Зовнішня структура безпекового середовища НАТО зазнала змін за минуле десятиліття. Принципово нове у ній — поява Китаю, про який у попередній Стратегії-2020 майже не згадувалося. Із його піднесенням відродилася перспектива глобальної геополітичної боротьби за всіма можливими напрямами — територіальним, військовим, економічним, ресурсним та ідеологічним. Китай, вважають в Альянсі, має глобальні амбіції, спирається на економічну та військову могутність.
У нових рекомендаціях експертів для розробки Стратегії НАТО до 2030 року (далі — Стратегія-2030), опублікованих нещодавно, Китай оцінюється як гравець, що здатен поставити під сумнів три переваги Альянсу — згуртованість довкола колективної безпеки, технологічне лідерство та економічну стабільність членів. Близькі відносини із Росією, країною, яку також визнано в документі джерелом посиленої загрози, примножують його здатність чинити тиск на учасників НАТО.
Військова база в Джибуті, періодичні навчання в європейських морях і миротворчі місії наближають Китай до периметра Альянсу. Можливості КНР у кіберпросторі та космосі не мають географічних кордонів. Удосконалення та розширення Китаєм арсеналу міжконтинентальних балістичних ракет має стратегічні наслідки з погляду стримування та протиракетної оборони. Тим не менш європейські союзники неохоче підтримують корегування підходу НАТО стосовно Китаю.
Відновлення єдності щодо безпеки
Консолідація антикитайського консенсусу в НАТО відбувається під впливом Сполучених Штатів, які націлюються на тривале протистояння із Піднебесною. Незалежно від того, хто хазяйнує в Білому домі, американці прагнуть більшої залученості членів Альянсу в справи Індо-Тихоокеанського регіону (ІТР). Оновлена політика США щодо своїх європейських та азіатських союзників дедалі більше визначатиметься користю, яку вони можуть привнести, аби допомогти (або перешкоджати) стримуванню Китаю. З погляду США, Альянс повинен забезпечити щодо Китаю максимальне наближення позицій і скорочення до керованих пропорцій зон розбіжностей між США та Європою.
Серед держав, які історично мають інтерес у віддалених акваторіях Світового океану (Велика Британія, Франція, Нідерланди — в ІТР, Данія та Канада — в Арктиці), такий підхід знаходить відгук; вони стурбовані зростаючою присутністю та військовим потенціалом КНР. Для деяких невеликих континентальних членів Альянсу, схоже, ці зміни не мають вирішального значення, їх цікавлять перспективи залучення інфраструктурних інвестицій з Китаю, а занепокоєння вони відчувають у зв’язку з агресивною поведінкою РФ.
Країни Балтії та Польща демонструють підтримку американської позиції, тоді як впливові європейські члени — Німеччина, Італія та Португалія — виступають проти ідеї переорієнтації НАТО на Китай і хотіли б обмежити взаємодію з Пекіном діалогом і вибірковою співпрацею. В Європі також вважають підтримку КНР необхідною для вирішення питань безпеки в сусідніх регіонах, в тому числі щодо Ірану. М’яку позицію щодо Китаю займає Туреччина, яку зростаючі непорозуміння із Заходом підштовхують до пошуку та зміцнення як економічної, так і політичної взаємодії з країнами на євразійському просторі.
Щоб узгодити такі різноспрямовані погляди не завдаючи шкоди поточній політиці Альянсу щодо стримування та захисту від Росії, експерти та керівництво НАТО в Стратегії-2030 перенацілюють членів на довгострокові загрози, породжені посиленням Китаю. Напрацьовуючи стратегію на десятиліття, Європу закликають підтвердити, що вона надає перевагу оновленому, тривалому союзу широкого спектра із США, а Сполучені Штати зобов’язуються утриматися від жертвування Європою на вівтар доцільності в їхньому стратегічному змаганні з КНР.
НАТО в очах Піднебесної
У Пекіні розглядають НАТО як американський інструмент стримування Китаю. Там стверджують, що Альянс потрібен США для підтримки «глобальної гегемонії», він являє собою «пережиток холодної війни», який втратив легітимність після розпаду Радянського Союзу, і тому шукає нового ворога, щоб виправдати своє існування.
Підстави сприймати діяльність НАТО на свій рахунок у КНР є: після проголошеного адміністрацією Обами повороту до Азії Альянс протягом 2012–2014 років уклав серію договорів про глобальне партнерство з країнами регіону — Монголією, Південною Кореєю, Японією, Австралією та Новою Зеландією. Природно, в Пекіні не зацікавлені у посиленні трансатлантичної єдності й підозріло сприймають активність США із укріплення Альянсу. Розуміючи різний рівень відчуття небезпеки з боку членів НАТО, не бажаючи давати їм привід згуртуватися на основі антикитайського порядку денного, офіційний Пекін декларує м’яку позицію у відповідь на проголошення його «системним суперником повного спектра», заявляючи, що він лише шукає «можливості посилити кооперацію на підставі рівності та взаємної поваги».
