Не за горами той день, коли галльський півень з’явиться не тільки в Брюсселі, а й у Монсі, де міститься штаб верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО в Європі. У Парижі вирішили: Франція повинна повернутися у військові структури Північноатлантичного альянсу зі збереженням за нею автономії у використанні французьких військ за кордоном і незалежного статусу національних ядерних сил. Для багатьох це рішення Єлисейського палацу остаточно узаконити відносини з НАТО символічне, оскільки, мовляв, «збалансований атлантист» Саркозі відмовився від політичної спадщини «антиамериканіста» генерала де Голля. Тим часом воно тільки відбиває еволюцію французьких політиків, які враховують сучасні геополітичні реалії і хочуть, щоб їхня країна й надалі залишалася серед провідних світових держав.
З часів Рішельє Франція претендувала на особливу, ексклюзивну роль. Спочатку в Європі, згодом — в Африці, Азії і Північній Америці, а в XX столітті — в ООН, Європейському Союзі і Північноатлантичному альянсі. В часи генерала де Голля ці амбіції Парижа вилилися в честолюбну боротьбу з Вашингтоном за збереження незалежності Франції у сфері оборони і зовнішньої політики. І після того, як Париж і Вашингтон не дійшли згоди в питанні застосування французької ядерної зброї і реформування Північноатлантичного альянсу, у 1966 році країна вийшла з військової структури НАТО.
«Співпрацювати — означає втратити свою незалежність», — заявив тоді перший президент П’ятої республіки. Штаб-квартира альянсу переїхала з Парижа у Брюссель, а французи зберегли право самостійно приймати рішення про застосування власної ядерної зброї. Радянська пропаганда використала французьку фронду як наочний посібник для ілюстрації кризи НАТО, хоча прапор Франції і далі майорів у штаб-квартирі альянсу: країна брала участь у його політичній структурі. А французька, про що добре пам’ятає Леонід Кучма, залишалася другою офіційною мовою. Через сорок три роки в Єлисейському палаці вирішили: світ змінився, і час Франції знову стати повноцінним членом трансатлантичної організації.
Хоча масових акцій протесту противників втягування Франції у військові структури НАТО в Парижі й не було, проти цього рішення Ніколя Саркозі та його кабінету виступили не тільки соціалісти, а й деякі члени правлячої голлістської партії «Союз за народний рух». Так, засоби ядерного стримування Франції й надалі залишаться незалежними, стверджують опоненти президента, але, остерігаються вони, рішення повернутися у військову структуру НАТО звужує Парижу поле для маневру, і тепер уже точно Франція стане менш самостійною у своїй зовнішній політиці і буде «клоном Великобританії», яка рухається у фарватері Сполучених Штатів. Одне слово, те, що пропонує Саркозі, — це удар по особливому становищу Франції у Північноатлантичному альянсі, її амбіціях та ідентичності.
Незважаючи на ці заперечення, у вівторок рішення французького президента й уряду підтримали парламентарі. Значною мірою тому, що питання про альянс було внесене у загальну формулу голосування щодо вотуму довіри уряду. Тепер рішення Єлисейського палацу мають формально схвалити решта 26 країн — членів альянсу. Очікується, що це відбудеться у квітні на ювілейному саміті НАТО в Страсбурзі і Келі. Зараз тільки Анкара опирається поверненню Франції до повноцінної участі в альянсі: турки використовують усі важелі, щоб Париж змінив своє негативне ставлення до вступу їхньої країни в Європейський Союз. Але навряд чи Анкара зуміє блокувати рух Парижа: вкрай важко одній країні протистояти тискові, не допускаючи формування консенсусу в НАТО.
Рішення Парижа вже публічно привітали генсек НАТО Яап де Хооп Схеффер і канцлер Німеччини Ангела Меркель. На їхню думку, це тільки зміцнить альянс і відкриє нові перспективи для відносин із ЄС. Досить спокійно відреагували на намір Франції повернутися у військову структуру НАТО в Кремлі, де традиційно з кислою міною спостерігають за трансформацією політично-військової організації. Там заявили: визначення конкретних параметрів участі в альянсі — суверенне рішення Парижа. При цьому в Москві позитивно оцінюють підкреслену націленість Саркозі вибудовувати партнерські відносини з Росією і готовність до спільного обговорення питань безпеки. Адже, як сказав глава французького оборонного відомства Ерве Морен, перед будь-якими діями, спрямованими на розширення НАТО, куди хочуть увійти колишні радянські республіки Грузія та Україна, необхідно консультуватися з Росією. Щоправда, пан Морен не уточнив, чи проводив Париж консультації з Москвою, коли приймалося рішення про повернення його у військову структуру, якщо вже жодне рішення не повинне затверджуватися без консультацій із російським сусідом...
Проте що зміниться для Франції після її повернення у військові структури Північноатлантичного альянсу? З технічного погляду, небагато. Ще з часів холодної війни Франція була задіяна у військових планах НАТО через спеціальні угоди. До того ж Париж уже з дев’яностих років, із часів Міттерана і Ширака, нарівні з іншими союзниками брав активну участь в операціях НАТО — у Косово, Афганістані, Середземному морі («Активні зусилля»). 1994 року Франція повернулася у військовий комітет альянсу. І її представники присутні в 36 із 38 комітетів альянсу. Французький генерал Жан-Луї Пі командував у 2004 році Міжнародними силами з підтримки миру в Афганістані (ISAF).
