Здавалося б, досить переконлива перемога на президентських виборах мала дати нинішньому господареві Білого Дому можливість певний час перепочити на лаврах у приємному очікуванні інавгураційних святкувань з нагоди початку його другої каденції. Втім, прогнозовані проблеми, пов'язані з необхідністю уникнути ситуації "фінансової прірви", робили можливість навіть незначного "розслаблення" для Б.Обами суто гіпотетичною. Це трохи лячне й незграбне словосполучення використовувалось у США для визначення сукупності підвищення податків та зменшення бюджетних видатків на суму 506 млрд дол. США, які, за відсутності іншого рішення конгресу, мали автоматично набрати чинності наприкінці 2012-го - на початку 2013 р. з метою зменшення дефіциту федерального бюджету.
До проблеми "фінансової прірви" досить несподівано додалась інтрига навколо кількох ключових кадрових призначень. Очікуване і традиційне для початку другого президентського терміну в США "перезавантаження" персонального складу вищих ешелонів влади почалося зі скандальної й абсолютно несподіваної відставки знакової постаті в американському істеблішменті - генерала Девіда Петреуса, який навіть розглядався як потенційний кандидат у президенти США. Фатальним для кар'єри генерала, що мав репутацію військовика нового типу, одного з творців військових успіхів США в Афганістані, став його позашлюбний зв'язок з Полою Броудвел, співавторкою біографічної книжки про Петреуса. Це стало відомо під час розслідування ФБР загрозливих повідомлень, які Броудвел надсилала людині, знайомій сім'ї Петреусів. З огляду на ці обставини, генерал був змушений піти у відставку з посади директора ЦРУ, а президент - терміново шукати йому заміну.
Б.Обама вніс на розгляд конгресу кандидатуру свого радника з питань протидії тероризму, ветерана ЦРУ Джона Бреннана, одного з головних провідників практики застосування в антитерористичних операціях "дронів", безпілотних засобів нападу. "Дрони" стали своєрідною фішкою антитерористичної боротьби адміністрації Обами: їх широке використання довело свою ефективність, але воно подекуди спричиняє жертви серед мирного населення. Найбільші труднощі в процесі затвердження кандидатури Дж.Бреннана на посаду директора ЦРУ будуть, очевидно, пов'язані із твердженнями про підтримку ним жорстоких методів допитів, які застосовувались проти підозрюваних у тероризмі під час президентства Дж.Буша (тоді Дж.Бреннан обіймав керівні посади в ЦРУ та був директором Національного антитерористичного центру). Сам Бреннан ці звинувачення категорично відкидає.
Ще більші випробування чекають на чинну адміністрацію у зв'язку з запропонованою президентом Обамою кандидатурою на посаду міністра оборони: це заслужений ветеран в'єтнамської війни, успішний бізнесмен і згодом сенатор-республіканець Чак Хейгел (він пропрацював в сенаті два терміни, добровільно залишивши його на час виконання передвиборної обіцянки). При цьому головними опонентами сенатора є його колишні однопартійці, з якими він неодноразово гостро дискутував у сенаті, виступаючи проти партійної більшості саме з питань зовнішньої політики та безпеки. Закиди на адресу Ч.Хейгела стосуються насамперед незмінної опозиції колишнього сенатора використанню жорстких, конфронтаційних заходів з метою недопущення створення Іраном ядерної зброї та його начебто антиізраїльської налаштованості.
На підтвердження останнього його опоненти посилаються передусім на різку критику сенатором ізраїльського керівництва та неодноразові співчування долі народу Палестини. Що стосується Ірану, сенатор Хейгел завжди висловлював серйозний скептицизм стосовно ефективності застосування сили як методу вирішення іранського ядерної проблеми: у цьому питанні з ним погоджуються багато американських політиків та експертів. Тим часом і вони не сприймають стійкої протидії Ч.Хейгела в сенаті впровадженню санкцій проти іранського режиму, навіть тоді, коли йшлося про один із його найбільш одіозних підрозділів - Корпус стражів ісламської революції. Хейгел наполягав на застосуванні виключно методів традиційної дипломатії у відносинах США з Іраном, навіть у тому разі, якщо Іран стане де-факто ядерною державою.
З іншого боку, становище Ч.Хейгела як претендента на посаду шефа Пентагону ускладнюється також неприйняттям багатьма членами сенату США його консервативного ставлення до проблематики сексуальних меншин.
