Однак напередодні ювілейного саміту Анкара заблокувала плани НАТО щодо захисту Польщі, Литви Латвії й Естонії від російської загрози, та ще й провела випробування російських комплексів С-400 на натовських F-16. Ердоган також повідомив про запуск "Турецького потоку" зразу ж після православного Різдва - 8 січня.
У нинішні неспокійні для американо-українських відносин часи вашингтонські політичні старожили пригадують конференції "Quo vadis, Україно?", які щорічно проводилися у столиці США на початку двохтисячних. Їхньою метою в період "справи Гонгадзе" та "кольчуг", а потім -і постреволюційної України Ющенка було обговорення, а може й визначення майбутнього вектора розвитку нашої країни.
Тоді Туреччина вирішувала зовсім інші проблеми. Країна подолала фінансову кризу 2000–2001 рр. і семимильними кроками почала будувати нову економіку й політичну систему. До влади прийшла Партія справедливості та розвитку (ПСР) на чолі з Реджепом Таїпом Ердоганом - харизматичним політиком, який став не тільки прем'єр-міністром країни, а й її незмінним лідером на наступних ось уже 17 років.
За цей час ПСР виграла всі вибори - президентські, парламентські й місцеві. Спіткнулася вона лише нинішнього року на місцевих виборах, програвши, зокрема, вибори мера Стамбула. Під керівництвом ПСР Туреччина потроїла ВВП, почала переговори про членство в ЄС, стала стратегічним партнером України, пережила спробу військового перевороту, посварилася з ЄС і США, була втягнена в сирійську війну й різко зблизилася з Росією.
Сьогоднішня Туреччина - зовсім не та, що блискуче долала фінансові кризи й успішно реалізовувала річні програми євроінтеграції. Калейдоскоп подій, які відбуваються навколо нашого південного сусіда, що досі формально вважається стратегічним партнером, упродовж останніх років дозволяє цілком обґрунтовано запитати - "Quo vadis, Туреччино?".
З погляду економіки (а ця країна досі залишається серед наших важливих торгових партнерів, хоча й втратила провідні позиції, які утримувала приблизно до 2015 р.), ситуація складна, але не загрозлива. За повідомленнями офіційних джерел, у четвертому кварталі нинішнього року зростання турецької економіки становило 5%, хоча в третьому кварталі був усього 1%.
Певна річ, усе ще відчуваються наслідки 30-відсоткової девальвації ліри, викликаної торік погрозами США "завалити" турецьку економіку, але солідна промислова база й орієнтація торгівлі на ЄС усе ж таки слугують чудовим запобіжником від колапсу. Однак це не виключає того факту, що проблеми в американо-турецьких відносинах, які нагромаджувалися не один рік, є потужним потенційно дестабілізуючим чинником як у політичному, так і в економічному аспектах.
З цього погляду, не дивно, що листопадовий візит президента Ердогана в Білий дім привернув таку серйозну увагу по обидва боки Атлантики. З одного боку, Дональд Трамп неодноразово позитивно висловлювався про "сильного лідера, що заслуговує поваги" Ердогана, якого називав "другом". З іншого - погрожував санкціями у зв'язку з купівлею С-400 і вторгненням турецької армії в Сирію.
Незважаючи на вимоги Пентагона й Конгресу, Туреччина довела до завершення свій план купівлі російських систем протиракетної оборони, розмістила їх поблизу Анкари й навіть протестувала на власних літаках F-16 (як уже доводилося писати, саме в цьому й полягав план купівлі російських комплексів). Що не могло не викликати вкрай гострої реакції у Вашингтоні: Пентагон, фактично, виключив Туреччину з програми F-35, а в Конгресі вже підготували пакет санкцій, підтриманий як республіканцями, так і демократами. Тим часом уже наявні в Туреччини чотири F-35 поки що й близько не підлітали до зони відповідальності С-400, стримуючи дальше загострення відносин і реальне застосування санкцій.
Другим, украй болісним пунктом у двосторонніх відносинах стала проблема сирійських курдів, яких тривалий час підтримували США в боротьбі проти "Ісламської держави". Рішення Трампа про виведення американських військ із Сирії залишило курдів беззахисними перед Туреччиною, яка вважає їх терористами й вимагає, щоб такими їх визнали США та НАТО.
Вторгнення Туреччини у прикордонні райони Сирії одразу після виведення американських військ могло стати тотальною катастрофою для курдів і всієї близькосхідної політики США, які раніше не залишали своїх союзників так відверто. Оточенню Трампа вдалося переконати президента все ж таки втрутитися, і курдська тема стала одним із пунктів "пакета" на 100 млрд дол., що його американський президент запропонував своєму турецькому колезі під час їхньої зустрічі у Вашингтоні.
Ердоган вчинив як зазвичай: публічно заявив, що Анкара захищатиме свої національні інтереси й не піддасться тискові Вашингтона, а тим часом наступ у північній Сирії зупинили, а курдським формуванням дали можливість піти, створюючи зону безпеки, якої вимагала турецька влада. Це, правда, не завадило Туреччині організувати спільне з Росією патрулювання територій, які раніше входили в зону контролю США, і заявити перед самітом НАТО, що країна блокуватиме затвердження планів альянсу щодо захисту Польщі та країн Балтії від російської загрози доти, доки військово-політична організація не затвердить плани захисту Туреччини від курдських бойовиків у Сирії. Ердоган хоче, щоб у НАТО визнали бойовиків YPG, яких підтримують Сполучені Штати, терористами, - а це неможливо саме через їхню активну співпрацю з Вашингтоном.
