На сповненому тягот шляху Лондона до остаточного виходу з Європейського Союзу постійні сварки й конфлікти стали буденністю і тому часто привертають лише помірну увагу ЗМІ та публіки. Однак і в цій рутині інколи відбуваються по-справжньому небезпечні й тому важливі події, які можуть викликати наслідки, порівнянні масштабом із самим Брекзітом. До таких, безперечно, належать відносини Лондона з «малими столицями» Об'єднаного Королівства — Единбургом, Белфастом і Кардіффом. Адже в загостреннях, що трапляються між центром і регіональними урядами, вирішується доля єдності Великої Британії. Після кількох десятиліть розширення автономії регіонів їх влада має достатній потенціал для обстоювання своїх інтересів, а в разі провалу діалогу з Лондоном — і достатню рішучість для того, аби погрожувати виходом зі спільної держави.
Із трьох регіонів (не беручи до уваги Англію, в якої й уряду власного немає, та й Британію там сприймають як природне продовження англійської території) найактивніше про незалежність говорить Шотландія. 2014 року тут уже проводили референдум про від’єднання (який програли), але відтоді рішучості боротися за незалежність менше не стало. Саме тому конфлікт, спровокований законом про внутрішній ринок, що його запропонував британський кабінет Бориса Джонсона, у площину питання про цілісність Великої Британії вийшов поки що лише в Шотландії.
Безперечно, уряд Джонсона з цим законопроєктом відтоптав мозолі дуже багатьом. Закон має вирішити питання управління, контролю та регламентування британського ринку. Частина цих питань виникла у сферах, що раніше належали до повноважень Євросоюзу. Інші, за словами Джонсона, є «уточненнями не до кінця конкретизованих моментів, необхідними, щоб запобігти негативним наслідкам для суб'єктів ринку». Ось тільки, практично, всі зацікавлені сторони сприйняли документ як спробу Лондона змінити вже узгоджені раніше умови, причому узгоджені як у міжнародному договорі, котрим є угода з ЄС про вихід, так і у внутрішньому законодавстві, в якому визначено розподіл сфер відповідальності центральної та регіональної влади.
Про своє негативне ставлення до законопроєкту висловилися, практично, всі залучені в активний процес Брекзіту міжнародні та британські інститути. Євросоюз висловився про неприйнятність перегляду угоди про вихід (британський уряд у новому законі має намір самостійно визначати перелік товарів, які підлягають обкладанню митами при вивезенні в ЄС, що прямо суперечить угоді, згідно з якою цю роль має виконувати спільна комісія Брюсселя і Лондона). Уряд Північної Ірландії розцінив прагнення Джонсона самостійно вирішувати долю ірландського кордону як пряму загрозу статусу-кво регіону, що може призвести до відновлення збройного протистояння в Ольстері. Невдоволення бажанням Лондона забрати собі регулюючі функції Брюсселя (як вважають у регіонах, за їхній рахунок) висловили в Уельсі.
Але ніхто зі згаданих гравців не відреагував так гостро й радикально, як Единбург. Решта налаштовані критично, проте градус стурбованості в їхніх висловлюваннях дає чітко зрозуміти: сторони готові до перемовин, хай навіть складних, але відразу відкидати варіант пошуку взаємовигідного рішення вони не стануть. Кроки Шотландії не вписуються в такий сценарій, і про компроміс, здається, тут не думають. Незадоволення дискримінаційним законопроєктом, що нехтує інтересами регіонів, тут зразу ж викликало найжорсткішу відповідь — заклик до проведення нового референдуму про незалежність. Чому ж Шотландія, фактично, оголошує війну Лондону?
Для цього є кілька істотних причин. Передусім, в абсолютних цифрах, Шотландія може постраждати від нових правил найбільше. Адже і економіка її більша, ніж Уельсу та Північної Ірландії, і обсяги торгівлі з ЄС високі. Якщо Джонсону вдасться вирішити питання на свою користь, контроль над цією торгівлею для уряду Шотландії стане помітно слабшим, ніж у часи членства Британії в ЄС.
