Жодних сумнівів, що для семи учасників НАТО дводенний саміт у Стамбулі залишиться знаковим. Просто тому, що він — перший, на якому вони присутні як повноправні члени цього клубу. Для інших же країн саміт виявився рутинним заходом, на якому не було ані скандалів, ані сенсацій.
Росія, яка традиційно висловлює невдоволення політикою розширення альянсу на схід, і цього разу говорила про свою стурбованість «військовою активністю НАТО в країнах Балтії» зокрема та за периметром російських кордонів у цілому, і закликала до розвитку «справжнього рівноправного партнерства». До цих фраз російської дипломатії впродовж останнього десятиріччя Брюссель уже встиг звикнути і, за бажання, не звертати уваги. Загалом, ніщо не псувало приємну атмосферу зборів, на яких передбачалося остаточне примирення трансатлантичних партнерів, між якими пробігла недобра іракська кішка.
За великим рахунком, йшлося про те, чи зможе НАТО через тринадцять років після розпаду Варшавського блоку та перемоги в холодній війні й далі залишатися організацією союзників, готових спільно протистояти загальним зовнішнім загрозам, з якої б точки планети вони не виходили. Якоюсь мірою цієї амбіційної мети було досягнуто. Альянс укотре довів свою спроможність до трансформації. Причому компроміс знайшли на боці основних супротивників іракської кампанії — Франції та Німеччини.
Для Вашингтона сьогодні принципово, щоб НАТО розширило свою військову присутність в Афганістані та Іраку, тим самим знявши з американців значну частку відповідальності й розподіливши її між союзниками. І Стамбул продемонстрував, що в Сполучених Штатів, як і раніше, досить впливу для проштовхування необхідних їм рішень. Якщо не щодо Іраку, то хоча б стосовно Афганістану: лідери 26 країн - членів альянсу прийняли рішення збільшити там контингент із 6,5 тисячі до 10 тисяч чоловік напередодні намічених на вересень виборів.
Це, безумовно, зіграє стабілізуючу роль у країні, де дотепер сильні позиції талібів, а центральна влада дуже слабка й не контролює ситуацію. Правда, замість південних і східних провінцій, як того хотіли б Штати, війська НАТО розташовуватимуться в більш спокійних північних районах Афганістану. Та для Організації Північноатлантичного договору рішення відправити додаткові війська означає щось більше, ніж тільки посилення відповідальності за ситуацію в Афганістані. Немає сумніву, що це рішення веде до подальшої глобалізації НАТО, сприяє його пристосуванню до нових реалій, коли зона відповідальності не обмежується лише Європою.
Та на сьогоднішній день Північноатлантичний альянс готовий розділити відповідальність зі Сполученими Штатами лише в Афганістані. Насамперед через внутрішні протиріччя: у союзників дотепер є принципово різне бачення місця та ролі альянсу в Іраку. У цій країні в складі стабілізаційних сил присутні деякі члени організації. Проте Берлін і Париж не погоджуються з Вашингтоном і Лондоном у тому, щоб НАТО виконувало в Іраку миротворчу місію. У протилежному випадку, як стверджують політики з Німеччини та Франції, це б означало, що опоненти іракської війни стали б її схвалювати. Судячи з усього, від цієї позиції вони не мають наміру відходити й надалі. Та в Стамбулі був зроблений черговий крок до згладжування протиріч. Прийняття резолюції по Іраку і передача влади коаліційної адміністрації тимчасовому уряду створили на Стамбульському саміті сприятливу атмосферу для обговорення іракського питання, під час якого лідери країн – членів альянсу схвалили ідею подання допомоги Багдаду в підготовці працівників служб безпеки — прикордонників і поліцейських.