Загострення відносин між двома найбільшими союзниками в НАТО призвело місяць тому не лише до закликів у Конгресі виключити Туреччину з НАТО, а й до дискусії з приводу 50 американських ядерних бомб, які зберігаються на території Туреччини, ймовірно - на військово-повітряній базі Інджирлік на південному сході країни. (Ще 100 таких зарядів розміщуються в Німеччині, Нідерландах, Бельгії й Італії). В американських ЗМІ обговорювалися плани перемістити цей арсенал у Грецію або взагалі вилучити у зв'язку зі змінами глобальної військово-політичної обстановки.
Та й майбутнє самої бази, за твердженнями фахівців - однієї з найважливіших баз США в регіоні, опинилося під питанням. У 2017 р. після загострення відносин із Туреччиною свій персонал із цієї бази вивела Німеччина, перемістивши його в Йорданію. Розпочали посилення своєї присутності в цій країні і Сполучені Штати. Під час недавнього успішного рейду, коли було вбито лідера ІДІЛ Абу Бакр аль-Багдаді, авіація США використовувала базу в Іраку, а не зручніший Інджирлік.
На думку турецьких експертів, якщо плани Вашингтона про виведення ядерних зарядів і персоналу з бази Інджирлік будуть реалізовані, відносини Туреччини зі США й НАТО можуть погіршитися до точки неповернення, що зіграє на руку Росії, яка йде назустріч, буквально, кожному побажанню Анкари. Наприклад, їхня співпраця в критично важливому для України Чорному морі вже викликала різке зменшення участі Туреччини у двосторонніх військово-морських заходах з участю ВМС України та кораблів НАТО.
Перейшовши від запевнень у стратегічному партнерстві з Україною до простої констатації факту невизнання анексії Криму Росією, Туреччина благополучно реалізувала проєкт будівництва зразу кількох газотранспортних коридорів через свою територію. Але якщо завершення будівництва газогону TANAP, що відбулося буквально днями, не загрожує українським інтересам, то технічне заповнення газом двох гілок "Турецького потоку" означає практично повну зупинку транзиту трансбалканським маршрутом через Україну, Молдову, Румунію й Болгарію в Туреччину. Безглуздий економічно, небезпечний з погляду екології та посилення політичного впливу Москви на Анкару, проєкт став реальністю.
Свого часу ми могли, але не стали учасниками консорціуму TANAP. Так само могли, але не стали активно опиратися побудові другої гілки "Турецького потоку", оскільки вирішили, що інші пріоритети важливіші. Тепер прямі втрати від припинення транзиту становитимуть, за оцінками вітчизняних експертів, до 500 млн дол. на рік, а непрямі - у зв'язку з істотним зміцненням позицій РФ у Туреччині, в критично важливому новому "газовому" вузлі Південно-Східної Європи на кордоні Туреччини, Болгарії та Греції, - ще належить оцінити. Цілком очевидно, що в цьому випадку Росія досягла своїх цілей, а Україна - ні.
Попри всю складність зовнішньополітичної ситуації навколо Туреччини, все ж таки немає жодних підстав вважати, що Анкара вийде з НАТО або остаточно оголосить про згортання планів євроінтеграції. По-перше, це різко погіршить геополітичний баланс у регіоні. По-друге, позбавить Туреччину свободи маневру у взаємодії з Росією та Іраном. По-третє, може призвести до американських санкцій, відпливу європейських інвестицій та колапсу експортно-орієнтованої економіки Туреччини. Це зовсім не той розвиток подій, який потрібен президентові Ердогану.
Офіційна позиція Анкари залишається незмінною - повне членство в ЄС і активна співпраця з НАТО. В оточенні Ердогана немає жодних ілюзій стосовно намірів Росії, з одного боку, і США - з іншого. Президент Туреччини знаменитий своїм унікальним прагматизмом і вмінням знаходити баланс зовнішньополітичних інтересів, хоча з кожним роком досягати цієї мети стає дедалі важче.
До всього ж активізувалися колишні внутрішньополітичні союзники по партії, серед яких такі фігури як колишні прем'єр-міністр Ахмет Давутоглу і віце-прем'єр Алі Бабаджан, кожен із яких оголосив про створення власної політичної партії з метою вже на наступних виборах кинути виклик ПСР, що слабшає. Наразі не зовсім зрозуміло, який із цих проєктів справді опозиційний, а який має на меті допомогти ПСР втримати владу й однопартійний уряд, "розмиваючи" протестний електорат. Однак той факт, що позиції Ердогана трохи похитнулися, очевидний. Це означає, що питання "Quo vadis, Туреччино?" звучатиме дедалі гучніше як в Анкарі, так і в Брюсселі й Вашингтоні, і навіть, можливо, в Києві. Настає час визначатися. І не тільки Туреччині.