Паралельно Китай розширює співробітництво в оборонній галузі із Російською Федерацією, що надає йому важелі за її рахунок створювати ризики і тиск на членів НАТО в ІТР, а Росії за рахунок Китаю — на європейському театрі Альянсу. Москва також є важливим постачальником зброї для Пекіна, оскільки на інших ринках він стикається із обмеженнями, накладеними ще 1989 року.
Російсько-китайська військова та безпекова співпраця забезпечує ефект, прискорюючи накопичення тривоги членами НАТО. Вона звужує можливості розвитку співпраці між самим Китаєм та Альянсом, для якого більшим пріоритетом є обмеження експансії Росії і який розглядає її як «головну військову загрозу» на десятиліття, про що сказано в рекомендаціях до Стратегії-2030. Частково запозичуючи московську візію Альянсу, Пекін підтримує недоречність розширення блоку (на що слід зважати Україні) та застосовує до нього російську риторику про рудимент холодної війни.
Військовий (дис)паритет і технологічне лідерство
У реальності НАТО має обмежені можливості з розгортання потужностей у регіонах поза Атлантикою. Диспаритет у сфері військово-морського флоту між Китаєм і НАТО невпинно скорочується за рахунок постійної модернізації Народно-визвольної армії Китаю (НВАК) та хронічного недофінансування військових видатків членами Альянсу. За підрахунками американців, 2020 року Китай мав 80 великих надводних ударних кораблів і 59 підводних човнів, тоді як США — 124 кораблі та 68 човнів, а топ-5 європейських членів Альянсу (Велика Британія, Франція, Німеччина, Нідерланди та Іспанія) нараховували 70 кораблів і 30 підводних човнів. Сили Альянсу розосереджені на атлантичному, індійському та тихоокеанському театрах, при цьому НВАК має можливість концентрувати свої морські сили в межах прилеглої акваторії.
Не маючи змоги конкурувати з Китаєм у концентрації військової потуги, європейські учасники НАТО надаватимуть перевагу розвитку двостороннього морського співробітництва із важливими гравцями в Індо-Тихоокеанському регіоні (Індією, Південною Кореєю, Індонезією, Австралією та ін.), розбудові Ради Тихоокеанського партнерства НАТО, націленої на технологічну кооперацію, Чотиристороннього діалогу з безпеки.
Стратегія-2030 не ставить перед НАТО завдання глобальної присутності, а скоріше, завдання вироблення глобального підходу. Один із його важливих напрямів — технологічна конкуренція з Китаєм. Вона обертається довкола таких питань, як інфраструктура 5G, китайські інвестиції в високотехнологічні компанії і стартапи, торгівля технологіями подвійного призначення і суперництво за рекрутинг талантів.
Напористість у запозиченні технологій, яку Китай проявляє всіма засобами, викликає відторгнення на Заході. Фільтрувати інвестиції та усувати китайців із євроатлантичного наукового простору планується з допомогою утвердження спільних підходів, принципів і стандартів. Лакуни, що виникатимуть, пропонується ліквідувати за рахунок посилення кооперації наукових установ усередині Альянсу. Для цього при НАТО діє Організація з науки та технологій, яка об’єднує 6 тисяч учених із країн-членів і націлена на обмін досвідом та розробку таких передових озброєнь, як автономні військові системи, квантові радари, засоби боротьби із підводними човнами та гіперзвукові апарати. Хоча тут Альянсу не вистачає об’єднуючих і координуючих інститутів, які існують, наприклад, у форматі ЄС.
Перегляд тактики залучення
Співпраця Заходу із Китаєм, як, наприклад, у Аденській затоці в рамках боротьби з піратством чи в Африці для миротворчої діяльності, дала змогу Пекіну виграти час для збільшення своєї військової присутності в зоні дії мандатів НАТО, розбудувати партнерські відносини у галузі безпеки з країнами, що не входять до об’єднання. Візити китайських військових кораблів в європейські моря було використано для тестування членів НАТО на прихильність принципу «вільної навігації». В кейсі із спірними островами в Південно-Китайському морі КНР використала діалог із сусідами не стільки для співпраці, скільки для укріплення зайнятих рубежів. Із цього в НАТО зробили висновок, що співпраця з Китаєм, якої не слід відкидати, має будуватися на інших принципах.
Щоб НАТО позбулася ролі фасаду безпеки, за яким окремі країни опортуністично торгують із «системним суперником» замість того аби протистояти йому, в рамках Стратегії-2030 запропоновано діяти на основі «цінностей НАТО». Поруч із традиційним сприянням демократії та протистоянням авторитаризму, відповідь на китайський військовий виклик планується будувати з урахуванням його економічних ресурсів.
Можливо, для відновлення регіональної стабільності Альянс більше уваги приділятиме Східній Європі, Балканам і Середземномор’ю, щоб не допустити створення вакууму, який Китай і його партнер використають як можливість наростити свою присутність. Надалі основною політикою НАТО на китайському напрямку стануть не залучення до співпраці, а зміцнення переговорної позиції, демонстрація згуртованості та консолідація сили. Лише сформулювавши розширену стратегію щодо Китаю НАТО оновить привабливість і збереже глобальну впливовість.