Непослідовність і непередбачуваність нашої зовнішньої політики (як одна з ключових перепон на шляху до розширення співробітництва зі стратегічними партнерами) далися взнаки тим, що за весь період незалежності України її керманичі спромоглися лише на один комплексний нормативний документ у цій сфері - постанову 3 "Про основні напрями зовнішньої політики України" далекого 1993 року.
А тим часом світ навколо нас стрімко змінюється, і потреба в глибокому розумінні його трансформацій, переосмисленні національних інтересів та оцінці шляхів їх захисту лише посилюється. Ця стаття - частина роботи Інституту суспільно-економічних досліджень з розробки стратегічного погляду на українську зовнішню політику.
Сфера національної безпеки та зовнішньої політики, що традиційно належить до відносно закритих і мало кому цікавих, в Україні останніми роками перетворилася на предмет активних дебатів, підвищеного суспільного інтересу і водночас на поле для різного роду спекуляцій, прорахунків і прикрих помилок.
Після окупації 3 і загострення прямих загроз українській державності маємо ситуацію, коли торгівля зовнішньою політикою, якою Україна з перемінним успіхом займалася майже двадцять п'ять років, має нарешті поступитися місцем стратегічному плануванню та цілісному баченню майбутнього світу й місця України в ньому.
Але ми, на жаль, і досі не демонструємо в цій царині належної далекоглядності. В дискусії про зовнішню політику переважають порожні гасла, бажання знайти прості й швидкі рішення, панує надмірна наївність, що дивно для цинічного українського політикуму.
А нинішня зовнішня політика потребує цілісного реалістичного бачення і стратегічного підходу. Це не сфера спекуляцій і самореклами, а поле битви, де визначається майбутнє української державності. Стратегічне мислення зумовлюється кількома конкретними речами. По-перше, здатністю визначати пріоритети, а не переслідувати безліч різноманітних цілей за принципом "за все хороше й проти всього поганого". По-друге, вмінням адекватно оцінити середовище, в якому перебуваємо, визначивши його фундаментальні характеристики, ключові тенденції розвитку, ті можливості й ризики, що генеруються для держави вже сьогодні. По-третє, здатністю, нехай і принципово обмеженою, передбачати контури майбутнього. Як писав зі схожого приводу легендарний Сунь Цзи, "…той, хто знає ворога і знає себе, буде у безпеці навіть у ста битвах. Той, хто не знає ворога, але знає себе, раз переможе і раз програє. Той, хто не знає ані ворога, ані себе, буде розбитий у кожній битві".
Світ навколо України швидко змінюється, і ці зміни в більшості не на нашу користь. Міжнародну безпеку підірвано, значення військової сили зросло, стабілізуючий вплив цінностей і норм зменшився. Ревізіонізм Росії підриває світовий і тим більше регіональний порядок, і їхні наступні версії майже напевне будуть менш сприятливими для реалізації наших інтересів. У цих умовах покладатися на рецепти й плани десяти- чи двадцятирічної давності означає діяти без стратегічних орієнтирів.
Сьогодні ми платимо і завтра ще платитимемо високу ціну за помилкові й непрофесійні рішення попередніх років. Активів і конкурентних переваг України на міжнародній арені майже не залишилося. Для ефективності нашій зовнішній політиці бракує фундаменту. Ми не відбулись як регіональний лідер, як міст між Сходом і Заходом, як посередник у врегулюванні регіональних конфліктів і як взірцева модель співробітництва держав регіону з розширеним ЄС. Найбільш імовірним сценарієм усе ще залишається перебування України в сірій зоні європейської безпеки, без надійних гарантій і союзників. У таких умовах сподіватися на прості рішення або розв'язання власних проблем за рахунок інших безвідповідально. Оновлений погляд на українську стратегію маємо будувати виходячи з ситуації та реалістичних оцінок, а саме: відсутність ефективної суспільно-політичної моделі, наявність відкритого збройного конфлікту на власній території, загальне погіршення міжнародного середовища й надалі звужуватимуть можливості України на світовій арені, знижуватимуть її цінність як союзника, зменшуватимуть вплив на міжнародні процеси.
