«Уявіть собі, що Україна стане членом НАТО. Підлітний час ракети від Харкова або Дніпра до Москви зменшиться до 7–10 хвилин. Це для нас червона лінія чи ні?» — заявив напередодні великого європейського турне Джо Байдена Владімір Путін. Через кілька днів після того, як прозвучали ці слова, у бельгійській столиці відбувся черговий саміт НАТО. І «українське питання» про подальший формат відносин Києва та Брюсселя, хай і не основним пунктом, але знову стояло в порядку денному форуму.
Для лідерів країн-членів Альянсу Брюссельський саміт мав стати зустріччю знайомств, оскільки в засіданні лідерів країн-членів НАТО вперше брав участь президент США Джо Байден, із яким у військово-політичній організації пов'язують відродження трансатлантичної єдності. Однак, як і за день до цього на саміті «Великої сімки» в Корнволлі, у Брюсселі також планували обговорити агресивні дії Росії та посилення Китаю.
Єдність було продемонстровано: лідери країн-членів НАТО заявили, що РФ становить загрозу євроатлантичній безпеці, а КНР є системним викликом для Альянсу. Вони також затвердили документ «НАТО 2030», що закріплює механізм консультацій для підготовки розробки Стратегічної концепції.
Що ж стосується нашої країни, то, на відміну від Брюссельського саміту 2018 року, зустріч у Брюсселі 2021-го виявилася для нашої країни продуктивнішою, оскільки в підсумковому документі НАТО вперше з 2009 року прямо підтвердило: Україна стане членом Альянсу, а ПДЧ буде невід'ємною частиною цього процесу. Однак ці обіцянки Альянсу викликають двоїсті почуття: з одного боку, це очевидний успіх, а з іншого — така ж очевидна невдача. Адже військово-політичний союз, як і 2008 року, знову обмежився компромісним напівзаходом. Утім, навіть його могло не бути.
Останні півроку Київ і публічно, і за зачиненими дверми, нагнітаючи ситуацію навколо ПДЧ, напористо намагався видавити зі столиць країн-членів НАТО згоду виконати рішення Бухарестського саміту, щоб уже в грудні міністри закордонних справ могли ухвалити рішення про надання нашій країні такого бажаного Плану дій. Однак уже за кілька тижнів до зустрічі у Брюсселі було зрозуміло: Україні не вдасться домогтися від Альянсу згоди не тільки на надання нашій країні ПДЧ, а й навіть на старт переговорів про початок цього процесу. Причини були різні — і російський фактор, і проблеми з проведенням реформ у нашій країні, і посилення роздратування від української наполегливості.
Тому, тоді як Київ продовжував публічно ставити питання про надання ПДЧ і говорити про часові рамки його отримання, українська дипломатія сконцентрувалася на тому, щоб у Брюсселі домогтися бодай символічного результату. Зокрема щоб у декларації були підтверджені як політика «відчинених дверей», так і рішення Бухарестського саміту. І, хоча відсилання до комюніке саміту 2008 року стало майже ритуалом, існувала ймовірність, що нинішнього року НАТО може обійтися навіть без цього згадування в декларації.
У понеділок очікування підсумкового документа саміту супроводжувалося хвилюванням, що переходило в занепокоєння, яке переростало в тривогу.
У НАТО вдосталь країн, котрі розглядають відносини України й Альянсу через російську призму і, як Німеччина та Франція, побоюються, що надання нашій країні ПДЧ лише спровокує Росію й призведе до загострення ситуації на Сході. На Заході прочитали сигнал, який продемонстрував Кремль, нарощуючи навесні свою військову присутність на українсько-російському кордоні: вступ України в НАТО — це привід до війни.
Не дивно, що для окремих членів євроатлантичного клубу чотири слова «Україна буде членом НАТО» — важкі для вимови. Як і повторення обіцянки надати нашій країні ПДЧ. (Востаннє ці формулювання звучали на саміті у Страсбурзі 2009-го.) Тому ми не здивувалися, хоч і обурилися, виявивши в одному з перших проєктів декларації саміту, що опинився в розпорядженні ZN.UA, подвійні стандарти у підходах до нашої країни та Грузії.
