Терористичні акти в Іспанії, які забрали життя понад двохсот чоловік, поставили перед українським суспільством у цілому і владою зокрема питання про ціну присутності в Іраку українського контингенту. Допуск до контрактів із відбудови зруйнованої війною і санкціями іракської економіки, можливість диверсифікувати джерела енергоносіїв — ось ті аргументи, якими представники адміністрації Президента, Ради національної безпеки й оборони, Міністерства закордонних справ і Міноборони торішньої весни обгрунтовували перед українськими громадянами необхідність присутності в цій країні наших солдатів. (Не заперечуючи, звісно, і те, що цей крок сприяв би нормалізації українсько-американських відносин.) Обмежений контингент з України знаходиться в Іраку ось уже півроку. Але ще жодна українська компанія так і не отримала контракту.
Поки ж Віктор Янукович говорить про те, що «був би нещирим, відповівши, ніби задоволений тим, що наші українські хлопці знаходяться сьогодні в Іраку». Ми далекі від думки, що ці слова — своєрідний шантаж із боку українського прем’єра стосовно американських партнерів Києва, котрі перебувають у складному становищі після ухвалення новим прем’єр-міністром Іспанії рішення про виведення військових з Іраку до кінця червня. Скоріше Віктор Янукович у традиційній для нього останнім часом емоційній манері висловив своє особисте ставлення.
Проте слова прем’єра, як одного з трьох посадових осіб країни, чиї заяви відповідно до міжнародного права сприймаються як офіційна позиція держави, заслуговують на увагу в будь-якому разі.
Тим паче що в день заяви Януковича, офіційний представник МЗС Маркіян Лубківський підкреслив: «…нині питання стосовно виведення українського контингенту з Іраку чи обмеження його чисельності не стоїть на порядку денному». Зі свого боку ми можемо лише поспівчувати західним і арабським дипломатам, котрі тепер губляться у здогадах, яка ж насправді офіційна позиція Києва з питання участі в стабілізаційних силах. І відзначити, що вже не лише в питанні про ЄЕП члени українського уряду дозволяють собі публічно «відхилитися» від офіційної лінії і продемонструвати громадськості свою особливу думку.
А неузгодженість заяв прем’єр-міністра й офіційного представника МЗС — безумовне свідчення того, що сьогодні навіть у виконавчій владі немає єдиної думки про подальше перебування в Іраку українського контингенту. Чимало з її представників у глибині душі проти перебування там наших солдатів і виступають за поступове скорочення військової присутності України в цій країні.
Віктору Януковичу, котрий готується до майбутніх виборів, і взагалі не з руки, аби його потенційні виборці асоціювали його ім’я з тими, хто ухвалював рішення про введення обмеженого контингенту. І це тим паче для нього жахливо, якщо загроза терористичних актів в Україні стане реальністю. Нагадаємо, 20 березня минулого року Сполучені Штати й Великобританія розпочали війну проти саддамівського Іраку. І очевидно, що цього дня так само, як і 9 квітня, коли рік тому впав Багдад, слід очікувати нових терористичних актів у країнах коаліції.
У цій ситуації Янукович-політик, попри загрозу одержати прочухана з Банкової, вдався до превентивних заходів, публічно дистанціюючись від офіційної позиції Києва. Невипадково Янукович зазначив, що його Партія регіонів України розглядатиме питання про перебування українського контингенту в Іраку і висловить свою позицію. А те, що загроза терористичних актів реально існує й усвідомлюється владою, засвідчує коментар українського зовнішньополітичного відомства. «Як активні учасники і члени міжнародного співтовариства ми повинні бути готовими та враховувати всі ризики, що існують в сучасному світі, зокрема, вчинення терористичних актів», — констатує Маркіян Лубківський.
