Гурбангули Бердимухаммедов виявився гідним учнем і наступником Сапармурада Ніязова.
Не маючи адміністративного і політичного досвіду Ніязова, його харизми й авторитету, за відсутності власної команди, за останні вісім місяців Бердимухаммедов усе-таки зумів нав’язати опонентам свою гру, формуючи в Туркменистані не просто лояльну, а віддану йому вертикаль влади, позбуваючись представників «старого апарату» й викорінюючи альтернативні президентському центри ухвалення рішень. Першими жертвами в цій чистці державного апарату стали ті, завдяки кому він зміг увійти в президентський палац, — силовики. У квітні з посади міністра внутрішніх справ було знято Акмаммеда Рахманова. Йому на зміну прийшов далекий родич Бердимухаммедова Ходжамурад Аннагурбанов, який раніше був заступником Рахманова. У травні «у зв’язку з переходом на іншу роботу» усунули з посади начальника служби безпеки президента Акмурада Реджепова. Разом із ним зняли й першого заступника міністра національної безпеки Агаджана Пашшиєва. Пізніше стало відомо, що Реджепова заарештували й засудили до 20 років тюремного ув’язнення.
Нагадаємо читачам, що Реджепов відіграв провідну роль у приході в президентський палац колишнього міністра охорони здоров’я. Очевидно, що глава президентської служби безпеки, будучи впливовою політичною та незалежною фінансовою фігурою, маючи компромат на багатьох туркменських чиновників, після смерті Сапармурада Ніязова приміряв на себе сіру кардинальську мантію. Інструментом впливу на нового президента мала стати Державна рада безпеки Туркменистану, яку очолював Реджепов. Цей орган має широкі повноваження. Аж до права знімати президента з посади у разі порушення ним законів республіки. Така ситуація Бердимухаммедова аж ніяк не влаштовувала. Не влаштовувала вона й інших силовиків, насамперед міністра внутрішніх справ Ходжамурада Аннагурбанова та главу оборонного відомства Агагельди Мамметгельдиєва. За деякою інформацією, саме останній відіграв ключову роль у президентській комбінації з усунення всесильного охоронця. Втім, за однією з багатьох наявних сьогодні версій, свою роль тут відіграли й росіяни.
Ризикнемо припустити, що Реджепов, без участі якого не відбувалося жодного серйозного кадрового призначення в силових структурах, знав від своїх людей про майбутній арешт і готувався до втечі. У всякому разі, у дні, що передували арешту, він вивозив за межі Туркменистану, у банки Туреччини та Об’єднаних Арабських Еміратів, накопичені ним багатства. І активно вів таємні переговори з урядами сусідніх країн, намагаючись домогтися від них згоди на притулок. Та все ж Реджепов виявився не готовий до швидких і рішучих дій Бердимухаммедова.
Цілком можливо, що Акмурад Реджепов став жертвою своєї ж надмірної самовпевненості. Але справедливо й те, що в нього у вирішальну хвилину не виявилося союзників. І це є наслідком політичної системи, започаткованої Туркменбаші: тут немає місця особистим союзам, зокрема й ситуативним. Менталітет нинішнього туркменського істеблішменту такий, що кожен сам за себе. На допомогу Реджепову не прийшов навіть його ставленик — міністр національної безпеки Гельдимухаммед Аширмухаммедов. До речі, на думку експертів, саме він буде наступним серед репресованих силовиків: очікується, що найближчим часом його замінить нинішній міністр внутрішніх справ Ходжамурад Аннагурбанов. За деякою інформацією, Аширмухаммедова вже взято під домашній арешт.
Як складеться доля міністра оборони Агагельди Мамметгельдиєва, генпрокурора Мухаммедгули Огшукова і керівника прикордонної служби Байрама Аловова — ще невідомо. Усе залежить від того, як вони пристосуються до обставин, чи зуміють довести президентові свою потрібність і лояльність.