Ключовим пріоритетом зовнішньої політики держави стає безпека в її найбільш вузькому значенні. Розширене тлумачення безпеки можна на якийсь час залишити науковцям, сконцентрувавши зусилля на збереженні державності. Мірою того, як зростає роль і питома вага військової сили, поняття безпеки повертатиметься до свого базового, фізичного розуміння. Нині середовище для нас набуває рис, які були характерні для ХІХ століття, і ми не можемо дозволити собі розмови про, скажімо, економізацію зовнішньої політики як стратегічного орієнтиру. Розширені економічні можливості - це, звичайно, добре, але захист суверенітету сьогодні значно важливіший. Захист державності, відновлення територіальної цілісності, створення ефективних державних інститутів, впровадження працюючої демократії - ключові національні інтереси України на найближчі кілька років.
Зовнішня політика, спрямована на захист державності, повинна орієнтуватися на нейтралізацію ключових загроз для неї - власної інституційної слабкості та ворожості Росії. Саме крізь таку призму доцільно розглядати двосторонні і багатосторонні відносини України, а також її стратегічні орієнтири - членство в НАТО і ЄС. Втрата частини території, поза сумнівом, зменшить гнучкість нашої зовнішньої політики, стане центром кристалізації різноманітних її проявів та ініціатив. В умовах наростання кризових явищ у системі міжнародної безпеки ми конче мусимо - настільки, наскільки це можливо, - зберегти свободу вибору союзників і зобов'язань.
Вибір цей має бути прагматичним, відповідальним і сприяти послідовності зовнішньої політики. Її (послідовності) відсутність, на жаль, стала нашою прикметною рисою. За двадцять п'ять років країна кілька разів принципово змінювала вектори пріоритетів і моделі своїх відносин з партнерами. Наслідком є зниження довіри до України.
Подолати цю перешкоду доцільно фіксацією проєвропейської зовнішньої політики. Її змістом може стати якомога повніше й функціональне співробітництво з Європейським Союзом на принципах поступового зближення. Колись така ідеологія лежала в основі самого процесу євроінтеграції. Ми повинні розуміти, що інтеграція та/або співпраця мають майбутнє тільки тоді, коли вони взаємовигідні. Вже на сьогодні формат наших відносин з ЄС пропонує широкі можливості, якими ми часто не користуємося, бо ставимо собі нереалістичні цілі. Продумана, прагматична і взаємовигідна європейська політика буде кориснішою, викликатиме більше довіри і, зрештою, швидше приведе нас до Європи, ніж гасла про євроінтеграцію, яким бракує конкретного змісту.
Крізь призму безпеки і збереження державності доцільно розглядати й наше партнерство з НАТО. Членство в альянсі було б для нас ідеальним інструментом, але сьогодні його досягти важче, ніж це було можливо десять років тому. Ситуація погіршилася, активи України зменшилися, ризики для НАТО зросли, і цього не можна не брати до уваги. Ігнорування реалій зменшить довіру до України і свідчитиме про обмежену здатність розуміти потреби й інтереси партнерів, навіть стратегічних. За цих умов відповідальною тактикою було б таке партнерство з НАТО, яке враховувало б спільність бачення і цілей, адекватно оцінювало різницю у сприйнятті ризиків і загроз, насамперед з боку Росії. Нам потрібне НАТО як стратегічний орієнтир, так само як потрібні й кілька років змістовної співпраці, що продемонструє реальну цінність сторін одна для одної.
Аналогічні міркування мають формувати й систему двосторонніх відносин України. Структурні зміни у світовій політиці впливатимуть не лише на нас. Інші держави також пристосовуватимуться до нових реалій, і нам доведеться враховувати це. Будувати відносини з партнерами краще на спільних інтересах, а для цього інтереси партнерів маємо розуміти. Безкінечні волання про допомогу і порятунок - це не арсенал вдалої стратегії.
Окреме складне питання - стратегічне бачення відносин з Росією. Нам доведеться звикати до сприйняття її політики як довгострокової загрози. Але доведеться також звикати й до того, що нейтралізація цієї загрози потребуватиме майстерного вміння управляти асиметричною взаємозалежністю, розв'язувати конфлікти, шукати болісні компроміси або, навпаки, складні безкомпромісні рішення.
Кожне питання порядку денного останніх років, відповідь на яке ми не спромоглися дати вчасно або замінили на гучне гасло, поставатиме дедалі гостріше. Жити без стратегії зовнішньої політики можна й надалі - зрештою, у світі є десятки слабких держав, і деякі з них мають конфлікти на власній території та/або з сусідами. Як географічне поняття такі держави існують. Але вони втрачають майбутнє, безнадійно відстають від світу, що рухається вперед. Грамотна зовнішня політика не розв'яже всіх проблем, але її відсутність майже гарантовано перетворить нас на географічне поняття.