«Удвой им выдачу спирта, и оставь их, как они есть».
Борис Гребенщиков. «Боже, храни полярников»
У Росії пройшов так званий єдиний день голосування. За російським законодавством він припадає на другу неділю вересня, але цього року припав на третю неділю через одночасні парламентські вибори і розтягнувся на три дні — з п’ятниці по неділю (17–19 вересня): формально — через пандемію COVID-19. Обирався новий, восьмий, склад Держдуми — дев’ять губернаторів, які обираються прямим голосуванням, і в 39 регіонах Росії визначалися нові склади законодавчих зборів.
Думські вибори були ключовою подією. Новий склад нижньої палати російського парламенту, за прогнозами, має забезпечувати потрібні Кремлю параметри так званого транзиту влади в Росії — можливого процесу передачі влади від Владіміра Путіна якомусь наступнику або їхній групі. За оновленою конституцією, Путін може правити стільки, скільки захоче. Але в поточному політичному дискурсі 2024 рік, коли завершуються його чергові президентські повноваження, звучить дедалі впевненіше як кінець його правління, а, за конспірологічними версіями, цей термін іще ближчий.
Так чи інакше впевнений, але надлишковий за репресивністю менеджмент виборів, запущений ще наприкінці минулого року, призвів Росію до зміненої політичної реальності, де самі вибори було зведено до голосування, що легітимізує оновлену конструкцію політичного режиму.
З початку року з політичної сцени Росії було усунуто будь-які більш-менш непідконтрольні Кремлю елементи. Спочатку було розгромлено політичні сили, спроможні на вуличні протести, їхніх лідерів і активістів посадили до в’язниці або витиснули з Росії. Потім було додатково обмежено й без того обмежене пасивне виборче право (право обиратися), заднім числом включаючи — за минулу діяльність, що була законною на момент її здійснення. Залишки ЗМІ з ознаками незалежності було оголошено іноземними агентами та небажаними організаціями, популярних відеоблогерів було піддано «профілактиці», і вони або залишили Росію, або підсилили самоцензуру політичних оцінок. Усе «зайве», що просочилося крізь виставлені фільтри, було знято з виборів. Потенційним вільнодумцям при владі було запропоновано «угоду з дияволом» — здійснення політичних вчинків і проголошення заяв, які дають можливість зберегти відносний комфорт у системі влади, але які позбавляють їх власного політичного майбутнього. Так, зокрема, де-факто було знищено «Яблоко», що існувало де-юре.
Нарешті, боротьба російської влади з міжнародними IT-компаніями, що використовувалися російською опозицією як незалежні платформи передачі інформації, дала сумнівні плоди. Напередодні голосування російські провайдери заблокували сервіс Google Docs, із магазинів Google і Apple зникли додатки, створені російською опозицією для просування свого політичного порядку денного, Google звернувся до деяких опозиціонерів із вимогою вилучити контент, до якого має претензії російська влада. Ціна питання — кримінальні справи, які могли відкрити проти представництв і співробітників цих компаній у Росії. YouTube, який став останніми роками майданчиком для альтернативного російського телебачення, було засипано скаргами та вимогами представників російської влади, що суттєво вплинуло на поширення опозиційного контенту. Не кажучи вже про Telegram, який із готовністю вилучив опозиційні боти.
Далі, саме по собі триденне голосування з розширеною опцією голосування поза дільницями відкриває широкі перспективи для отримання необхідного результату. Забезпечити потрібну кількість цілодобових спостерігачів для такого тривалого голосування може лише сама російська влада. Від послуг ОБСЄ — єдиної міжнародної організації з навичками предметного спостереження за виборами — Кремль ухилився, погодившись прийняти вдесятеро менше спостерігачів, ніж було потрібно. Від запропонованого символічного спостереження ОБСЄ передбачувано відмовилася. Відеокамери, установлені на більшості виборчих дільниць у пориві великодушності влади після придушення протестів 2011–2012 років, було заблоковано для публічного доступу через Інтернет нібито через відсутність грошей на трансляцію. Що відбувалося на дільницях у ніч підрахунку голосів з неділі на понеділок, ніхто публічно не скаже.
