Дива у Вільнюсі так і не сталося, хоча дуже цього хотілося. Після помаранчевої революції Київ мав право розраховувати на кардинальні зміни у своїх відносинах із Північноатлантичним альянсом. Представники президентської команди, як і сам Віктор Ющенко, останніми місяцями неодноразово публічно й кулуарно заявляли про намір України приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Це справді честолюбні плани, оскільки зазначений документ безпосередньо передує поданню країною заявки та запрошенню від альянсу. Але цього разу українській стороні не вдалося досягти амбіційної мети.
У литовській столиці, де в четвер у рамках неформального саміту альянсу проходило засідання комісії Україна—НАТО на рівні міністрів закордонних справ, Києву було запропоновано розпочати Інтенсифікований діалог (ІД). Можливо, деякі прихильники членства України в НАТО відчують розчарування у результатах вільнюської зустрічі. Адже за своїм змістом Інтенсифікований діалог із питань членства (так повна назва запропонованого блоком нового формату відносин) значно поступається такому специфічному документу, як План дій Україна—НАТО.
На відміну від Плану дій, що передбачає конкретні кроки Києва з реформування у галузі політики, економіки та безпеки, а також низку спільних україно-натовських заходів, ІД грунтується на консультаціях, у чому можна переконатися, ознайомившись із ухваленим у Вільнюсі документом під назвою «Поглиблення співробітництва Україна—НАТО: короткотермінові заходи». На таких засіданнях українці муситимуть іще раз пояснити, з якою метою вони хочуть вступити до НАТО. У свою чергу, представники альянсу пояснюватимуть українській стороні особливості підготовки до членства та наслідки вступу нашої країни до політично-військової організації.
Попри такий «вербальний» характер нового формату відносин, було б помилкою стверджувати, що Інтенсифікований діалог — це крок назад. Адже головної мети, яка стоїть перед українською дипломатією, у Вільнюсі все-таки було досягнуто. Київ чекав від НАТО сигналу, що його члени (або принаймні значна їх частина) прийняли політичне рішення про потенційне членство нашої країни в цій організації. І Київ цей сигнал одержав: ІД — перший офіційний формат відносин із альянсом, у назві якого значиться не «особливе партнерство», а «членство». Для України, як і для НАТО, зокрема для деяких його членів, це має принципове значення.
Крім того, Інтенсифікований діалог — це той перший етап на шляху до членства, який пройшли учасники останньої хвилі розширення альянсу: Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія й Естонія. І на цей аспект особливо звертають увагу західні дипломати, закликаючи, щоб наша країна і НАТО послідовно подолали всі етапи. Що ж, коли задля набуття членства в поважному клубі необхідно пройти ці «ритуальні ініціації», Україна готова до такого кроку.
Зрештою, ІД передбачає набагато вищий рівень довіри між Україною і НАТО. Оскільки розмова на даному етапі, швидше за все, вже відбуватиметься за принципом «ключі від сейфа на стіл». Не виключено, що комусь сама думка відкрити військові таємниці Брюсселю здається кошмаром. Але Україна має стати прозорою і зрозумілою для цієї євроатлантичної структури. В тому числі й під час обговорення таких специфічних тем, як різноманітні аспекти співробітництва спецслужб України й Росії, взаємопроникнення україно-російського військово-технічного співробітництва etc.
Утім, початок формалізації процесу набуття членства зовсім не означає, що Україна в результаті обов’язково вступить до НАТО. Пропонуючи країні-партнеру початок Інтенсифікованого діалогу, альянс не бере на себе жодних зобов’язань. Цей момент особливо наголошується у параграфі 8 Мадридської декларації євроатлантичної безпеки та співробітництва. Проте рішення розпочати з Україною Інтенсифікований діалог далося деяким членам НАТО нелегко.
Низці урядів сама ідея членства нашої країни в Північноатлантичному альянсі досі здається неприйнятною. І, як стверджують навіть найщиріші прихильники вступу України до блоку поляки, якби не було помаранчевої революції, діалог Києва з Брюсселем і далі розвивався б у рамках різних «особливих» відносин. Лише необхідність якось відреагувати на наші внутрішньополітичні зміни змусила низку урядів піти назустріч Києву.
«Серед країн — членів альянсу є табір прагматиків і тих, хто готовий узяти на себе зобов’язання перед Україною. Однак і перші, і другі погоджуються, що мають послати Україні позитивний сигнал, оскільки формат, у якому нині розвивається наше співробітництво, було закладено ще до помаранчевої революції», — визнав у розмові з автором цих рядків дипломат — представник країни, що є одним із найзапекліших противників членства України в НАТО.
