канальної війни веж.
Парадокс взаємовідносин влади і народу в Росії має свою розгадку. По суті, це і є модель російської держави.
Якось усе склалося в одну мозаїку.
Навіть несподівано просто.
Спочатку очевидна теза: метою кожної влади є насамперед її утримання.
Утримання може бути як безперервним, так і у формі збереження умов у суспільстві для її майбутнього повернення шляхом встановлених у соціумі процедур або закладанням зміни процедур наявних.
У Росії впродовж останніх, щонайменше, 500 років основна маса населення — близько 90% — перебувала й продовжує перебувати у стані виживання і/або близькому до виживання. Причому близько як із верхнього, так і з нижнього боку. Інколи держава дозволяла трохи піднятися над станом виживання, але це був зовсім незначний підйом, який у наступному періоді знову опускався до нуля й далі нижче.
Такий тривалий стан суспільства, у принципі, не дозволяє сформувати на рівні домашніх господарств якийсь капітал у якійсь формі. Такий стан абсолютної більшості населення не мав і не має можливості передавати нагромаджені капітали та майно з покоління в покоління. Це означає, що в суспільстві впродовж доволі тривалого часу не сформувалися й не могли сформуватися якісь ментальні риси, пов’язані зі ставленням до власності, консервативний чи продуктивний поведінкові стереотипи. Кожне покоління цієї маси людей починало з нуля і обнулялося інколи по кілька разів за життя, не залишаючи наступному поколінню нічого такого, що треба й можна було б зберегти або примножити. Причому такий стан, зважаючи на його тривалість і повторюваність, закріпився у психології як індивідуумів, так і соціуму. Він відбився в культурних виявах і навіть (в особливій формі) закріпився і здобув підтримку в елементах релігійної поведінки, точніше — в тих елементах, які транслювалися у формі норми населенню від влади, в яку в усі часи залишалися вмонтованими церковні ієрархи. Ба більше, такий стан людини був, коли так можна висловитися, романтизований у творах мистецтва й фольклорі. Від «Бог дав — Бог узяв» до «Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз». Усе це — зразки того, що можна було б назвати повним звільненням члена суспільства від думки про індивідуальне, власне, утримуване особисто й персоніфіковане.
Населення, яке тривалий час перебуває в описаному вище стані, буде в кожному разі налаштоване патерналістськи, орієнтоване на державну владу, як щось своє розглядатиме тільки Батьківщину, а коли з тих або інших причин держава залишиться без влади, демонструватиме повну неможливість самоорганізації. Звідси й «російський бунт, безглуздий і нещадний».
Така система взаємин влади і населення формувалася доволі довго. Тиранія й диктатура, хоч як це парадоксально, — найбільш «ліниві» і найменш трудовитратні форми державного управління. Немає потреби шукати внутрішніх компромісів і досягати консенсусу. Немає потреби вибудовувати складну й громіздку систему зворотного зв’язку з суспільством і самокоригування державної політики. Зрештою, немає потреби розподіляти матеріальні блага та можливості всередині суспільства. Досить просто один раз прийти до влади й далі ефективно підтримувати населення у стані «на нулі». Не дозволяти населенню «обрости» бодай чимось, що дозволило б істотній його частині сформулювати власний поведінковий імператив, який включав би в себе елемент стабільного і прогнозованого зростання. Такий імператив, якби він був сформований, ввійшов би в нерозв’язну суперечність із владою, яка, за своєю тиранічною або тоталітарною природою, волюнтаристська. Стабільним у такому разі суспільство може бути тільки в одній точці — «близько нуля». Ця стабільність дозволяє утримувати владу в Росії.
Думаю, це дуже добре розуміли Іван ІV Васильович, Сталін. Розуміє це й Путін.
Таким чином, клептократичний режим отримує глибше, майже філософське обґрунтування, яке формує поведінку тих, хто вже при владі. І тоді нагромадження капіталів владною верхівкою та насильницьке одержавлення економіки стає не злочином, а й актом державної влади, і глибоко обґрунтованими діями. Причому цей елітний консенсус, що обґрунтовує не тільки прийнятність, а й необхідність таких дій, може бути і мовчазним. Влада в Росії розуміє свій народ.
На цьому тлі і в рамках цієї світоглядної картинки стають зрозумілішими кроки, які робить (а точніше — яких не робить) російський уряд в умовах пандемії.
Опозиціонери, такі як Навальний, вимагають від російської влади почати використовувати наявні резервні фонди й надати допомогу кожному громадянинові. А російська влада робить усе, аби не йти на це. З одного боку, вона чудово розуміє, що населення треба тримати біля «нуля», з іншого — вона так само розуміє, що в населення, яке не розуміє, що таке заробити, зберегти, примножити і передати, поява додаткових коштів, які надійшли не з зазначеного ланцюжка, викличе негайні витрати («один раз живемо»), а потім — негайний же наступний запит на ще більшу допомогу. А на це російська влада піти аж ніяк не може. Це істотно підкошує економічну базу самої влади.
Російській владі, на відміну від еліт Сполучених Штатів, народ не потрібен і як внутрішній ринок. Ринки в російської влади зовнішні.
Немає економічних і політичних стимулів підвищувати добробут населення. Але є очевидні політичні стимули зберігати це населення близько «нуля».
Верхи крадуть не тільки тому, що часто малоосвічені й не розуміють законів розвитку економіки та ринку. Вони дуже добре засвоїли історію свого народу. Народу, якому страждати легше й почесніше, ніж виявити самосвідомість і відірватися від великодержавності, якою годує його влада.
Це — замкнене коло, з якого немає очевидного і безболісного виходу.
Здавалося б, прості, можливо навіть банальні речі, але саме вони формують картину життя російського суспільства і взаємин влади та народу.
Від жуковського «русские бабы еще нарожают» до медвєдєвського «денег нет, но вы держитесь».
Російська влада сьогодні, на відміну від Сполучених Штатів, Китаю чи навіть Європейського Союзу, не може сформулювати свою глобальну пропозицію, як внутрішню, так і зовнішню. Сьогодні її внутрішня пропозиція звучить як «терпеть и гордиться», а зовнішня — «иначе зашибу». І те, й інше не витримує жодної конкуренції. Це історичний глухий кут, звідки рано чи пізно треба буде шукати вихід.
Наш вихід полягає в тому, що «русский мир» зупиниться там, де населення принципово не сприйматиме описану вище модель взаємовідносин влади і держави. Тому ця модель має бути належним чином препарована, проаналізована й донесена доступними засобами до наших громадян. І, бажано, до влади.