Геополітика — це гра для дорослих. У ній немає правил, а перемоги, як і поразки, не завжди очевидні, а часто — й стабільні. Союзи, альянси і партнерства, в які заходять учасники гри, переважно ситуаційні й використовуються кожною стороною у власних інтересах. Наявність таких інтересів і спроможність їх досягати визначають роль та місце країни у світовому «табелі про ранги». Про геополітику можна сміливо сказати: якщо ви не за столом, то ви в меню.
Розповідають, що на одному з дипломатичних прийомів часів президентства Джорджа Буша державна секретарка США перебувала в доброму гуморі й вирішила пожартувати. «Чи знаєте ви, в чому полягає суть зовнішньої політики США?» — запитала вона у присутніх глав дипломатичних місій, акредитованих у Вашингтоні. І сама ж дала відповідь: «Вона полягає у двох пунктах. Перший — це сформулювати національні інтереси США, а другий — це довести терміни досягнення цих інтересів до відома всіх інших». Присутні сміялися, — жарт очільниці Держдепу було визнано дотепним. Усі чудово знали, що США вміють визначати свої інтереси й мають потенціал для їх досягнення.
Впродовж усієї історії людства політичний ландшафт світу визначали великі держави, воля їхніх лідерів та народів. Вони необов’язково були найрозвиненішими, найбільшими за територією, населенням чи природними багатствами. Проте всім їм були властиві два фактори, які ставали рушійною силою й основою для майбутньої величі, — це принципи та інтереси. Принципи — так би мовити, духовний аспект, закладалися в основу формування соціальних систем, форм правління та механізмів взаємодії різних верств суспільства. Улаштування держави за Конфуцієм, демократія і «хто був нічим, той стане всім» — ось окремі приклади таких принципів. Інтереси — це матеріальний аспект, вони виводили країни за межі національних, фізичних та географічних кордонів. Можна сперечатися, але на перше місце все ж таки треба ставити принципи, бо неможливо створити щось путнє ззовні, спочатку не помисливши його зсередини. Вектор розвитку державного «ембріона» завжди був спрямований зсередини назовні, зворотним чином великі держави не вирощуються.
У наші часи з’являється дедалі більше підстав вважати, що принципи відступають на задній план, а інтереси трансформуються до невпізнанності. Здавалося б, для країни — члена блоку НАТО, що визначений Росією як головна загроза, в контексті безпеки, зміцнення України, її тісніша афіліація з Альянсом має бути важливим інтересом. Проте приклад Угорщини з Німеччиною свідчить, що це не так. Те ж саме з «Північним потоком-2». В обох випадках інтереси взяли гору над принципами, хоча очевидно, що такий розвиток подій відкриває шлях до цілком прогнозованих конфліктів, які ще чекають учасників гри.
Сьогодні геополітична «вага» держави на світовій «шахівниці» залежить не тільки від географії, природних ресурсів, рівня технологічного розвитку, наявності і кваліфікації робочої сили, стійкості політичної й соціальної систем, політичної волі діяти, а й від того, наскільки ця держава цінна для основних стейкхолдерів. Військова потуга, здатність себе захистити додає смаку основній страві. Теоретики сучасної конфліктології вважають, що війни ХХІ століття, швидше, нагадуватимуть спецоперації (як захоплення Криму), ніж відкриті збройні протистояння з метою повної окупації інших країн, як це сталося, чи не востаннє, коли Ірак окупував Кувейт. На зміну відкритій конфронтації, яка може коштувати агресорові занадто дорого, приходять гібридні засоби анексії невеликих територій. Досвід свідчить, що такий чин агресії викликає лише обмежену протидію й не призводить до масштабного військового конфлікту. Водночас він дозволяє створювати ефективні інструменти впливу на інші держави. А стійкість проти гібридних загроз — значно складніший фактор, ніж кількість і навіть якість збройних сил.
Саме принципи (хоча й різні) зробили США і Китай великими державами, і саме їх відсутність не дозволить Росії стати поруч із ними. Намагання підмінити принципи інтересами — шкідливе. Такий процес, фактично, виключив із геополітичної гри не тільки Німеччину, а й весь ЄС. Останній приклад — коли через кілька днів після прийняття Індо-Тихоокеанської стратегії ЄС Брюссель піддався тискові Франції й оголосив про припинення переговорів щодо торгової угоди з Австралією — яскраве свідчення такої підміни. Зміцнення економіки і безпеки Австралії — це очевидний інтерес Заходу, і жодні «втрачені» Францією 60 млрд доларів не можуть зрівнятися у значущості з наявністю сучасного і потужного австралійського флоту, який підтримуватиме зусилля США, Великої Британії та Японії, спрямовані на забезпечення свободи судноплавства у ключовому регіоні світу.