І хоча група «країн-прагматиків» невелика (шість-сім держав), навіть авторитету Сполучених Штатів, впливового прихильника входження України до трансатлантичної організації, замало, щоб переконати уряди Франції, Бельгії, Німеччини, Італії, Іспанії та Португалії. (За деякими даними, до групи «прагматиків» входить також Великобританія.) Мотивують вони своє насторожене ставлення до перспективи вступу України в альянс по-різному. Лякає розмір нашої країни, її близькість до Росії. Та інколи складається враження, що політики цих країн, не розуміючи, для чого необхідне таке розширення НАТО, самі вигадують для себе пояснення, які зачиняють двері перед Україною.
Так, на позицію Італії, Іспанії і Португалії впливає те, що в цих середземноморських країнах працює багато наших робітників-нелегалів. У очах тамтешніх політиків це елемент негативного іміджу України: традиційно держави-постачальники нелегальної міграції сприймаються як джерело «м’якої небезпеки». До НАТО ж приймають країни, які працюють на загальну безпеку членів євроатлантичного співтовариства, а не продукують загрозу. Хай навіть і в м’якій формі. Звісно, ризики, що йдуть від України, не порівняти з небезпекою, яку продукує, скажімо, Ірак, але Багдад і не планує вступати до альянсу.
Деякі країни звикли дивитися на свої відносини з Україною, як і з іншими державами Східної Європи, через призму Москви, що активно опирається подальшому розширенню НАТО. Безумовно, позиція Кремля ніколи не була перешкодою для країн-кандидатів, щодо яких НАТО приймало принципове рішення: на сьогодні Москва не має серйозних важелів впливу на формування позиції останнього. У випадку ж із Україною російський чинник набуває вигляду якоїсь нездоланної перешкоди.
Таким є, наприклад, підхід середземноморських країн — членів альянсу і Франції. Хоча французи й кажуть, що «Франція не є опонентом України, а навпаки», все-таки для Парижа відносини з Москвою важать набагато більше, ніж відносини з Києвом. І тут можна згадати демарш Жака Ширака, який залишив засідання комісії Україна—НАТО майже відразу після виступу Віктора Ющенка. До того ж французів дратує і менторство американців. Позиція Парижа, у свою чергу, впливає на формування думки бельгійського уряду, який у своїй зовнішній політиці керується підходами Франції.
Впливає російський чинник і на Німеччину. Звісно, останнім часом думка Берліна стала прихильнішою до Києва: Герхард Шредер під час недавньої зустрічі з Віктором Ющенком заявив, що «Німеччина підтримуватиме входження України до європейських структур». І все-таки те, що в загальному балансі споживання газу Німеччини 40% належить російському газові, позначається на позиції німецького уряду. Принаймні так стверджують деякі експерти. (Втішимо себе думкою, що така газова залежність не завадила все-таки стати членами альянсу трьом балтійським країнам.) Та й дружні стосунки Герхарда Шредера і Володимира Путіна відіграють не останню роль. На жаль, непрямий вплив на погляди Берліна справив і скандал із виданням віз нелегалам Посольством Німеччини в Україні. Як наслідок, уряд Шредера намагається бути обережним у своїй політиці стосовно Києва.
До сказаного слід додати, що у членів групи «прагматиків» викликає запитання не лише те, як Україна сьогодні виконує щорічні Цільові плани, а й готовність Києва в майбутньому виконувати пункти Плану дій щодо членства. У приватних розмовах представники цих країн — політики, дипломати, експерти — часто повторюють, що в ПДЧ передбачений жорсткий моніторинг України з боку альянсу. І, на їхню думку, готовність Києва до такого моніторингу, як і до значних фінансових витрат, викликає сумніви.
Тому представники Берліна, наприклад, радять Києву зосередитися на виконанні пунктів, записаних у Плані дій Україна—НАТО, — проведенні реформ у політичній, військовій, економічній сферах, адаптації українського законодавства з правом країн трансатлантичного співтовариства. А вже потім, коли настане «адекватний політичний момент, можна говорити про оголошення перспектив членства України в НАТО».
І, нарешті, останній аргумент, який наводять «країни-прагматики», — ставлення українських громадян до вступу країни у Північноатлантичний альянс. Нагадаємо, що, згідно з даними фонду «Демократичні ініціативи» та Київського міжнародного інституту соціології, 48% українців проти вступу України в НАТО і лише 15% — за.
Безумовно, це негативне ставлення — наслідок політики адміністрації Леоніда Кучми, коли на переговорах використовувалася євроатлантична риторика, а через ЗМІ населення переконували, що Північноатлантичний альянс — агресивний блок. І це знають члени НАТО. Пам’ятають вони також, що в кожній країні з тих, які в останнє десятиліття стали членами альянсу, рівень прихильників вступу був із самого початку низьким.
З огляду на такий опір «країн-прагматиків», які й чути не хочуть про ПДЧ для України і дипломатично повторюють тезу про політику «відчинених дверей», Інтенсифікований діалог видається поступкою на користь Києва. Проте для країни, яка вирішила стати членом альянсу, ІД має сенс лише в тому випадку, якщо він триватиме недовго, рік-півтора, з подальшим приєднанням до Плану дій щодо членства в НАТО. Інакше, як зауважив один із українських чиновників, це буде ще одне вихолощене гасло.