Нині, коли не можна повністю виключити можливість терористичних актів в Україні, прибічники подальшої участі в стабілізаційних силах заради зміцнення своїх позицій мають продемонструвати громадськості, що Київ отримує економічні й політичні дивіденди від подальшого перебування військових в Іраку. Якщо таких не буде в найближчому майбутньому, українська влада опиниться перед дилемою. Перше — виведення з Іраку українського контингенту до 30 червня, використовуючи стратегію виведення, яка гарантує мінімальні військові й дипломатичні втрати. (Сподіваємося, цю стратегію — не лише її військову складову — було все-таки розроблено в МО й АП.) Або — друге, — ризикнувши та зберігши військову присутність у нестабільній країні, усе ж створити умови для отримання українськими компаніями контрактів.
Судячи з заяв українських дипломатів (мовляв, виведення контингенту може певною мірою призвести до дестабілізації ситуації в провінції Васіт), офіційний Київ схильний зупинитися на другому варіанті. Принаймні цього вимагають інтереси «українсько-американського стратегічного партнерства», особливо актуального напередодні президентських виборів і намірів Києва приєднатися до Плану дій стосовно членства в НАТО.
Але, схоже, у цьому разі АП як куратору зовнішньополітичного відомства та МЗС як відповідальному за просування українських бізнес-структур в Ірак слід переглянути свою політику в цій країні. Бо реалізований на сьогодні офіційним Києвом курс в Іраку виглядає, на нашу думку, принаймні помилковим. А в поєднанні з традиційними для вітчизняного бізнесу проблемами він може поставити хрест на українських планах у цій країні. Адже в основі іракської політики України лежить принцип «мінімум витрат». А в ситуації з Іраком це не проходить.
Після ухвалення рішення про відправлення контингенту Київ робив наголос на відкритті посольства в Багдаді. Мовляв, дипломатичне представництво стане тією ланкою, яка з’єднуватиме наші інтереси й можливості, а дипломати сприятимуть українським компаніям у боротьбі за контракти. Півроку пішло на пробивання цієї ідеї. І ось на початку березня українська дипломатична місія відновила свою роботу. Проте сумнівно, що в нинішніх іракських умовах посольство справді зможе ефективно сприяти підприємцям, котрі ризикнули піти в Ірак. А, отже, результативно виконувати завдання, поставлені Президентом перед українською дипломатією.
Безумовно, мати своє посольство в Іраку необхідно, тим паче що багато країн коаліції мають у своєму розпорядженні там свої дипломатичні представництва: до кінця минулого року в Багдаді працювало понад тридцять місій. (Утім, приїзд українських дипломатів збігся за часом із значним скороченням штатів інших посольств.) Необхідно враховувати: у Багдаді, як і в усій країні, постійно відбуваються терористичні акти, унаслідок чого дипломати вкрай рідко виходять за межі місій, воліючи знаходитися під охороною бійців загону спеціального призначення. Адже навіть український прапор на території представництва поки що не планується піднімати з міркувань безпеки. Поза сумнівом, перебуваючи в чотирьох стінах посольства, українські дипломати матимуть вельми обмежені можливості для того, аби особисто моніторити ситуацію з контрактами й налагоджувати контакти з представниками коаліційної адміністрації й іракської влади.
Схоже, сконцентрувавшись на формуванні політичних передумов для роботи компаній в Іраку, у Києві випустили з уваги такий альтернативний елемент української присутності в цій країні, як участь наших експертів у Тимчасовій коаліційній адміністрації (Coalition Provision Authority) і її регіональних штаб-квартирах. Зауважимо, ці установи не лише сприяють відновленню роботи органів державної влади, а й займаються також відновленням цивільної інфраструктури. Останнє означає, серед іншого, підготовку та проведення тендерів. Наявність у цих офісах українських експертів дозволила б Києву зсередини відслідковувати ситуацію й отримувати достовірну інформацію про те, за які контракти був би сенс боротися нашим компаніям. Адже в центральному офісі накопичується вся інформація.
Торішнього літа Україна як учасниця антисаддамівської коаліції одержала в центральному офісі Тимчасової коаліційної адміністрації в Багдаді квоту на трьох фахівців у сфері нафтогазової промисловості, комунікацій і місцевого самоврядування. Україна відправила лише одного з них — Сергія Ханенка, котрий мав відповідати за паливно-енергетичні питання й одночасно репрезентувати уряд України в Іраку. На жаль, він виявився першим і єдиним українським представником у тимчасовій адміністрації: два інші спеціалісти так і не вирушили до Багдада. До того ж, опинившись без реальної політичної підтримки Києва, С.Ханенко став звичайним клерком адміністрації, маючи вельми опосередкований стосунок до питань відбудови паливно-енергетичного комплексу Іраку...