Того дня, коли було вбито Джона Кеннеді, він планував виголосити промову. У ній були й такі слова: «Сьогодні нам уже має стати зрозуміло, що нація не може бути сильнішою за кордоном, ніж вона є вдома». Ні він, ні будь-який інший президент США ніколи не ставили під сумнів принципи, закладені свого часу батьками-засновниками у побудову системи влади, економічних та соціальних відносин Сполучених Штатів, які дозволили перетворити їхню країну на незаперечного світового лідера. Проте сучасний досвід поставив під сумнів ефективність дій США у поширенні зазначених принципів за межі своєї країни. У цьому контексті, Афганістан став ще одним добрим уроком, який, безперечно, матиме далекосяжні наслідки, з погляду вироблення нової парадигми зовнішньої політики Вашингтона. Наразі цікаво подивитися з такої точки зору й на відносини США і КНР, які перебувають у центрі сучасного геополітичного протистояння.
Сполучені Штати критикують Китай за все, що, на думку Вашингтона, не відповідає принципам, які сповідують США. Демократія, більше капіталізму і свободи, припинення державної підтримки промисловості, вільний ринок — усе це успішно функціонує у США, свідчить про правильне влаштування суспільних відносин і має бути впроваджене у КНР. Уявімо, що сила переконання виявилася нездоланною і США досягли бажаного результату. КПК оголосила про саморозпуск, на її руїнах утворилося кілька партій ліберального і консервативного спрямування, у країні проведено демократичні вибори, почався бурхливий розвиток ринкової економіки та всіх інших атрибутів, притаманних країнам капіталістичного Заходу. Логічно припустити, що ідея полягає в такому: принципи, які одного разу спрацювали з блискучим результатом у США, спрацюють і в КНР. Тоді завдяки цьому процесові інституційні, соціальні, промислові й технологічні можливості Китаю значно посиляться. На місці комуністичної, авторитарної, на думку Вашингтона, агресивної країни, яка порушує права людини і обмежує свободи, виникне держава з півторамільярдним населенням, у якій із китайськими працелюбністю та наполегливістю будуть впроваджені найкращі у світі принципи демократії, розподілу влад, верховенства права, пріоритетності прав людини. Зникне необхідність говорити про принцип «одна країна—дві системи». Буде одна країна — одна система. І ця країна повністю усуне США з конкурентної боротьби.
Це станеться хоча б тому, що внутрішній ринок КНР вчетверо більший за американський. Економіка США значною мірою функціонує за рахунок високого рівня внутрішнього споживання. КНР уже йде шляхом стимуляції внутрішнього ринку, а в капіталістичній реінкарнації досягне на цьому шляху небачених успіхів. Бо всі країни світу стоятимуть у черзі, щоб інвестувати в капіталістичний Китай, який отримає безперешкодний доступ до бірж Нью Йорка, Токіо і Гонконга, до новітніх тайванських чипів, японських ноу-хау, німецьких технологій, австралійських продуктів, руд і рідкоземельних металів по всьому світу. Оновлений капіталістичний Китай більше не гратиметься у вічну дружбу з Росією, проте, на відміну від США, і не визначатиме цю країну ворогом, просто дозволить гастрабайтерам із РФ працювати на своїх заводах, як США дозволяють робити це вихідцям із країн Центральної Америки. З часом населення РФ розчиниться, як цукор у каві, серед китайців, і Китай поверне свої території, відібрані Сталіним, можливо прихопить щось ще як відсотки. Демократизатори з Пекіна перетворять Далекий Схід на квітучий регіон, а невичерпні ресурси Сибіру додадуть нової ваги і так гігантському економічному потенціалові КНР. Юань стане світовою валютою. Як вам такий сценарій? Це — в інтересах США?
Один викладач політичної економії так пояснював відносини між власниками засобів виробництва — капіталістами і найманими працівниками. Капіталіст експлуатує найманих працівників, проте не до рівня їх зубожіння. Він має платити їм зарплату, щоб вони купували продукцію, яку виробляють його заводи і заводи інших капіталістів. Робітники, своєю чергою, відстоюють свої права, страйкують, завдають шкоди капіталістові, але теж не до такого ступеня, щоб він збанкрутував, бо їм ніде буде працювати. Крайнощі ведуть або до рабства, або до комунізму.
На рівні геополітики це означає, що США і КНР потребують одне одного. Що накоїв би Трамп, якби не було КНР? Так, вони сповідують різні принципи, їхні інтереси значною мірою перетинаються, але цивілізована конкуренція — краще, ніж взаємна демонізація. На Заході все ще вдосталь впливових політиків, які вважають, що це вони перемогли в холодній війні. Так, якщо оцінювати результат із позиції об’єднання Німеччини, входження країн колишнього радянського блоку до ЄС і НАТО — це схоже на перемогу. Але двадцятиріччя Путіна при владі — однозначно, схоже на поразку. Радянський Союз упав не тому, що його розхитували ззовні, а тому, що згнив зсередини. Спроби накласти західні принципи на російські реалії породили нинішнього монстра. Не варто повторювати цей експеримент.
Більше статей Сергія Корсунського читайте за посиланням.