Кадрові чистки, які нерідко супроводжуються арештами представників «старого апарату», зачепили не лише силовий блок уряду. На початку серпня за обвинуваченням у фінансових шахрайствах було заарештовано колишнього міністра сільського господарства Пайзигельди Мередова. А протягом останніх місяців було знято з посад главу Верховного суду Ягшигельди Есенова, міністра залізничного транспорту Оразберди Худайбердиєва, міністра нафтогазової промисловості Гурбанмірата Атаєва, міністра енергетики та промисловості Юсупа Давудова, мера Ашгабада Оразмірата Есенова та інших високопоставлених чиновників.
На їхнє місце Гурбангули Бердимухаммедов призначає або родичів і земляків з ахальського аулу Геокча, або тих, у чиїй особистій відданості він не сумнівається: без цих вірних людей «великий президент Туркменистану» не може сьогодні вибудувати лояльну до себе вертикаль влади. Але щоб ефективно функціонував державний апарат, а економіка нормально розвивалася, йому потрібні професіонали. Багатьом же новопризначеним чиновникам бракує професійних знань і досвіду роботи. Зате через край — інтриганства й підступництва, бажання долучитися до існуючих бізнес-схем й отримати свій припен.
Для Бердимухаммедова серйозною проблемою є відсутність власної професійної команди, на яку він міг би цілком покластися. Та її й не могло бути в міністра охорони здоров’я при Сапармураді Ніязові. У протилежному разі на нього очікувала б довічна «екскурсія» до розташованої в пісках Каракумів в’язниці «Овадан-Депе». Але проблемою для нинішнього «великого президента Туркменистану» є також і те, що в країні після 15 років перебування при владі Туркменбаші практично не залишилося кваліфікованих спеціалістів у сфері економіки, промисловості та державного управління. За часів Ніязова щороку за звинуваченням у корупції до в’язниць відправляли до третини чиновників усіх рангів. Тому Гурбангули Бердимухаммедов змушений бодай перший час задовольнятися кадровим «вінегретом»: спиратися на стару гвардію Сапармурада Ніязова та своїх родичів і земляків. І — випускати на свободу засуджених спеціалістів. Останнє, до речі, певною мірою пояснює недавню амністію деяких учасників «замаху» на Ніязова 2002 року.
Після смерті Ніязова туркменська політична система не стала більш відкритою: через вісім місяців після приходу до влади Бердимухаммедова так само важко визначити внутрішнє коло його наближених. Але як можна судити, до нього сьогодні входять глава МВС Ходжамурад Аннагурбанов, керуючий справами апарату президента Юсуп Ішангулієв, а також недавно призначена віце-прем’єрка з гуманітарних питань Майса Язмухаммедова. При цьому зростає вага і вплив глави МВС Ходжамурада Аннагурбанова. Показово, що незабаром після призначення останнього його міністерству передали в підпорядкування підрозділи ДАІ та пожежні частини.
У вищому ешелоні виконавчої влади особливим статусом користуються два віце-прем’єри — Рашид Мередов, який, будучи за сумісництвом іще й міністром закордонних справ, курує в уряді зовнішньополітичні питання, і Тачберди Тагієв, який опікується паливно-енергетичним комплексом. Вплив цих людей у створюваній Бердимухаммедовим системі влади пояснюється тим, що в нинішнього президента Туркменистану, кар’єра якого розвивалася на лікарській ниві, немає знань і досвіду ні в зовнішньополітичній сфері, ні в нафтогазовому секторі. Почуваючись невпевнено у цих питаннях, він потребує радників.
Сьогодні Рашид Мередов при Бердимухаммедові відіграє роль, яку відігравав екс-міністр закордонних справ Борис Шихмурадов при Ніязові: він безпосередньо впливає на формування зовнішньополітичного курсу Ашгабата, пояснюючи президентові основи міжнародних відносин. Це особливо необхідно Бердимухаммедову в ситуації, коли він намагається вивести Туркменистан із самоізоляції і поліпшити міжнародний імідж своєї країни, та й свій власний.
