В останні місяці загострюється відчуття дисонансу між загалом позитивним інформаційним тлом навколо візового діалогу Україна-ЄС, перспективи безвізового режиму для громадян України та реальною візовою практикою консульств ЄС, яка живе своїм життям і еволюціонує не завжди у напрямку лібералізації.
Рік, що минув з моменту введення в дію Візового кодексу ЄС, продемонстрував марність надій на швидку уніфікацію норм і вимог до одержувачів віз, на запровадження реально діючих пільг для тих законослухняних громадян, хто потребує регулярних поїздок і не порушує міграційних правил.
Здавалося б, поки політики домовляються про безвізовий режим, а уряд виконує План дій з візової лібералізації, якщо вже політичне рішення про безвізову перспективу для України ухвалено, то консульські служби могли б крок за кроком спрощувати візову процедуру, відмовляючись від найскладніших вимог, скорочуючи список обов’язкових документів, зводячи поступово формальності до необхідного мінімуму.
На користь такого підходу свідчать об’єктивні дані, отримані з офіційних джерел. Ідеться про поступове зниження міграційних ризиків, джерелом яких є Україна. Кількість відмов у візах громадянам України в Шенгенській зоні знизилася за останні п’ять років з десяти до чотирьох відсотків від кількості прийнятих заявок. Зафіксовано близько 5 тис. випадків за рік, коли на територію ЄС у прикордонних пунктах були не допущені громадяни України. Це становить менше 0,5% від кількості перетинів кордону. Крім того, кількість українців, затриманих за незаконне перебування на території ЄС, в останні роки постійно зменшується: з 22 тисяч у 2006 р. до 12,5 тисячі у 2009 р. За кількістю громадян, які подають у ЄС заявки на статус біженця, Україна не входить навіть у лідируючу тридцятку держав світу.
Проте консульства тихо, але впевнено закручують гайки...
Як позитив зазначимо, що останнім часом дедалі більше країн ЄС висловлюють бажання знизити ціни за свої національні візи або ж узагалі відмовитися від плати за них. Проте частка таких віз (категорія D) не така вже й велика - близько 15% від загальної кількості віз у середньому по ЄС, і для їх власників, які їдуть здебільшого з метою працевлаштування, тривалого навчання або проживання, ціна візи не настільки принципова.
Загалом же досвід багатьох років професійного моніторингу консульської практики, який накладається на уважне спостереження за нинішньою ситуацією, однозначно свідчить: за найважливішими параметрами візової практики ситуація і далі погіршується, ускладнюючи життя і роботу величезній кількості українських громадян - підприємцям, журналістам, інтелектуалам і просто любителям подорожувати.
Не варто спрощувати ситуацію, списуючи її на «злу волю» консульських служб. Чимало проблем мають комплексний характер. Нинішня ситуація показує, що темпи лібералізації внутрішньоєесівських правил у частині прав на свободу пересування, громадського життя, ведення бізнесу істотно випереджають не тільки консульську практику, а й саму філософію візової політики ЄС.
Шенгенська зона - це Європа без кордонів, причому не тільки для громадян ЄС, а й для всіх, хто перебуває в ній на законних підставах. Міжнародні організації, корпорації, асоціації розвинули тут бурхливу діяльність, уже не помічаючи національних кордонів, а консульські вимоги застигли в епосі Європи національних держав. Шенгенські законодавці виявилися не цілком готовими до нових реалій, тому візова практика Шенгену досі базується на архаїчних для самої Європи принципах «країни основного призначення» і «першого перетину кордону», які в багатьох випадках неможливо заздалегідь визначити. Особливо, якщо йдеться про необхідні регулярним мандрівникам багаторазові візи з тривалим строком дії.
Необхідність визначати «основну країну призначення» заводить у глухий кут і консульства, і багатьох українських громадян, які перебувають в інтенсивних комунікаційних зв’язках з країнами ЄС. Наприклад, якщо штаб-квартира організації розташована в одній країні (і звідти надходить запрошення), а найближчий захід відбувається в іншій, виникає загроза відмови у візі.
Якщо однією організацією з країни А планується кілька заходів у країні А, але перший з них - у країні Б, то консульство країни А або відмовить у візі, або відправить заявника до консульства країни Б. А те, у свою чергу, видає лише одноразову візу - виключно на ті дні, коли відбувається перший захід.
Яскравий приклад - нещодавня ситуація з Ольгою Калашнік і Людмилою Ковальчук - керівниками української «Ла-Стради», правозахисної організації зі штаб-квартирою в Нідерландах, яка займається протидією торгівлі людьми. Консульство Нідерландів двічі відмовило їм у візі, незважаючи на багату візову історію та бездоганну репутацію організації. Не спрацювала навіть спеціальна директива ЄС усіляко сприяти роботі правозахисників, включаючи термінове оформлення віз. Вся річ у тім, що перший із заходів, на якому передбачалася участь українських представників, відбувався в Італії. Попри те що після цього планувалися поїздки безпосередньо до Нідерландів, у візі було відмовлено. Такий підхід консульства яскравий приклад доведення до абсурду принципів «основної країни призначення» і «першого перетину кордону».
Іншим казусом Шенгену останніх місяців є повсюдне посилення вимог до ідентифікації «основного місця роботи». Консульствам уже недостатньо довідки з указівкою посади і зарплати, якої було достатньо завжди, навіть задовго до підписання Договору про спрощення оформлення віз.
Тепер навіть у колись ліберальних консульствах Польщі при поданні документів потрібно надати унікальний документальний атавізм радянських часів - трудову книжку. Зрозуміло, які труднощі це створює тисячам людей, для яких трудова книжка, як і прописка, - пуста формальність, що часто не має жодного стосунку до основного заробітку і реального місця фахової самореалізації.
