25 жовтня сплив термін «народного ультиматуму», який висунула лідерка білоруської опозиції Світлана Тихановська президентові Білорусі Олександру Лукашенку: він повинен був оголосити, що йде, припинити насильство на вулицях і звільнити всіх політв'язнів. Інакше «розпочнеться національний страйк усіх підприємств, блокування всіх доріг, обвал продажів у державних магазинах».
Звісно, Лукашенко проігнорував «народний ультиматум». І тоді в Білорусі справді розпочалися страйки.
Дані про їх масштаби суперечливі. Telegram-канали публікують багато інформації з провідних підприємств, яку майже зразу спростовують на офіційних каналах. Та очевидно, що для влади розпочатий страйк — симптом поглиблення кризи.
Нині режим вдався до тактики розбрату і залякування. Почастішали випадки застосування правоохоронцями гумових куль та світлошумових гранат, а останні затримання протестувальників на вулицях, у закладах громадського харчування чи помешканнях набули характеру відверто каральних рейдів.
Спікер верхньої палати парламенту заявив, що, з подачі західних держав, ситуація в країні безперервно нагнітається, а вуличні акції стають усе радикальнішими. Міністр внутрішніх справ повідомив, що дозволяє співробітникам застосовувати вогнепальну зброю проти диверсантів і терористів, бо країна перебуває у стані війни. Проте під час наради з питань підготовки чергових Всебілоруських народних зборів усі головні тактичні постулати прямо чи завуальовано озвучив сам Лукашенко.
За його словами, країна зіштовхнулася з терористичною війною, адже «протестуни» перетнули червону межу, втомили людей, тому мають бути загнані під плінтус. Крім того, було згадано про «методичку з кольорових революцій» (очевидно, написану в колаборації Польщею, Литвою і Україною), що передбачає радикалізацію дій, на яку влада готова реагувати належним чином. І це свідчить про дії Лукашенка за іншою методичкою.
За чверть століття при владі Лукашенко не міг не усвідомити, що більшість конфліктів виникають на добре відомих лініях розколу. Наразі для продовження свого «владарюй» він зробив ставку на «розділяй». Тому замість класичного протистояння народ – влада (а точніше, диктатор – пригнічені) пропонується багато інших:
— авторитет і досвід дорослих протиставляється імпульсивності й деструктивності молоді («хай учаться» чи «сидять удома»);
— «нормальні» члени суспільства – «протестунам», які тиняються вулицями;
— бунтівний Мінськ – виваженій і лояльній периферії (там усе спокійно, це тільки столиця жиром запливає);
— ультиматум одних – зацікавленню у «спокійному ритмі роботи підприємств, транспорту та торгівлі» інших тощо.
Заганяючи протести під «плінтус», Лукашенко намагається зіграти роль батька нації: називає Всебілоруські народні збори майданчиком для вироблення стратегії розвитку країни і особливою формою народовладдя та переконує, що влада в Білорусі завжди радилася з людьми. Формується найжирніший штрих у образі протестувальників — як ворогів: тоді коли вся країна готується обговорювати майбутнє й шукати спільні рішення, вони, мовляв, руйнують її зсередини.
Провладні медіа супроводжують це відповідною інформаційною картинкою, говорячи, що серед «затриманих за безпорядки» 9—12 серпня 52% безробітних, 54% працівників комерційних структур і 27% працівників державних підприємств. Пропаганда не має бути логічною, тому в сумі виходить 133%, адже ці категорії громадян не можуть перетинатися.
У підсумку, лінії розколу служать для організації структурного насильства: лояльні Лукашенкові силовики занадто буквально сприймають ці дихотомії, вірять у власну «добру справу» і наводять лад, як уміють. За таких умов усе поступово зводиться до монополії держави на застосування сили: щойно протистояння зведеться до лінії хаос–порядок, Лукашенко не боятиметься пролити кров. Власне, для цього вже формується відповідна громадська думка про перехід протестувальниками «червоної лінії».
Інформаційним приводом до антитерористичної риторики Лукашенка стало виявлення 26 жовтня на різних ділянках залізниці випадків умисного замикання електричного кола, що спричинило збої в роботі програмного забезпечення і «призвело б до численних людських жертв, техногенних катастроф, якби загрози не були ліквідовані».
Ефективність диверсій на залізниці в таких умовах викликає сумнів – не Друга світова війна, щоб пускати під укіс німецькі ешелони, та й не зовсім зрозуміло, чого в такому разі опозиціонери змогли б досягти. Натомість, із погляду влади, це серйозно допомогло б у демонізації протестного руху. Так чи інакше, провладні експерти вже повідомляють про інструкції в Telegram, як порушити роботу залізниці, фонди у Литві та Польщі для підтримки страйкарів, намагання опозиції розхитати внутрішню ситуацію, організовуючи нові диверсії.
В українському сегменті соціальних мереж ситуація в сусідній країні сприймається в досить негативному світлі. Ні, українці підтримують протести і бажають їм успіху, але розчаровані методами проведення акцій. На тлі агресивності та жорстокості білоруських правоохоронців зосередження на мирному виявленні незгоди викликає досить в’їдливі коментарі. Полярність таких реакцій міститься в умовному коридорі між «продовжуйте в'язати стрічки ОМОНу на кийки» — і «та пристрельте вже хоч одного». Мовляв, отримавши гідну відсіч, білоруські силовики будуть обережнішими у виявах своєї агресії. Однак схоже, що вони просто отримають легітимацію каральних заходів: на вулиці ж не мирні протестувальники, а «екстремісти» і «злочинці».
Реакція світу на білоруські події закономірна. Кандидат у президенти США Джо Байден і президент Литви Ґітанас Науседа закликають запровадити санкції проти білоруських чиновників. Європарламент відзначив опозицію премією імені Сахарова «За свободу думки». Рамзан Кадиров закликав білорусів підтримати Лукашенка, чомусь нагадуючи про випробування народу Чечні в роки двох воєнних кампаній. А директор Служби зовнішньої розвідки РФ Сєргєй Наришкін передав Лукашенкові «привіт» від Путіна.
Не отримуючи вирішальної підтримки від Москви, підданий остракізмові Заходу, Лукашенко намагається знайти спосіб порятунку самотужки, провокуючи опозицію на сплеск агресії і «майдан». Він навіть особисто віддав наказ про розгін недільного мітингу в Мінську, але штурму резиденції це все одно не викликало.
Дії опозиції від самого початку протестів незмінні – мирне стояння/ходіння вулицями. Так само стабільна й реакція режиму – затримання, побиття, навішування ярликів «злочинців» та «асоціальних елементів». Єдине, що в цій позиційній війні не може залишатися статичним, — сам час. Білоруси схильні називати свою активність не протестами, а національно-визвольним рухом. Проте налаштовані на повільну, навіть повзучу зміну режиму, щоб максимально убезпечитися від кривавих сценаріїв розвитку подій
Попри браваду Лукашенка і його чиновників, страйк реально відбувається, і рано чи пізно його не можна буде приховати. На тлі економічної кризи імовірність повноцінної шостої каденції Лукашенка невпинно прямує до нуля. Українці можуть скільки завгодно глузувати з невміння білорусів робити правильні революції, але тактика поступового виснаження врешті-решт спрацює. Власне, це для них єдина можливість досягти бажаного, не втративши державу.
Інші матеріали автора читайте за посиланням