Рішення президента США, попри вказані ризики, зупинити свій вибір на кандидатурі Ч.Хейгела пояснюється не так близькістю їхніх поглядів на ключові питання безпекової політики (парадоксально, але з ряду питань - включно з іранським "досьє" - позиція колишнього сенатора-республіканця міститься "лівіше" політичної лінії адміністрації демократів), як бажанням здійснити передбачене істотне скорочення військових видатків саме руками міністра-представника протилежної партії.
Складається враження, що Б.Обама готовий використати свою політичну вагу для просування кандидатур Дж.Бреннана та Ч.Хейгела. Він не може дозволити собі ще однієї принизливої кадрової поразки після спроби призначити на посаду держсекретаря представника США при ООН С.Райс, яка належить до найближчого оточення президента.
За таких умов відповідну номінацію отримав один із найкраще підготовлених до цієї посади фахівців - голова сенатського комітету із закордонних справ, сенатор із 30-річним стажем, колишній кандидат у президенти Джон Керрі (як і Ч.Хейгел, нагороджений багатьма відзнаками за участь у військових діях у В'єтнамі). На відміну від С.Райс та двох нових потенційних членів безпекової команди Б.Обами, кандидатура Дж.Керрі не викликає жодних заперечень: він може розраховувати на швидке затвердження сенатом. Практично всі експерти відзначають його досвід, обізнаність у питаннях зовнішньої політики, вміння вибудовувати робочі та особисті стосунки. Представляючи кандидатуру Дж.Керрі, Б.Обама підкреслив, що він "заслужив на повагу та довіру багатьох лідерів світу. Йому не знадобиться багато часу для того, щоб увійти в курс справ".
Хоча майбутній держсекретар не належить до вузького кола дорадників Б.Обами, він поділяє його погляди на зовнішню політику і з самого початку підтримав Обаму в його "поході" у президенти. Не слід також забувати, що саме Керрі запросив Б.Обаму виступити з головною промовою на з'їзді демократів у 2004 р.: цей виступ дав старт феєричному злету маловідомого сенатора від штату Іллінойс. Нещодавно Дж.Керрі готував президента до дебатів із М.Ромні.
За дорученням президента, під час його першого терміну Дж.Керрі неодноразово виконував роль своєрідного "пожежника", спеціалізуючись на налагодженні відносин із партнерами США. Дж.Керрі переконав президента Афганістану погодитись на проведення другого туру голосування на виборах 2009-го року. Він неодноразово відвідував Пакистан, зокрема після рейду зі знищення Осами бін Ладена. Загалом, Дж.Керрі приділяє велику увагу ситуації на Близькому та Середньому Сході, в Північній Африці. Люди, близькі до сенатора, відзначають його бажання відігравати більшу роль у формуванні політики США на близькосхідному напрямку, включно з наданням нового імпульсу процесові близькосхідного врегулювання.
Можна очікувати, що він також робитиме акцент на питаннях кліматичних змін і енергетики (його друга дружина Тереза, спадкоємиця династії "королів кетчупу" Хайнц, виділяє значні кошти на підтримку руху на захист довкілля). За час свого перебування в cенаті Дж.Керрі продемонстрував інтерес до української проблематики та, як результат, має доволі добру обізнаність із реальним станом справ у нашій країні.
Загалом, дозволю собі висловити припущення, що, попри незаперечні професійні дані та грунтовну підготовку Дж.Керрі, процес ухвалення й реалізації принципових рішень у
сфері зовнішньої політики в наступні чотири роки роботи адміністрації Б.Обами навряд чи зазнає істотних змін: як і раніше, вони залишаться прерогативою президента й апарату Білого дому.
Останні оголошення президента щодо нових членів його кабінету свідчать про його намір створити навколо себе "зону комфорту", спробу зібрати вашингтонських "інсайдерів", із якими йому особисто зручно працювати і які поділяють його політичні погляди, що дедалі більше визначаються лівоцентристською ідеологією, близькою до традиційного електорату демократичної партії. Як зазначила у своїй редакційній статті газета "Вашингтон Пост", "складається враження, що містер Обама вирішив, що настав час зімкнути ряди і виступити єдиним фронтом проти республіканської опозиції".
Цій логіці відповідає й висунення на посаду міністра фінансів Джейкоба Лью, який до останнього часу працював керівником адміністрації президента США і розглядався як провідний кандидат на посаду міністра після заяви нинішнього головного фінансиста Т.Гайтнера про свій намір повернутися після президентських виборів до Нью-Йорка. Він вважається чи не найкращим у США спеціалістом із бюджетної проблематики (Дж.Лью очолював Бюро з управління бюджетом в адміністраціях Клінтона та Обами). На користь Дж.Лью працює і його реноме чесного, здібного, ефективного фахівця, який уникає зайвої публічності і з думкою якого рахується президент.