Визнаємо, ми так і не зуміли отримати від українських дипломатів чіткої відповіді на запитання, чому в Іраку виявився лише один представник України. Адже американці неодноразово заявляли: вони вкрай зацікавлені в інтернаціоналізації складу цивільних фахівців. Деякі наші співрозмовники називали такі причини, як погане знання англійської мови кандидатів і відсутність коштів у міністерств і відомств на їхнє утримання. Найцікавіше пояснення дав на одній із прес-конференцій Костянтин Грищенко. За його словами, тимчасова адміністрація Іраку згортає свою діяльність, бо влітку влада перейде до місцевого уряду. «Нині немає сенсу особливо наполягати на тих двох посадах, на яких люди просто не встигнуть увійти в курс справи», — сказав глава зовнішньополітичного відомства.
Проте в Києві, схоже, випускають з уваги, що перехід влади до рук місцевого уряду зовсім не означає ліквідацію тимчасової коаліційної адміністрації як структури. Її просто перетворять на інший дорадчий орган, у якому експерти збережуть свій статус. На кшталт апарату радників у Демократичній Республіці Афганістан. Наскільки відомо, зараз союзники проводять консультації з цього питання. Без участі українців.
Такий самий казус, як і з центральним офісом тимчасової коаліційної адміністрації, стався і з участю українських експертів у регіональних адміністраціях. Йдеться про регіональну штаб-квартиру коаліційної адміністрації «Центр—Південь», яка курирує шість провінцій, зокрема й Васіт. Її керівник Майкл Гоффейлер ще восени минулого року через головний офіс коаліційної адміністрації декілька разів звертався до уряду України, щоб він направив Аль-Хіллу (адміністративну столицю сектора «Центр—Південь») цивільних фахівців у сфері сільського господарства, меліорації, енергетики, фінансів, правопорядку, прикордонних військ тощо. Коаліція готова була забезпечити наших експертів охороною і поставити на забезпечення. Із українського боку необхідно було лише забезпечити дорожні витрати, а також зарплату співробітникам регіонального офісу. Певне, останнє відіграло вирішальну роль. За нашою інформацією, пан Гоффейлер досі безуспішно чекає відповіді на свій запит від українського уряду.
Тим часом присутність українських експертів в Аль-Хіллі дозволила б здійснити на регіональному рівні експертну оцінку можливостей України з відбудови економіки Іраку. Передусім це дало б змогу визначитися стосовно напрямів і масштабів проектів у регіоні, обсягів і джерел фінансування, що дозволило б, урешті-решт, залучити до тендерів українські державні та приватні підприємства. До того ж не слід випускати з уваги, що регіональна адміністрація має право самостійно реалізовувати контракти на суми до 200 тисяч дол.
Можливо, ці контракти на тлі тих, які отримують американські нафтові компанії, виглядають незначними. Проте це та ніша, яку українські підприємства мають досить реальні шанси зайняти, а значить — заробити гроші. Наші польські союзники не гребують участю у тендерах на такі суми. Приміром, одна польська фірма виграла тендер на поставку устаткування для електростанції. Нехай сума контракту невелика (у межах 100—200 тисяч дол.), але ж початок покладено...
Крім того, розроблювачі стратегії участі України в стабілізаційних силах, сконцентрувавшись на воєнному аспекті, зовсім випустили з уваги цивільну складову нашого контингенту. Йдеться про так звані групи підтримки місцевих урядів (Government Support Team, GST). GST створюються країнами, які мають в Іраку основні контингенти та є своєрідним інструментом коаліційної адміністрації для реалізації проектів з відбудови країни. Зокрема, у зоні відповідальності «Центр—Південь» такі групи мають поляки й іспанці. Пропонували створити таке й Україні. Проте, через не зрозумілі нам причини при формуванні українського контингенту, Київ так і не створив таку цивільну структуру. І нині замість українців у провінції Васіт працює польська група.
