Зовнішньополітична доктрина Узбекистану визначається простою формулою - Іслам Карімов дружить із тими, хто гарантує владу узбецькому лідерові при мінімальному втручанні у внутрішні справи його держави, хто здатен ефективніше сприяти йому у вирішенні питань військової та економічної безпеки країни. Ось і дрейфує Узбекистан то до російського берега, то до американського. А індикатором того, кому узбецьке керівництво віддає зовнішньополітичну перевагу, стала Організація договору про колективну безпеку (Ташкентський пакт). Коли Ташкент орієнтується на Москву, Узбекистан стає членом цієї військово-політичної організації. Щойно на порядку денному постає питання зближення з Вашингтоном, Карімов ухвалює рішення про заморожування відносин із Ташкентським пактом.
Наприкінці червня Узбекистан черговий раз призупинив своє членство в ОДКБ. При цьому невідомо, чи надовго воно призупинене й чи захоче Ташкент колись його відновлювати. Тепер у цьому військовому блоці залишилося тільки шість країн - Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан…
1999 року Ташкент уже виходив із цієї контрольованої Москвою військово-політичної організації. Тоді його зближення з Вашингтоном привело до приєднання Узбекистану до групи країн (Грузії, України, Азербайджану та Молдови), які створили організацію ГУАМ, що в той період розглядалася як альтернатива впливу Росії на пострадянському просторі. Крім того, Карімов надав американцям базу Карші-Ханабад під час проведення операції в Афганістані. Однак різка реакція Заходу на жорстоке придушення узбецькою владою масових виступів в Андіжані призвела до того, що 2006-го Узбекистан повернувся в ОДКБ, а американські військові залишили Карші-Ханабад.
Утім, відновивши своє членство у військово-політичній організації, Ташкент не брав у її діяльності активної участі. Вона була, швидше, формальною. Узбекистан не виділяв військових підрозділів у склад колективних сил оперативного реагування. Його представники не брали участі в навчаннях, штабних тренуваннях та інших заходах оперативної підготовки. Правда, в об’єднаному штабі перебував узбецький представник на постійній основі. У жовтні 2011 року Олександр Лукашенко навіть запропонував вирішити питання про членство Узбекистану в ОДКБ, оскільки Ташкент не ратифікував жодного суттєвого документа в рамках цього військово-політичного союзу.
Цього разу офіційно ніхто чітко не назвав причин рішення узбецького керівництва про призупинення членства країни в ОДКБ. Неназвані джерела російського видання «Коммерсант» в узбецькому зовнішньополітичному відомстві пояснюють це «пріоритетністю двосторонньої співпраці». Крім того, узбецька сторона говорить про незгоду Узбекистану з іншими учасниками цієї організації у питаннях, пов’язаних із Афганістаном: Ташкент, мовляв, не влаштовує посилення військової складової діяльності ОДКБ. Певна річ, Афганістан - тільки привід для відправки ноти в секретаріат ОДКБ. Причини ж полягають в іншому.
Повернувшись в ОДКБ у 2006-му, Іслам Карімов зумів здобути політичну підтримку своїх дій в Андижані. Тодішній російський міністр оборони Сергій Іванов навіть підкреслив, що в Росії із Заходом «оцінки підґрунтя цих трагічних подій діаметрально протилежні». Але узбецькому лідеру не вдалося використати механізми Ташкентського пакту для досягнення своєї мети у відносинах із сусідами - ні в конфлікті Ташкента з Душанбе та Бішкеком з питання розподілу водних ресурсів Амудар’ї й Сирдар’ї, ні у вирішенні суперечностей Узбекистану з Казахстаном, очільники яких претендують на одноосібне регіональне лідерство. У Кремля було своє бачення ситуації. І воно не збігалося з інтересами узбецького президента. Показово в цьому контексті й те, що, повернувшись в ОДКБ, Узбекистан призупинив своє членство в ЄврАзЕС…
Свою роль у нинішньому рішенні Ташкента взяти паузу у відносинах із військовим блоком зіграли й події в Киргизстані влітку 2010-го: хоча Карімов і виступає проти використання сил організації для врегулювання внутрішніх конфліктів, він був роздратований бездіяльністю ОДКБ під час масових убивств узбеків у киргизькому місті Ош.