Так, що стосується Тбілісі, Альянс підтверджував рішення, ухвалене на Бухарестському саміті, що «Грузія стане членом Альянсу, підписавши ПДЧ як невід'ємну частину процесу». А ось стосовно до Києва натовці лише обмежувалися фразою, що «у світлі бажань України стати членом НАТО ми (лідери країн - членів Альянсу. — В.К.) дотримуємося рішень, прийнятих на Бухарестському саміті та всіх наступних самітах».
Здавалося б, відмінність невелика, оскільки і в рішенні Бухарестського саміту йдеться про ПДЧ для України, тільки в цьому випадку Альянс вирішив не розшифровувати повідомлення. І все-таки було образливо й заздрісно. Адже хоч у НАТО неодноразово давали зрозуміти українцям і грузинам, що розглядають дві наші країни в одному кейсі, проте з 2018 року слова стосовно Тбілісі в підсумкових деклараціях самітів звучать явно конкретніше.
Та будьмо справедливими: грузини це заслужили, на відміну від українців, послідовно працюючи на євроатлантичному треку, досягши успіхів і в проведенні реформ, і в забезпеченні оперативної сумісності з НАТО. Лише торішня внутрішньополітична криза в Грузії відкинула країну назад у її відносинах із Альянсом.
В останній тиждень перед самітом Україна та її друзі в НАТО спробували змінити формулювання пункту стосовно нашої країни, які надзвичайно розчаровували.
Результат виправдав скромні надії. Остаточне формулювання тотожне «грузинському»: «Ми підтверджуємо рішення, ухвалене у 2008 році на Бухарестському саміті НАТО, про те, що Україна стане членом Альянсу, і при цьому План дій щодо членства (ПДЧ) буде невід'ємною частиною цього процесу; ми підтверджуємо всі елементи цього рішення, а також наступні рішення, включно з тим, що кожен партнер буде оцінюватися гідно».
Зважаючи на настрої учасників військово-політичного союзу, повторення в підсумковому документі НАТО обіцянки в такому формулюванні — очевидне дипломатичне досягнення Києва. Важливо й те, що у своїй декларації Альянс не тільки підтримав територіальну цілісність та суверенітет України, а й закликав Росію відмовитися від нарощування військової сили і припинити обмеження судноплавства в Чорному морі та перешкоджання доступові до Азовського моря й українських портів.
Тепер важливо, щоб на хвилі ейфорії, яка охопила Банкову, її представники, прагнучи попіаритися в переддень 30-річчя незалежності нашої країни, не почали раптом робити заяви, що Україні ледь не завтра дадуть ПДЧ, а то й візьмуть в Альянс. А щоб у влади не було великого запаморочення від скромних успіхів, спеціально звернемо увагу інтерпретаторів із ОП на слова Джо Байдена про те, що наша країна отримає ПДЧ, як і стане «частиною НАТО», тоді, коли відповідатиме критеріям організації. Розлогий перелік того, що ще Україні належить зробити, додається.
То що ж, виходить, у нас буде ще якийсь «ПДЧ» з отримання ПДЧ? Але в НАТО такого інструмента у відносинах із країнами-аспірантами наразі немає. І малоймовірно, що буде. Формальних, документально зафіксованих умов для отримання ПДЧ в НАТО просто не існує! Проте сигнал, публічно переданий Байденом українському керівництву, не терпить двозначних інтерпретацій: надання нашій країні ПДЧ залежить від її успіхів у боротьбі з корупцією та проведенні реформ. Власне, останнім часом це неодноразово повторювала американська сторона на перемовинах з українськими високопоставленими чиновниками.
Звісно, ми, українці, зацікавлені у трансформації нашої країни. Але ж ПДЧ з самого початку й задумувався як механізм, котрий має підготувати країну до членства в Альянсі з допомогою реформ! Однак підв'язка надання самого ПДЧ до успіху реформ, з одного боку, відтерміновує на невизначене майбутнє його отримання. З іншого — може зміцнити в російського керівництва впевненість у тому, що Україна ніколи не отримає цього плану й не вступить у НАТО. Закріплення України в «сірій зоні» між Росією та Заходом — не найкращий сигнал, що його Байден передав Путіну перед їхньою зустріччю в Женеві.
Усі статті Володимира Кравченка читайте тут.