Хоча прапор НАТО, попри всі зусилля американської дипломатії, так і не піднімуть в Іраку, і дотепер незрозуміло, як і де проходитиме підготовка працівників служб безпеки, прийняте в Стамбулі рішення — позитивний сигнал. Він демонструє, що розбіжності все-таки йдуть у минуле, оскільки Північноатлантичний альянс уперше виступив як єдине ціле з питання, безпосередньо пов’язаного з Іраком. Адже навіть Франція, найпринциповіша супротивниця іракської війни, схвалила це рішення. Втім, Жак Ширак усе-таки не пропустив нагоди підколоти Джорджа Буша-молодшого: у відповідь на спробу останнього поклопотатися про якнайшвидше прийняття Туреччини до Європейського Союзу французький президент холодно зауважив, що Європа в змозі самостійно розібратися зі своїми внутрішніми проблемами. Хоча задля справедливості варто сказати, що протиріччя між Сполученими Штатами і Францією розпочалися не з Іраку. І не з вирішенням іракської проблеми вони зникнуть.
Ще один штатний подразник саміту — Росія, котра з відомою сталістю висловлює невдоволення активністю НАТО в країнах, які Москва вважає такими, що входять до сфери її впливу. Про посилення військової присутності організації на російських кордонах Сергій Лавров говорив і на засіданні Ради Росія—НАТО. На що альянс «висловив розуміння занепокоєння Росії». Подібна відмовка навряд чи може влаштовувати російське керівництво, яке хотіло б отримати від Брюсселя чіткі гарантії, що розширення на схід зупинять. І не випадково глава російського зовнішньополітичного відомства досить стримано оцінив результати минулого засідання. Російська ж преса констатує, що «за всієї спільності продекларованих цілей у регіоні (боротьба з релігійним та національним екстремізмом і тероризмом, наркотрафіком й іншими транскордонними загрозами), розбіжність в інтересах Росії та альянсу простежується дедалі сильніше».
Втім, Кремль, який не має реальних важелів впливу на НАТО, може тільки зробити гарну міну і, в контексті «боротьби з міжнародним тероризмом», спробувати отримати максимальні поступки при вирішенні своїх внутрішніх російських проблем. Наприклад, домогтися від країн договору більш поблажливого ставлення до вирішення чеченської проблеми. І водночас спробувати підсилити свій вплив на пострадянські країни. Примітно, що через кілька днів після завершення Стамбульського саміту два російських політики — Андрій Кокошин і Гліб Павловський — в унісон заявили про те, що Росія є головним гарантом збереження суверенітету країн пострадянського простору. На думку Андрія Кокошина, тільки Росія є «найзацікавленішою державою в зміцненні суверенітету країн СНД», зокрема України. Адже «із потраплянням у НАТО країна втрачає частину свого суверенітету, і якщо країни ЄС мають стійку традицію державності, перехворіли проблемами націоналізму, то в країнах пострадянського простору зовсім інша ситуація». Пан Кокошин очевидно забув, що в рамках ЄЕП Росія вимагає від України саме передачі частини суверенітету наднаціональному органу.
Цілком можливо, що наступним етапом у політиці Росії стосовно нашої країни буде заклик стати членом Договору про колективну безпеку. Адже як заявив пан Павловський, «усе, що робиться щодо безпеки на нашому просторі, робиться реально без НАТО фактично Росією та іншими країнами. Гарантами реальної безпеки на кордонах у цьому гігантському регіоні (СНД. — Ред.) є аж ніяк не країни НАТО, а країни СНД». «Не існує НАТО, в яке можна потрапити та вирішити свої проблеми. Це фантики і бантики», — переконує далі Гліб Павловський...
Для нашої ж країни, у контексті реалізації нею євроатлантичного курсу, Стамбульський саміт виявився хоча й змістовним, але малорезультативним.