Однак більшість експертів вважає, що рішення Ташкента, швидше за все, пов’язане з можливими домовленостями з Вашингтоном про військову співпрацю. Після того, як торік у листопаді Пакистан закрив транзит вантажів НАТО в Афганістан через свою територію, Сполучені Штати вирішили виводити свої підрозділи північним маршрутом - через Узбекистан і Таджикистан. Тому для американців та їхніх союзників так важливо мати військову базу в цій країні. Заради цього вони готові знову співпрацювати з лідером авторитарного режиму.
Сполучені Штати вкрай зацікавлені у збереженні своєї політичної та військової присутності в Центральній Азії й після виведення контингенту Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані: для Білого дому (втім, як і для Кремля) важливо, що Узбекистан служить своєрідним буфером від ісламського екстремізму й активно бореться з наркотрафіком. Не випадково відносини Вашингтона і Ташкента в останній рік помітно активізувалися. І ось уже в січні держдепартамент США тимчасово, до вересня 2013 року, зняв обмеження на надання військової допомоги Узбекистану. А Гілларі Клінтон заявила, що Узбекистан «демонструє ознаки поліпшення ситуації з правами людини та розширення політичних свобод».
Але 2011 року Росія в рамках ОДКБ почала проводити політику «зміцнення солідарності». Зокрема, було прийнято рішення, що розміщення військових баз третіх країн неможливе без згоди всіх країн - членів військово-політичної організації. Таким чином блокувалися можливі плани Узбекистану, та й Киргизстану, про повернення американських баз. Ці наміри обмежити свободу маневру Ташкента також були предметом роздратування багаторічного узбецького лідера. Усе йшло до того, що Узбекистан знову оформлятиме ситуативний союз зі Сполученими Штатами.
«На тлі хронічної проблеми з приводу використання водних ресурсів Центральної Азії, болісної політичної ситуації навколо погромів в Оші для узбецького керівництва відкрилося вікно можливостей у зв’язку з виведенням сил НАТО з Афганістану. Світський режим Узбекистану змушений шукати союзників, які не на словах, а на ділі готові надавати допомогу в протидії ісламському екстремізму та наркобізнесу. У тендері на гарантії режиму Іслама Карімова в нинішніх умовах перемогли Сполучені Штати. Але ця перемога не є остаточною», - сказав у розмові з DT.UA експерт у сфері міжнародних відносин Олексій Іжак.
Ташкент боляче вдарив по реінтеграційних зусиллях Володимира Путіна на пострадянському просторі. Адже ОДКБ - улюблена геополітична іграшка Кремля, з якої передбачалося зробити ледь чи не противагу НАТО. Ташкентський пакт для Москви - інструмент реалізації російської зовнішньої політики, засіб відновлення впливу Росії на пострадянському просторі. І хоча на початку червня Володимир Путін дорогою до Китаю зупинився в Ташкенті, він не міг змінити прийнятого узбеками рішення. Можливо, Кремлю просто нічого було запропонувати узбецькому президентові. В цій ситуації в Москві постаралися бодай зберегти обличчя: прес-секретар Путіна запевняв, що рішення Ташкента не створює великої проблеми для двосторонніх відносин.
Проте рішення Ташкента шкодить іміджу організації. Втім, Ташкентський пакт і так неодноразово демонстрував свою неефективність у вирішенні проблем регіональної безпеки. З нього в різний час виходили, крім Узбекистану, і Азербайджан, і Грузія. На відміну від НАТО, яке тільки приростає новими учасниками. Сьогодні члени Ташкентського пакту стверджують, що ОДКБ без Узбекистану стане ефективнішою організацією. Однак, як свідчить історія, рішення Іслама Карімова не виключає, що колись Ташкент знову поведе мову про відновлення свого членства в організації колективної безпеки. Якщо, звісно, того знову вимагатиме ситуація в регіоні для балансу впливу Росії, США та Китаю. Швидше за все, Узбекистан і тоді приймуть ОДКБ із розпростертими обіймами. Зрештою, призупинити членство - зовсім не означає вийти з військового блоку, гучно гримнувши дверми.