Дещо менший вплив на президента має Тачберди Тагієв. Можливо тому, що фахівців у нафтогазовій галузі в Туркменистані усе ж більше, ніж у зовнішньополітичній сфері. У будь-якому разі ситуація змусила Бердимухаммедова делегувати на певний час Мередову і Тагієву частину повноважень для підготовки ухвалення рішень. Але віце-прем’єри не мають права ухвалювати самостійні рішення, це — прерогатива президента. І він продовжує контролювати ситуацію в нафтогазовій сфері: у березні Бердимухаммедов підписав указ, за яким усі повноваження з видачі ліцензій на розвідку і видобуток копалин переходять до спеціального органу (держагентства з управління та використання вуглеводневих ресурсів), підлеглого особисто главі держави. У Туркменистані ніхто не забуває, що близько 90% валюти до бюджету країни надходить за рахунок продажу нафти та газу. І не виключено, що в міру того, як Бердимухаммедов дедалі впевненіше почуватиметься на чолі держави, а його кругозір розширюватиметься, вплив Мередова і Тагієва на підготовку та ухвалення рішень швидко зменшуватиметься. Поки ж Бердимухаммедов демонструє високий ступінь сприйнятливості, максимально пристосовуючись до нових умов. Втім, у протилежному разі він не зумів би вижити в ніязовські часи.
Особливе місце в новій системі влади посідають такі представники старої ніязовської гвардії, як помічник президента Віктор Храмов, заступник керуючого справами президентського апарату Олександр Жадан і секретар президента Володимир Умнов. За часів Туркменбаші вплив цих людей поступався впливу хіба що Акмурада Реджепова: через них проходили грошові потоки сім’ї Ніязова. Але вони були не лише виконавцями волі Туркменбаші, а й самі генерували ідеї, займаючись внутрішньополітичними питаннями. Зі смертю Ніязова перед цією трійцею постало питання про виживання. Сьогодні вони щодня доводять Бердимухаммедову свою потрібність, допомагаючи новому лідерові Туркменистану встановлювати патронат над фінансовими потоками, які раніше контролював безпосередньо Сапармурад Ніязов.
І в цьому зв’язку арешт всесильного Акмурада Реджепова — знакова подія. Вона дає змогу зробити висновок, що Гурбангули Бердимухаммедов не просто успішно вибудовує свою вертикаль влади, а й поступово перебирає під свій особистий патронат фінансові потоки, що циркулюють під контролем високопоставлених ніязовських вельмож. Адже Акмурад Реджепов, зокрема спільно зі своїм сином полковником національної безпеки Нурмурадом Реджеповим і бізнесменом Мурадом Агаєвим, контролював у Туркменистані імпорт-експорт тютюнових виробів та алкогольної продукції: фірма «Орієнтал», що належить Агаєву, була свого часу звільнена указом Ніязова від усіх податків і зборів. Російські ЗМІ стверджують, що один час свою частину прибутку від цього бізнесу отримував і син Сапармурада Ніязова Мурад. Крім того, Реджепов контролював багато бізнес-схем, за якими реалізовували нафту й газ...
Хоча в Бердимухаммедова й не було часу на те, щоб обміркувати подальші кроки в економіці та політиці — адже всі ці місяці для нього головним було утриматися при владі, — у країні все ж відбуваються певні зміни. Вони дають підстави деяким спостерігачам говорити про початок у Туркменистані «відлиги»: Бердимухаммедов поновив пенсійне забезпечення, скасував пропускний режим у прикордонних районах і навіть визнав наявність у країні проблеми наркоманії, що категорично заперечувалося колишнім режимом. З екранів туркменського телебачення зник профіль Ніязова, а де-не-де навіть почали зносити пам’ятники Туркменбаші.
Але ці «весняні» зміни оманливі, оскільки на зміну культу особи Сапармурада Ніязова приходить культ особи Гурбангули Бердимухаммедова. А політична система в Туркменистані залишається такою, яка була і за часів Великого Сердара — централізоване одноосібне правління. Сьогодні Гурбангули Бердимухаммедов — «великий президент Туркменистану», глава уряду, голова Халк маслахаті (Народної ради), верховний головнокомандувач, лідер Демократичної партії та загальнонаціонального руху «Галкиниш» («Відродження»). І було б дивно, якби все було інакше. Адже Бердимухаммедов як політик і чиновник сформувався за режиму Ніязова. Він — частина ніязовської політичної спадщини, від якої в Туркменистані не збираються відмовлятися. Може тому, що прогнозують дестабілізацію в країні.