Безумовно, у Києві вже давно не мали ілюзій щодо цього саміту. При тому, що оборонна реформа проходить успішно, тут реалістично оцінюють виконання положень першого, політичного розділу Плану дій і Цільового плану-2004 і, схоже, змирилися з тим, що літо 2004 року виявилося, за висловлюванням Брюса Джексона, «безперспективним». Не випадково українські чиновники, що займаються НАТО, в останні місяці в різних варіаціях активно експлуатували тезу: для нас головне не саміт сам по собі, а те, що ми можемо досягти практично сьогодні, завтра, за місяць до і через шість після Стамбула. На практиці це означало, що питання про приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО (Membership Action Plan, MAP) не стоятиме на порядку денному Стамбульського саміту. Тому основним було те, які сигнали альянс подасть Києву.
І тут також обійшлося без несподіванок. З одного боку, у Стамбулі лідери країн — членів організації підтвердили, що двері в це формування залишаються відкритими. І визнали роль нашої країни в миротворчих операціях. Водночас на засіданні комісії Україна—НАТО (КУН) на вищому рівні представники альянсу, привітавши прагнення Києва інтегруватися в євроатлантичні структури, ув’язали прогрес в українсько-натовських відносинах із проведенням у нашій країні внутрішніх реформ у цілому і чесних, прозорих та демократичних президентських виборів зокрема. Показовий в цьому відношенні виступ на засіданні КУН Джорджа Буша. Він, як стверджує «Українська правда», сказав наступне: не важливо, хто переможе на виборах президента України, головне, щоб вони були демократичними, оскільки це впливатиме на ставлення до цієї людини інших лідерів НАТО.
Можна скільки завгодно розмірковувати про те, що подібна ув’язка з виборами нібито послаблює в Україні позиції прибічників євроатлантичного курсу. Або що робить наші перспективи вступити в альянс дедалі менш реальними. Та на сьогоднішній день це позиція НАТО. І тепер усе залежить від української влади. Чи почув український Президент слова де Хооп Схеффера та лідерів 26 країн? Чи готова виконавча влада справді гарантувати чесні та прозорі вибори? Чи зближення з альянсом, що сталося останніми двома роками, слова про підвищення рівня відносин були лише декларацією, покликаною вивести Україну зі стану м’якої ізоляції, тактичним ходом, розпочатим для того, щоб Леонід Кучма став учасником зборів політичної прем’єр-ліги і сфотографувався разом з Бушем-молодшим?
Сумніви є. Попри те, що український Президент у Стамбулі й говорив про необхідність проведення демократичних виборів. Причому в щирості українського керівництва сумніваються не лише наші партнери з НАТО. Колишній президент і нинішній есдек Леонід Кравчук досить несподівано визнав в інтерв’ю Бі-бі-сі, що чинна українська влада, всупереч своїм заявам, насправді не хоче вступу України до альянсу. Що ж, заява цього політика — зайвий привід серйозно сумніватися в реалістичності українських планів приєднатися до MAP на рівні послів уже на грудневому засіданні КУН або навесні наступного року.
Вочевидь, що за будь-якого перебігу виборчої кампанії НАТО й далі співробітничатиме з Україною. Цього вимагають не тільки інтереси боротьби з міжнародним тероризмом, а й просто тому, що Україна — сусід НАТО. Питання в тому, в якому форматі буде ця організація співпрацювати з нашою країною — як з партнером чи союзником. Адже якщо вибори пройдуть із серйозними порушеннями, то це негативно позначиться не тільки на перспективах вступу нашої країни до альянсу, а й на відносинах із Сполученими Штатами, які в останній рік зарекомендували себе одним із найпослідовніших лобістів приєднання України до MAP. І хоча прийняття нової резолюції по Іраку дещо послабило залежність Вашингтона від присутності українського контингенту, усе-таки до осені не слід очікувати кардинальних змін у політиці Вашингтона щодо Києва. Хоча б тому, що в Сполучених Штатах також триває передвиборна кампанія, і республіканській адміністрації нині не до нашої країни. Проте, як показав Стамбул, навіть за цієї ситуації представники Білого дому на зустрічах з українськими чиновниками так само наполегливо нагадують їм про необхідність чесних і прозорих виборів.