«Ублюдки», «выродки», «ублюдочные власти», «европейские имбецилы», «колбасные кукловоды», «кровавые клоуны»… Колишній президент Росії Дмітрій Медведєв останніми місяцями часто дає уроки витонченої російської гоп-словесності.
Що ж, нині в російській політиці стало добрим тоном демонструвати войовничість і хамство, шовінізм та імперськість, антизахідництво й ура-патріотизм. І неважливо, що насправді думають медведєви, кирієнки, лаврови… Під час «спеціальної військової операції» публічно виявляти відданість ліберальним ідеям і не підтримувати верховного головнокомандувача — це рубати по власних апаратних позиціях, знищувати роками вибудовувану кар'єру і позбавляти себе політичного майбутнього.
Ось «голуб» Дмітрій Козак виступив проти «спеціальної воєнної операції»… і тепер перебуває в опалі в «дідуся Кабаєва».
Недивно, що нині найбільші «яструби» — навіть не міністр оборони Сєргєй Шойгу, не секретар Ради безпеки Ніколай Патрушев і не спікер Держдуми Вячеслав Володін, а колись знані як великі ліберали заступник голови адміністрації президента РФ Сєргєй Кирієнко та заступник голови Ради безпеки Дмітрій Медведєв. Обидва використовують «яструбину» риторику, прагнучи зміцнити свої позиції у Кремлі. Обидва сподіваються опинитися в путінському шорт-листі кандидатами на роль наступника.
Тому-то візит Медведєва на окуповану частину Луганської області, де він провів «нараду з питань безпеки» з участю глав російських силових відомств, оживив розмови про його президентські перспективи. Стали з'являтися припущення про його союз із Патрушевим. А також «про претензії на важливу роль у питанні інтеграції територій». Але, на наш погляд, швидше, має рацію російський політолог Андрій Піонтковський, що назвав нараду на чолі з чиновником, який не має реального впливу на силовиків, «тонким знущанням» Путіна над «потішним царем».
То що ж відбувається у вежах Кремля? Які там сьогодні розклади?
Ризики для режиму, побудованого Путіним
Незважаючи на міжнародну ізоляцію Росії та впроваджені проти неї й тамтешніх політиків санкції, створений Путіним режим демонструє стійкість. Цим він завдячує зростанню доходів від продажу нафти і газу та стабілізації економічної ситуації, посиленню репресій проти опонентів Путіна та тих, хто не згоден із війною, зачистці ліберального поля і встановленню тотальної цензури. На порозі — якщо не 1937 рік, то вже напевно 1952-й, із пошуком «космополітів» та політичною мобілізацією населення.
При цьому Росія — на порозі системної кризи, яка впродовж пів року-року (як прогнозують навіть окремі представники російського істеблішменту) проявиться в істотному падінні економіки та посиленні напруженості в суспільстві.
Але поки економіка демонструє відносну стабільність, а рівень життя росіян істотно не впав, у суспільстві зберігається й висока популярність Путіна. Тому не слід очікувати, що в Росії нині почнуться народні бунти. А ось із поглибленням економічної кризи зростатиме й невдоволення росіян. Експерти вважають, що перші масові протести відбудуться на Північному Кавказі або в депресивних районах Зауралля. Тригером для їх початку може стати що завгодно.
Задля збереження стабільності влада уникає оголошувати мобілізацію, обмежуючись використанням прихованих інструментів, щоб отримати необхідну кількість солдатів для війни в Україні. Поки що це працює: в Росії, швидше, будуть проблеми з технікою, але не з особовим складом. При цьому, як зазначає американський Інститут вивчення війни (ISW), Кремль мобілізує оборонні підприємства для ведення тривалої війни. Зокрема, Путін підписав закон, який фактично переводить економіку в режим воєнного часу.
Доки в Кремлі не відчувають загрози режимові і впевнені, що війна в Україні рано чи пізно закінчиться перемогою Росії, в Москви немає й зацікавленості в застосуванні тактичної ядерної зброї. Сказане не означає, що російське військове та політичне керівництво не блефуватиме, погрожуючи застосуванням атомної бомби. Таким чином Москва намагається запобігти поставкам Києву зброї більшої дальності й закріпити досягнуті військові успіхи на сході та півдні України.
Стійкість режиму пояснюється й тим, що всередині російської еліти так і не стався розкол. Російський істеблішмент, оговтавшись від шоку 24 лютого, коли його поставили перед фактом вторгнення в Україну, нині сподівається, що Росії вдасться успішно завершити військову авантюру, оскільки холодні батареї у квартирах європейців, продовольча криза у країнах третього світу і, як наслідок, зростання потоку нелегальних мігрантів у Європу примусять Захід відмовитися від підтримки Києва.
На щастя, поки що очікування Путіна та його оточення не справджуються. Хоч у статтях американських і європейських ЗМІ та заявах окремих західних політиків періодично з'являються російські наративи, на сьогодні керівництво країн — членів Європейського Союзу не дає підстав стверджувати, що Старий і Новий світ тиснуть на Київ, вимагаючи від нього якнайшвидше припинити бойові дій та підписати мирний договір із Москвою.
Але, хоча російський режим і зберігає зовнішню єдність, між кремлівськими вежами не припиняється жорстока внутрішньовидова боротьба за владу та контроль над фінансовими потоками.