Інша річ, що Гурбангули Бердимухаммедов, схоже, реалістичніше, ніж Ніязов, дивиться на процеси, що відбуваються в Туркменистані. Країна тривалий час перебувала в самоізоляції, і її міжнародний імідж страждає від свавілля спецслужб, корумпованості чиновників і боротьби туркменської влади з інакомисленням. Попри дотування таких основних продуктів споживання, як електрика, бензин, хліб, народ бідує, існуючи на злиденну зарплату. Сама ж економіка в гнітючому стані, і для її розвитку потрібні іноземні інвестиції, технології, спеціалісти.
Складна економічна ситуація в країні вимагає від Бердимухаммедова проведення реформ. Насамперед у нафтогазовій галузі. Саме характер реформування основи туркменської економіки буде індикатором процесу трансформації Туркменистану. І тут одне з головних питань — чи будуть допущені іноземні компанії до розробки нових нафтових і газових родовищ: за часів Сапармурада Ніязова їм дозволяли працювати лише на тих, де вже було фактично вичерпано поклади вуглеводнів. І Україні слід було б уважно спостерігати за цим процесом і за можливості активно до нього долучатися.
Сьогодні для Києва головне завдання — спробувати не лише зберегти Туркменистан як ринок збуту української продукції, а й також не проґавити можливість отримати допуск до розробки нафтових і газових родовищ. Байдуже — на суходолі, шельфі чи мілководді, шляхом участі в розробці родовищ сервісної компанії чи завдяки отриманню основного контракту на експлуатацію родовища. Поки в Туркменистані не представлені серйозні нафтові та газові корпорації, Україна має шанс претендувати на угоду про розподіл нафтогазової продукції. І цією можливістю гріх не скористатися. Але час іде, тоді як Москва, Вашингтон і Брюссель ведуть навколо Ашгабата свою велику гру, маючи намір вирішити питання не лише допуску російських, американських і європейських компаній до розподілу нафтогазової продукції, а й остаточно вирішити питання про Транскаспійський та Прикаспійський газопроводи.
Поки ж Гурбангули Бердимухаммедов енергійно працює над власним іміджем, активно використовуючи для цього очікування демократичних країн, пов’язані зі змінами в Туркменистані. У контексті відносин Ашгабада із Заходом на користь Бердимухаммедова грає його демонстративна готовність до лібералізації країни і декларована політика «відчинених дверей». Повз увагу західних спостерігачів не пройшла недавня амністія причетних до «замаху» на Сапармурада Ніязова 2002 року. Адже в цій групі амністованих виявилися колишній муфтій Туркменистану Насруллах ібн Ібадуллах, а також найближчий соратник Бориса Шихмурадова Иклим Иклимов.
Бердимухаммедов зробив реверанс і в бік Росії, вирушивши у свій перший закордонний візит до Москви. За ним були поїздки до Китаю та Ірану. До речі, його часті вояжі за кордон свідчать, що він досить упевнено почувається в президентському палаці. При цьому схоже, Бердимухаммедов відчуває певні симпатії до Росії. Можливо, з огляду на те, що він наразі лише облаштовується в президентському палаці, а Кремль має традиційно сильний вплив у регіоні. У травні Ашгабат підписав із Москвою та Астаною декларацію про будівництво Прикаспійського газопроводу. А ще раніше Бердимухаммедов підтвердив підписані Ніязовим контракти з «Газпромом». Проте слід пам’ятати, що одним із політичних постулатів покійного Сапармурада Ніязова було створення конкурентного середовища. У тому числі й на нафтогазовому ринку. А Гурбангули Бердимухаммедов уже продемонстрував, що він добре засвоїв уроки свого вчителя.