Але після повернення у військову структуру альянсу Париж отримає можливість брати участь у плануванні, розробляючи рішення й директиви. У штабах альянсу з’являться французькі військові, а французькі генерали очолять стратегічне командування НАТО з трансформації у Норфолку (США) і постійний штаб альянсу в Лісабоні (у його підпорядкуванні перебувають сили швидкого реагування організації). До речі, саме небажання адміністрації Білла Клінтона надати французьким військовикам керівництво над Південним командуванням НАТО в Неаполі завадило в дев’яностих роках поверненню Франції до повноцінного членства в альянсі.
З появою французьких військових у штабах Об’єднаних збройних сил НАТО розширюються можливості Парижа впливати на процес ухвалення рішень. Однак цього факту не слід перебільшувати: вплив Парижа на вироблення рішень альянсу і так був надзвичайно великим. У тому числі і в питанні розширення. Українці це добре знають. Наприклад, позиція французів значною мірою визначила те, що Румунія змогла вступити в альянс, а Україні і Грузії так і не було надано навіть ПДЧ. Сьогодні Париж разом із Берліном вдало протистоять намаганням Вашингтона розширити склад учасників ювілейного саміту НАТО: французи з німцями виступають за те, щоб у Страсбурзі і Келі відбулася «домашня зустріч» членів альянсу.
Політичні наслідки для Франції й Організації Північноатлантичного договору — глобальніші. Насамперед повернення цієї країни у військові структури НАТО вирішує юридичну й політичну колізію, викликану напівчленством в альянсі. Адже в жодному зі статутних натовських документів не прописано такого формату участі. Це викликало технічні й політичні труднощі. Зате після остаточного узаконення шлюбних відносин Парижа і Брюсселя альянс матиме вигляд більш цілісної організації.
Що ж стосується самої Франції, то рішення Єлисейського палацу відкриває нові геополітичні можливості для Парижа. Франція — важливий і впливовий член НАТО, але через неучасть у військових структурах альянсу її роль обмежена. І якщо раніше неповноцінне членство цієї країни сприймалося як символ привілейованої ролі в Європі, то сьогодні без повної участі в НАТО неможливо претендувати на роль лідера у Європейському Союзі та Північноатлантичному альянсі. Більше того, напівчленство Франції в альянсі тільки зміцнює позиції Вашингтона і Берліна в Європі, а сам Париж виявляється аутсайдером.
Таке становище аж ніяк не влаштовує амбіційного Ніколя Саркозі, достойного наступника Шарля де Голля. Голлізм передбачає проведення політики, спрямованої не тільки на зміцнення незалежності Франції, а й на посилення її впливу. І атлантист Саркозі, від зовнішньополітичної гіперактивності якого вже відчутно втомилися в Європі й Америці, ставить перед собою ту ж саму мету, використовуючи будь-які засоби для її реалізації: французький президент зробив ставку на посилення ролі Парижа в НАТО, а не на відсторонення від цієї організації.
Повернення Франції у військові структури НАТО залишає відкритим питання про долю системи європейської політики безпеки та оборони, прибічницею якої в Україні позиціює себе Юлія Тимошенко. Тривалий час Париж розглядав європейську систему безпеки як альтернативу НАТО, організації, в якій головні позиції посідали Сполучені Штати. І Парижу постійно доводилося відбивати закиди в намірі послабити Північноатлантичний альянс. Утім, поки що надії французьких політиків на становлення європейської системи безпеки не справдилися. І хоча лідер центристів Франсуа Байро говорить про «кінець незалежної європейської оборони», очевидно, що такі зауваження — тільки перебільшення експресивних французьких політиків: європейська система безпеки більше спиратиметься на трансатлантичну організацію. А військовий компонент Європейського Союзу перестане розглядатися як своєрідна противага Організації Північноатлантичного договору. Водночас повернення Франції у військову структуру альянсу посилить позиції європейських держав (насамперед франко-німецької групи) під час обговорення і прийняття рішень. З іншого боку, це також дозволить Парижу і Берліну успішніше протистояти тискові нових країн-членів зі Східної та Центральної Європи. Причому не тільки в альянсі, а й у ЄС.
Але, в будь-якому разі, новий погляд Парижа на НАТО дозволить поліпшити його відносини з Вашингтоном. Ряд французьких аналітиків вважають, що зміцнення франко-американських відносин у рамках альянсу сприятиме досягненню компромісних рішень щодо іранської ядерної програми, оскільки Тегеран бере до уваги позицію Парижа. Проте повернення французів в об’єднане військове командування НАТО може також загострити відносини Парижа і Вашингтона. Зважаючи на амбіції Франції та її президента, нові конфлікти між Єлисейським палацом і Білим домом — справа найближчого майбутнього. І насамперед у питанні подальшого реформування НАТО, розширення альянсу та відносин із Росією.