Нарешті, змінило свою природу електронне голосування. Воно почало розвиватися в Росії кілька років тому як крок у прогресивне «естонське» майбутнє та деяка альтернатива для самовираження креативного класу. До минулих виборів електронне голосування було повністю легалізоване та запущене в Москві на власній московській платформі, також було створено федеральну платформу, відкриту цього разу ще для п’яти суб’єктів Російської Федерації (Курської, Мурманської, Нижегородської, Ростовської, Ярославської областей) і окупованого Севастополя. Крім того, до Ростовської області було приписано новонавернутих російських громадян на окупованих українських територіях ОРДЛО (за деякими оцінками, для електронного голосування їх було зареєстровано близько 150 тисяч).
Самого Владіміра Путіна зняли, як він голосував через електронну систему у своєму бункері. Це могло бути бутафорією, оскільки голосування неможливе без аутентифікації через ґаджет з отриманням підтверджувального SMS, але російський президент багато разів казав, що ґаджетів у нього немає. Хай там як, Путін показав приклад, і вся російська верхівка його наслідувала. У регіонах, де було запущено електронне голосування, ним скористалися понад 90% тих, хто зареєструвався для такого волевиявлення. Щоправда, у Ростовській області статистику було взято з власної бази, без урахування власників російських паспортів в ОРДЛО. Але в кожному разі електронна явка була високою. У Москві на електронне голосування припала половина всіх, хто проголосував за три дні. Важко уявити, що за такого балансу російська влада дозволила б електронному голосуванню пройти більш чесно, ніж на традиційних «паперових» виборчих дільницях.
За 450 місць у Держдумі за змішаною системою (225 місць за партійними списками і 225 — за мажоритарними одномандатними округами з виборами в один тур) боролися чотири парламентські партії, що стабільно здолали 5-відсотковий бар’єр на попередніх виборах, а також кілька партій другого ешелону. Останні отримали від Кремля деяку надію якщо не на проходження до Держдуми, то на подолання 3-відсоткового бар’єра, який дає право на державне фінансування до наступних виборів.
План Кремля, ніде не опублікований, але ніким і не спростований, полягав у тому, щоб поліпшити колишні показники партії влади «Единая Россия». Минулого скликання вона мала 334 мандати, решту ділили КПРФ (43 мандати), ЛДПР (40), «Справедливая Россия» (23), а також дві партії, що провели мажоритарників, — «Родина» (1) і «Гражданская платформа» (1), ще кілька місць залишалися вакантними. Для «Единой России» називали бажану кількість у 350 мандатів. У це можна повірити: 350 місць із 450 дають 77,(7)% — нескінченно щасливе число, гарний знак для російської влади.
Однак план навряд чи був здійсненним без виходу фальсифікацій на білоруський рівень, що був продемонстрований у серпні минулого року та призвів до масових протестів. Рейтинги «Единой России», за численними незалежними вимірами, опустилися до літа нижче за 30%, можливо, навіть нижче за 20. Підтягнути цифру вище конституційної більшості навіть із урахуванням мобілізації бюджетників, контролю мажоритарників і «розумних» фальсифікацій у межах 10% було проблематично.
Щоб натягнути рейтинги «Единой России», Владімір Путін на фінішній прямій сам вийшов із «бункера» й інтенсивно «мотався» Росією, відкриваючи заводи та пам’ятники на виконання ініціатив партії влади. Довелося прямо «докуповувати» електорат. До виборів під різними приводами указами Путіна було здійснено одноразові виплати на школярів і пенсіонерів по 10 тис. руб., військовим — по 15 тис. Здавалося б, це невеликі гроші, причому для тих, хто й так голосував би за владу. Але зразкова російська сім’я (яких у країні приблизно половина), що складається з дідуся та бабусі, офіцера й учительки з двома дітьми, могла разово отримати до тисячі доларів, і це вже суттєво. Незвично те, що раніше таких сімей не купували б так відверто, оскільки вони й без того мали б голосувати за владу. Та, схоже, ситуація змінилася.