«Велика трійка»
На сьогодні у Кремлі є три ключові групи впливу. На чолі першої стоять близькі до Путіна основний акціонер банку «Россия» Юрій Ковальчук та глава «Роснефти» Ігор Сєчин. Друга неформальна група пов'язана з секретарем Ради безпеки Ніколаєм Патрушевим. Третю представляють гендиректор «Ростеху» Сєргєй Чемезов, олігархи Аркадій і Борис Ротенберги та мер Москви Сєргєй Собянін.
Інші групи — Шойгу, Медведєв, Кадиров—Золотов, Пригожин та інші — значно менш впливові. При цьому Путін, спираючись у своїй владі на ці центри, відіграє роль арбітра, стабілізатора системи. Адже між групами точиться жорстка конкуренція.
Що важливо зазначити, в одні й ті самі групи входять представники і силовиків, і лібералів. Але останні нині втратили будь-який вплив. Це по-перше. По-друге: за словами російського політолога Тетяни Станової, «далеко не всі силовики реально володіють силовим ресурсом, а самі вони представляють розрізнені фракції, що нескінченно воюють між собою і мають часто дуже конкурентні відносини (навіть, наприклад, усередині ФСБ Росії) та різні інтереси в питаннях зовнішньої і внутрішньої політики».
Нині найвпливовішою є група Ковальчука—Сєчина. Її лідери — одні з небагатьох, хто й сьогодні входить до близького кола Путіна, а їхня креатура — Сєргєй Кирієнко — активно нарощує апаратну вагу, по суті контролюючи весь процес формування сучасної «еліти» Росії: через два-три роки переважна більшість губернаторів будуть або лояльними до заступника глави АП, або пов'язані з ним. Вплив Кирієнка зріс навесні, коли він став курирувати окуповані Росією українські землі.
Патрушев теж входить до найближчого оточення Путіна. І він має вплив на прийняття рішень у всіх сферах. До Патрушева близькі директор ФСБ Алєксандр Бортніков, глава СВР Сєргєй Наришкін, віцепрем'єр Андрєй Бєлоусов, заступник секретаря РБ РФ Рашид Нургалієв, посол у Білорусі Борис Гризлов та інші. Після 24 лютого акції цієї групи йдуть угору, а її незаперечним успіхом стало усунення міністра оборони Сєргєя Шойгу з учасників проєкту «Наступник-2024».
Патрушев — один із ідеологів путінської системи, який претендує на лідерство серед «яструбів». Але секретаря Радбезу характеризують як дуже прагматичну людину. Дехто навіть називає його «західником», що орієнтуються на західну культуру та західний стиль життя. Якщо Ковальчук — ідейний «яструб», то Патрушев (як і Лаврентій Берія) просто грає цю роль, пристосовуючись до ситуації. Тому, якщо доведеться вести переговори із Заходом, Патрушев запросто може підійти на роль переговірника.
Між групою Патрушева й альянсом Ковальчука—Сєчина існує взаємодія, готовність прагматично вирішувати питання. Зокрема і в постпутінській Росії. Ця взаємодія обумовлена розумінням, що конкуренція може призвести до взаємного знищення. Зруйнувати ці партнерські відносини здатне подальше зростання апаратного й політичного впливу Кирієнка. Примітно й те, що з цими двома групами ряд російських експертів пов'язує Володіна.
А ось із групою Чемезова—братів Ротенбергів— Собяніна в альянсу Ковальчука—Сєчина існує сильна конкуренція за владу і контроль над фінансовими потоками. Щоб урівноважити вплив конкурентів, Ковальчук і Сєчин домоглися призначення прем'єр-міністром Міхаіла Мішустіна. Однак той згодом наростив свою апаратну вагу і зміцнив довіру Путіна. Сьогодні Мішустін цілком може грати й самостійну роль, орієнтуючись на господаря Кремля.
Хоча Бортніков близький до Патрушева, це не означає, що вся ФСБ працює на секретаря Радбезу: на групу Чемезова—братів Ротенбергів—Собяніна орієнтується перший заступник директора ФСБ Сєргєй Корольов, який періодично безпосередньо доповідає Путіну. Близькі до цієї групи, зокрема, й віцепрем'єри Дєніс Мантуров і Марат Хуснуллін. Останній, до речі, курирує «економічне відновлення Донбасу», тоді як Кирієнко — «інтеграцію» окупованих територій у Росію.
У Кремлі ж іще не прийняли політичного рішення про проведення «референдуму» з приєднання окупованих українських територій до РФ 11 вересня, коли в Росії відбудеться Єдиний день голосування.
За інформацією ZN.UA, в оточенні Путіна обговорюють різні варіанти. Перший — провести 11 вересня референдум на «визволених територіях» Донецької, Луганської, Харківської, Херсонської та Запорізької областей. Другий — тільки на території «ДНР» і «ЛНР». Третій — не проводити референдум, поставивши тему на паузу. Зрештою, приєднати окуповані території в Москві можуть і без референдуму. Остаточний варіант дій Кремль вибере залежно від обстановки на сході та півдні України.
Ситуація на російсько-українському фронті великою мірою визначить і подальшу розстановку сил у Кремлі. Поки що ж старіючий «бункерний дід» намагається зберегти баланс між конкуруючими групами впливу та утримання влади в дедалі слабших, але все ще дуже чіпких руках.
Більше статей Володимира Кравченка читайте за посиланням.