Утім, можливо, й цього було б замало, якби не стійка відданість Лью "лівим" цінностям - максимальному збереженню програм допомоги вразливим верствам населення США (ці переконання з'явилися у нього в період роботи радником легендарного спікера палати представників США Т.О'Ніла) та набута останніми роками в ході перемовин із республіканцями з бюджетно-фінансових питань репутація "упертого" переговірника. Розглядаючи кандидатуру Дж.Лью, практично всі американські видання згадують про ситуацію, що склалася на бюджетних перемовинах 2011 року: тоді спікер палати представників Дж.Бьонер попросив президента Обаму усунути Дж.Лью як людину, не зорієнтовану на досягнення компромісу. Зіпсовані стосунки з опозицією можуть спричинити затяжний процес затвердження кандидатури Лью в конгресі. Застереження висловлюють і ділові кола США, які вказують на недостатній досвід Лью у питаннях регулювання фінансових ринків та кризового менеджменту, попри його роботу в керівництві корпорації "Сітігруп".
Однак тепер, напередодні нового раунду фінансово-бюджетних воєн, президентові США конче потрібен не просто компетентний, а й досвідчений та загартований боєць, здатний обстоювати позицію чинної адміністрації з таких питань, як підвищення "стелі" державного боргу США, відвернення загрози автоматичних скорочень видатків на бюджетні програми і припинення фінансування федерального уряду (скоро закінчується термін дії відповідної резолюції конгресу). Відсутність порозуміння з цих питань може негативно вплинути на економіку США, набагато серйозніше за "фінансову прірву", падіння в яку американський політичний істеблішмент зміг уникнути майже в останній момент: конгрес відклав початок процесу автоматичних скорочень видатків лише на два місяці (починаючи з 2 січня), погодившись не підвищувати податки для абсолютної більшості американців - за винятком найбагатших із них.
У центрі поточних дебатів - розмір національного боргу США. Він уже сягнув дозволеної конгресом межі - 16 394 трлн дол. США. Якщо наприкінці лютого - на початку березня зазначений ліміт не збільшать законодавчо, США можуть опинитися перед загрозою дефолту, оскільки у міністерства фінансів не буде коштів для покриття боргових зобов'язань. Президент Обама заявив, що він не має наміру навіть розпочинати обговорення цієї проблеми з опозицією, оскільки бездіяльність конгресу може призвести до припинення виплат за програмами соціального забезпечення, а в країні може розпочатися нова рецесія. З іншого боку, республіканці в конгресі продовжують наполягати на тому, аби збільшення розміру державного боргу супроводжувалося випереджувальним скороченням бюджетних видатків та реформуванням програм державної допомоги, які є основним джерелом зростання державної заборгованості.
По суті, боротьба навколо фінансово-бюджетних питань у найгострішій формі відбиває принципову для США та інших розвинених держав проблему оптимального співвідношення між регулятивною роллю держави в суспільстві, включно з податковим навантаженням, та індивідуальною свободою і зобов'язаннями окремого громадянина. Драматизму нинішній дискусії додає те, що вона відбувається на тлі все ще дуже непевного, нестабільного відновлення американської економіки. Ті ж самі економічні "гуру", які попереджають, що подальше швидке зростання державного боргу може в перспективі спровокувати нову фінансову кризу, застерігають і проти різкого скорочення бюджетних видатків та підвищення податків, оскільки це може спричинити нове уповільнення розвитку економіки.
Оцінюючи позиції Б.Обами та його опонентів у конгресі, Центр двопартійної політики доходить висновку, "що обидві групи ще ніколи не були настільки далекі одна від одної". Ряд впливових членів конгресу від демократичної партії навіть порадили президентові підвищити боргову "стелю" в обхід законодавчої влади, застосувавши 14-ту поправку до конституції США. Ще оригінальніша ідея, яку коментують американські ЗМІ, - дозволити казначейству викарбувати платинову монету номіналом в 1 трлн дол. задля збільшення національних резервів.
Обидва сценарії мають дуже незначні шанси бути імплементованими (зокрема, вирішення питання боргу поза конгресом може спричинити конституційну кризу, - це добре розуміють президент і його радники), але навіть їх поява свідчить про те, якого високого градусу досягли міжпартійні пристрасті у Вашингтоні. Водночас, сумнівно, щоби хтось із учасників цього протистояння був готовий узяти на себе політичну відповідальність за повторення ситуації 2011 року, коли такі "розбори" мали наслідком перше в історії зниження фінансового рейтингу США та панічні настрої на фінансових ринках.