Проти «Единой России» грав фактор зростання лівих настроїв, що теж показово на тлі, здавалося б, сприятливої макроекономічної ситуації та постійно зростаючих міжнародних резервів Росії. Рейтинги КПРФ збільшувалися без особливих зусиль із її боку. Влада сама зробила подарунок комуністам, багаторічними зусиллями розкрутивши до непристойних висот тиранічний образ Йосипа Сталіна. КПРФ достатньо було обіцяти, що вона відновить сталінську справедливість. Партія влади була б у цьому не такою переконливою. Кремль почав було розкручувати образи ординського васала Олександра Невського та маніяка Івана Грозного як історичних фронтменів «Единой России», але часу виявилося замало.
До голосування цільові настанови Кремля виглядали більш помірними. За партійними списками результат «Единой России» провладні соціологічні служби оцінювали на рівні 45%. Сенс цієї цифри в тому, що вона була б більшою, ніж сума результатів решти партій, які долають 5-відсотковий бар’єр. На додаток до великої переваги в мажоритарних округах це дало б змогу зберегти пристойність в отриманні «Единой Россией» простої конституційної більшості, тобто понад 300 місць у Держдумі.
Однак у мажоритарних округах великих міст проти «Единой России» і на користь комуністів працював ще один фактор — запущене Алєксєєм Навальним так зване розумне голосування. Сам він сидить у в’язниці, його соратники залишили Росію, але продовжували працювати інтернет-ресурси, які дають рекомендації, за кого протестному електорату голосувати в мажоритарних округах, щоб представник «Единой России» програв. Найкращим другим кандидатом, навколо якого через «розумне голосування» концентрувалися протестні голоси, виявлявся представник КПРФ. Це не наближало «прекрасної Росії майбутнього», але влаштовувало Кремлю очевидні стреси через порушення планів. Тиснути на КПРФ і надто відверто відбирати голоси для Кремля не дуже просто. По-перше, це означало б відбирати голоси в нового «святого», яким у Росії став Йосип Сталін. По-друге, у середній ланці КПРФ достатньо радикальних політиків, спроможних піти на протест. Тому стільки сил було докладено для тиску на міжнародні IT-компанії, щоб вони прибрали з доступу все, що стосується «розумного голосування».
У Москві ефект «розумного голосування» мав бути нівельований електронним волевиявленням. Багатьом виборцям, які голосували з допомогою ґаджетів, совість не дозволяє віддавати голос за комуністів. Крім того, системи спостереження за електронним голосуванням просто немає. Можна лише повірити Кремлю на слово, що рахує «робот». Навряд чи це так. Відповідно до представлених перших результатів електронного голосування, по всіх регіонах, крім Москви, в «Единой России» приблизно 55%, що набагато краще, ніж цільова настанова, викладена через лояльні владі соціологічні служби. У Москві, де на електронне голосування припадає половина всіх, хто проголосував, і де «Единая Россия» програла більшість мажоритарних округів на «паперових» виборчих дільницях, результати з незрозумілих причин не опубліковано навіть до кінця підрахунку інших голосів. Вочевидь, вони не влаштовують Кремль.
Попередні результати наближаються до 50% «Единой России» за партійними списками, що дає їй понад 110 місць у Держдумі, в мажоритарних округах результат — майже 200 мандатів із 225. Тобто конституційну більшість буде отримано. Не буде проблем і з губернаторами. Більшість ставлеників Кремля, за попередніми даними, перемагають уже в першому турі.
Обрана в такий спосіб Держдума, але, швидше, затверджений умовним голосуванням її наперед заданий результат, має стати опорою Кремлю в радості та горі наступних місяців і років. Навряд чи можна очікувати невизнання результатів виборів іншими країнами, якщо тільки вони не призведуть до безпрецедентного насильства. Тобто, якщо результат буде визнано самими ж росіянами як легітимний, ніхто не вчитиме їх демократії. І якщо Росія дотримуватиметься пристойності у зовнішній політиці, ніхто не засуджуватиме Кремль за проведену ним «спецоперацію» всередині країни.
Інша річ, що законодавча влада, сформована такими зусиллями, навряд чи буде досить міцною, щоб витримати політичну кризу, якщо раптом вона вибухне в Росії у зв’язку з передбачуваним транзитом влади.
Більше статей Олексія Іжака читайте за посиланням.