Зазначимо, GST, куди входять цивільні експерти, займаються плануванням проектів з реконструкції цивільної інфраструктури провінції, підготовкою відповідної документації, а також організацією і проведенням тендерів. А це означає: за наявності такої групи в складі українського контингенту Україна одержує пріоритет в отриманні інформації з проведення тендерів у провінції Васіт.
Такі прорахунки в іракській політиці України істотно звужують перспективи українських компаній. І ця політика Києва різко контрастує з активністю Варшави, котра не упускає жодної можливості, аби збільшити шанси польських компаній. Так, польський уряд призначив колишнього міністра державного майна спеціальним послом у Вашингтоні. За словами посла Польщі в Україні Марека Зюлковського, екс-міністр лобіює інтереси польських фірм, налагоджує контакти з американськими компаніями, які шукають субпідрядників для виконання контрактів з відбудови Іраку. Крім того, у тимчасовій адміністрації на посаді головного фінансового адміністратора працює колишній польський віце-прем’єр Марек Бєлка.
Так, поки що польські компанії не виграли серйозні тендери. Більше того, польська компанія Bumar програла американській NOUR контракт на поставки спорядження іракської армії. Проте є підстави вважати: наполегливість поляків згодом буде винагороджено. І в цьому контексті заслуговує на увагу пропозиція поляків спільно вийти на ринок озброєння Іраку й розділити контракт вартістю 800 млн. доларів на модернізацію танків Т-72 і поставку колісних броньованих машин іракської армії. Схоже, в українських компаній справді більше шансів в Іраку, якщо вони кооперуватимуться з польськими фірмами. Із іншого боку, навіть співпраця з поляками не допоможе, якщо американці матимуть зуб на українську компанію. Як, приміром, у випадку з «Нафтогазом України», керівництво якої, на думку Вашингтона, проводить непрозору політику у виборі партнерів...
Утім, усі зусилля української влади можуть виявитися марними, якщо український бізнес, в особі його менеджменту, не змінить свій підхід до Іраку на агресивніший. А поки що можна говорити про те, що українські підприємці не до кінця розуміють механізми й умови участі у відбудові економіки Іраку. Наші співрозмовники підкреслюють: пропозиції українських компаній, котрі беруть участь в іракських тендерах, вигідно відрізняються від інших, коли мова заходить про співвідношення ціни та якості. Проте представники тендерних комітетів відразу ж викреслюють українців, коли дізнаються про те, що ті готові поставити необхідне устаткування або товари лише через два місяці та за умови 100-відсоткової передоплати. Як показав досвід, багато західних конкурентів українців виграють тендери саме за рахунок логістики.
До того ж менеджери українських компаній мають більше уваги приділяти відкриттю своїх представництв в Іраку й сусідніх із ним країнах. Безумовно, участь у конференціях, присвячених відбудові Іраку, справа потрібна, оскільки дозволяє встановити необхідні для роботи зв’язки. Як, приміром, у випадку з виставкою Rebuilding Iraq, яка проходить цими днями в Йорданії. Проте навіть найбільш представницька конференція і виставка не гарантують контракти. Тим паче що значну частину таких форумів компанії проводять лише для того, аби заробити на актуальній темі.
Як показує досвід наших союзників, для того, аби виграти тендер, компаніям необхідно мати свої представництва якщо не в Іраку, то бодай у сусідніх із ним країнах — Йорданії, Сирії, Саудівській Аравії. Працівники представництва можуть оперативно відслідковувати ситуацію і не залежати від посередників. Із іншого боку, українським компаніям слід пам’ятати: фінансування українських співробітників центрального і регіональних офісів тимчасової коаліційної адміністрації забезпечить їм прямий доступ до оперативної інформації про тендери. Безумовно, ці заходи пов’язані з чималими фінансовими витратами. Але, поскупившись, українські компанії взагалі можуть залишитися без контрактів.