Так, у законі прописано, що стандарти якості продукції визначатимуть регіони, однак якщо такі стандарти різнитимуться в різних частинах країни, останнє слово буде за Лондоном. Центральний уряд зможе примусити уряди регіонів пустити продукцію, яка не відповідає стандартам останніх, на свій ринок (щоб зберегти єдність ринку Великої Британії, кажуть автори закону). Проблема не тільки (і навіть не так) у тому, що центральний уряд матиме повноваження вищі, ніж у регіонів. Вона в тому, що правила гри стають непрозорими (в ЄС було чітко прописано стандарти, а в запропонованому британським урядом варіанті остаточний стандарт, фактично, визначатимуть окремо в кожному конкретному випадку, і не можна сказати наперед, як саме), а формальні повноваження урядів регіонів можуть, по суті, в будь-який момент ставитися під сумнів. Для регіону, в якому автономність власних органів управління — давнє й цінне досягнення, такий крок Лондона образливий.
Крім того, дії Лондона ставлять під сумнів успішне оформлення економічних відносин із Євросоюзом. Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн прямо заявила, що спроби переглянути угоду про вихід із ЄС (а, як ми вже зазначали вище, у Брюсселі саме так сприймають британський законопроєкт) значно ускладнить роботу над угодою про вільну торгівлю між Великою Британією та Євросоюзом, можливо навіть зірве її підписання в недалекому майбутньому. В Шотландії референдум 2016 року дав відмінні від загальних британських результати (помітна більшість шотландців висловилася за членство в ЄС), і основні аргументи мали соціально-економічний характер. Частково змирилися шотландці з Брекзітом лише за умови збереження торгово-економічних зв'язків із континентом. Джонсон тепер ставить ці зв'язки під загрозу, що, в очах Единбурга, руйнує суть досягнутого раніше компромісу.
Шотландія, зі свого боку, в цьому компромісі зобов'язалася не розхитувати човен і не ставити єдність Британії під питання. Якщо Лондон підриває основу компромісу, то й Единбургу більше не треба його дотримуватися. До речі, цей аспект розкривається ще більшою мірою, коли подивитися на кабінет Джонсона як на ревізіоністів у ширшому сенсі. Адже якщо Лондон сьогодні «порушує закон» (зокрема намагаючись в односторонньому порядку переписати міжнародні домовленості), то й від решти очікувати іншого не варто. Такий погляд валить аргумент Джонсона про неможливість нового референдуму в Шотландії лише тому, що «британська традиція не передбачає проведення таких епохальних опитувань громадської думки частіше, ніж раз на покоління».
І, нарешті, є ще один важливий чинник, який стоїть за жорсткою позицією Единбурга. Брекзіт справді сколихнув Шотландію чи не сильніше за всі регіони Британії, зробивши місцевий автономізм більш радикальним і непримиренним. Тому в регіоні зараз не просто стало більше прибічників незалежності, ніж кілька років тому (таку динаміку фіксують усі опитування останніх років). Стало помітно більше шотландських націоналістів, які просувають ідею незалежності за будь-яку ціну. В останні місяці їхня думка оформилася в пропозицію референдуму «по-каталонськи», явочним порядком, без згоди Лондона.
Перша міністерка Шотландії Нікола Стерджен, очевидно, не хоче стати шотландським Карлесом Пучдемоном і тому прагне не виходити за рамки конституційної процедури. Жорсткість її висловлювань не повинна вводити в оману: Стерджен використовує радикалів як інструмент тиску на Лондон, але при цьому вона не допускає можливості самій піти шляхом радикалів і вийти за рамки британського законодавства. Але для того, щоб пройти між усіма небезпеками, Стерджен має діяти швидко: якщо їй не вдасться найближчим часом забезпечити вирішення проблем регіону тим або іншим способом, її політична кар'єра завершиться. А на місце Стерджен прийдуть, швидше за все, радикальніші прибічники незалежності.
Шотландський кейс доводить, що Брекзіт для Британії не закінчився. І Лондону доведеться ще неодноразово оплачувати його рахунки.