Особливо це відчувається у «третьому секторі», де громадські організації, засновані на принципах членства, гуртують однодумців, ентузіастів, а зовсім не обов’язково «штатних одиниць». А консульська система здебільшого не спроможна конструктивно сприйняти інформацію про те, що в авторитетного експерта, активіста громадської організації трудова книжка може лежати десь у зовсім іншому місті, на підприємстві з назвою, яка нічого не означає. Якщо такий експерт приносить запрошення на своє ім’я як представника НУО, а в трудовій книжці записано посаду на іншому підприємстві, то у візі може бути відмовлено.
На не менші проблеми наражаються й підприємці. У той час як рідний уряд вибиває грунт у них з-під ніг нововведеннями Податкового кодексу, консульства ЄС по-своєму висловлюють своє ставлення до недобитого українського середнього класу. Зокрема, останнім часом повсюдно почали виникати проблеми в журналістів, які не є штатними співробітниками редакцій, а працюють за цілком європейським принципом «фрі-ланс» (поза штатом) і мають статус фізосіб - приватних підприємців. У них вимагають не тільки підтвердження платоспроможності на конкретний період поїздок (для цього було б достатньо довідки про стан поточного карткового рахунка), а й детальну схему руху коштів за їхнім поточним рахунком за кілька місяців - тобто пропонується розкрити дані, які безумовно вважаються комерційною таємницею підприємця.
Те саме стосується підприємців з інших сфер. Парадоксально, що самоорганізовані громадяни, які забезпечують себе власною працею, індивідуальним бізнесом, а отже, є найбільш активними, самодостатніми, а тому найбільш безпечними з погляду міграційних ризиків, зазнають найбільших труднощів при розгляді візових заявок. Від них вимагають дедалі більшу кількість документів, які стосуються їхньої економічної діяльності.
Якщо й відбувається уніфікація норм і правил, то скоріше в бік їхньої жорсткості. Великим і неприємним сюрпризом останніх місяців для мандрівників стала повсюдна відмова консульств приймати документи з бронюванням готелів, здійсненим через Інтернет. Така можливість і раніше була доступною не у всіх консульських установах, але на початку поточного року на посилення вимог у цьому питанні пішла Польща - країна, яка видає в Україні близько 40% усіх шенгенських віз, а тому будь-які її нововведення дуже помітні активній частині українського суспільства.
Тепер, щоб подати документи на візу туристу, котрий сам організовує свою поїздку, недостатньо доступної раніше можливості забронювати готель через усесвітньо відомі інтернет-портали, такі як, наприклад, booking.com, і надати роздруковане бронювання, гарантоване кредитною картою, як це заведено в усьому світі (понад 50% місць у готелях у світі вже бронюється через Інтернет).
У заявника тепер вимагають документ, який підтверджує передоплату готелю. Це створює як мінімум три проблеми. По-перше, турист позбавлений можливості в разі потреби без втрати грошей змінити маршрут подорожі. По-друге, виникають додаткові істотні витрати часу і зусиль (треба зв’язатися з готелем, домовитися про спосіб оплати, складання необхідного документа та його передачу в Україну). По-третє, різко звужується вибір готелів, оскільки далеко не всі з них узагалі готові витрачати робочий час свого персоналу на подібні проблеми зарубіжних гостей.
Більше того, українські туристи виявляються відрізаними від найбільш економічних форматів організації нічлігу - дешевих готелів і хостелів, оскільки ті практично ніколи не беруть передоплати і не займаються виготовленням підтверджувальних документів. Як результат українська молодь уже не може скористатися хостелами нарівні зі своїми євросоюзівськими ровесниками - візова система вимагає у них наперед оплаченого (читай - дорогого) житла. У результаті найчастіше вже ніхто нікуди не їде. Про погіршення підходу консульств до своїх клієнтів сигналізують компанії, які займаються підтримкою індивідуальних туристів, - такі як makemytrip.com.ua.
Загальна тенденція свідчить про те, що консульства прагнуть максимально обмежити термін дії візи, видаючи її у більшості випадків тільки для одноразового в’їзду і тільки на конкретну кількість днів першого з планованого заходів. Часто трапляються випадки видачі одноразових віз навіть після однієї-двох шенгенських річних багаторазових віз.
Вживані консульствами заходи є ірраціональними, оскільки за визначенням не влучають у ціль: адже для тих, хто планує залишитися в країнах ЄС нелегально (а ці люди, як правило, морально готові до значних витрат часу і зусиль на візову процедуру), не становитиме великих труднощів надати зайву виписку з банківського рахунка, витребувати в роботодавця трудову книжку, оплатити ніч-другу в готелі і подати заявку саме в те консульство, де вона найбільшою мірою відповідатиме формальним вимогам. Обтяжлива процедура відлякує законослухняних громадян, вона видається дедалі більш неприйнятною для тих, хто дорожить своїм часом і хто має що робити у своїй країні.
Незрозумілою є надмірна обережність консульств у видачі довгострокових віз - адже ризик їх незаконного використання не вищий, ніж віз одноразових, - потенційний нелегальний мігрант в абсолютній більшості випадків потребує лише одного легального в’їзду на територію Шенгенської зони, і його цілком улаштує одноразова віза.
І, мабуть, найважливіше - складна практика доступу до шенгенських віз б’є по незміцнілій і крихкій європейській ідентичності українського суспільства, підриває мотивацію його європейськи орієнтованої частини, сприяє моральній відчуженості українців від Європи, посилює аргументацію тих, хто нині, користуючись сприятливим політичним моментом, штовхає Україну в обійми «братерського» минулого, яке наполегливо кличе до себе.