Але що може змінити позицію цих країн так, щоб уже восени, під час чергового засідання комісії Україна—НАТО, вони були готові вести розмову про ПДЧ? Насамперед те, наскільки ретельно Україна виконуватиме «домашнє завдання» із 277 заходів, записаних у Цільовому плані-2005, і продовжуватиме проведення реформ не лише в оборонній сфері, а й у галузі політики та економіки. Безумовно, має докласти зусиль і дипломатія, продовжуючи створювати та зміцнювати українське лобі в НАТО. Не кажучи вже про реалізацію командою Віктора Ющенка повноцінної державної інформаційної політики в нашій країні: українським громадянам треба чітко пояснити, що ми вступаємо до НАТО не проти когось, а заради того, щоб бути успішною країною.
Для членів альянсу не менше важать і майбутні парламентські вибори в Україні.
Упродовж тривалого часу Брюссель ставив у залежність поглиблення діалогу з Києвом від того, як пройдуть президентські вибори 2004 року. Помаранчева революція розставила крапки. Але разом із президентськими виборами прийшов чинник політичної реформи: у разі її реалізації прем’єр-міністр здобуде реальні важелі впливу на формування зовнішньої політики. Багато членів НАТО вважають, що якщо на виборах переможуть опозиційні теперішній владі партії, сформований ними кабінет міністрів може згорнути україно-натовське співробітництво. І це примушує багато країн альянсу обережно ставитися до майбутнього приєднання України до ПДЧ.
З іншого боку, деякі члени євроатлантичного співтовариства хочуть поспостерігати, як нова влада проводитиме виборчу кампанію: чи піде вона шляхом адміністрації Леоніда Кучми, беззастережно використовуючи адмінресурс для придушення опозиції, а чи команда Віктора Ющенка все-таки зможе уникнути цієї спокуси. Такі міркування властиві не лише урядам «країн-прагматиків», а й щирим прихильникам вступу України до альянсу.
Хоч як це парадоксально, але в контексті майбутніх парламентських виборів для теперішньої української влади Інтенсифікований діалог — краще, ніж План дій щодо членства. Адже ПДЧ вимагатиме від уряду при жорсткому моніторингу НАТО приймати необхідні, але непопулярні серед населення рішення. А до цих жертв українські громадяни не готові, як і теперішня українська влада.
Тож, якщо колись Україні й запропонують приєднатися до ПДЧ, то це відбудеться лише після парламентських виборів. Це добре розуміють у Києві. Як і те, що, у кращому разі, за рік до виборів українська дипломатія може домогтися від Брюсселя лише згоди на початок роботи над проектом ПДЧ. При цьому Брюссель, та й столиці країн — членів альянсу, уважно спостерігатимуть, як Київ виконуватиме Цільовий план-2005.
У цей період невизначеності нашого євроатлантичного майбуття велику допомогу готові надати американці. Причому не лише у вигляді політичної підтримки. Нині оборонні відомства України та Сполучених Штатів готують дворічний план україно-американського військового співробітництва, який побічно буде пов’язаний із ПДЧ. І за цими контактами дуже уважно й ревно спостерігатиме Москва.
Для Києва досить важливо зберегти добрі відносини з Москвою. Та як поведеться Кремль в умовах усе реальнішої інтеграції України в НАТО? У Росії розуміють, що членство України в НАТО — справа не найближчого року. Тим більше що Інтенсифікований діалог зовсім не гарантує членства Києва в альянсі. І все-таки для російського керівництва новина про ІД дуже неприємна, оскільки це ще одна демонстрація втраченого впливу Москви на пострадянському просторі. Так, офіційна позиція Кремля щодо бажання Києва вступити до НАТО досить толерантна, і її неодноразово озвучував міністр закордонних справ Сергій Лавров. Суть її така, що Росія не вбачає нічого страшного у прагненні України вступити до НАТО. Насправді ж ситуація трохи інакша. І якщо Москва знехотя погодилася, що не може впливати на політичні рішення країн Східної Європи, то стосовно України вона готова до активної протидії.
Нещодавно міністр оборони Сергій Іванов заявив, що в разі вступу до НАТО однієї з країн СНД «певна переоцінка нашої політики до цих держав стане неминучою». Прикметне й висловлювання Володимира Путіна на неофіційній зустрічі з редакторами німецьких газет у Ганновері: якщо Україна вступить до НАТО, її оборонні заводи почнуть випускати дитячі візки, оскільки Росія не може мати військово-технічного співробітництва в оборонній промисловості з країною — членом альянсу. Ці заяви дозволяють дійти невтішного висновку: Київ повинен готуватися до жорсткого економічного пресингу з боку Росії. Втім, судячи з нової російської доктрини стосовно країн СНД у цілому й України зокрема, Києву не вдасться уникнути ускладнень із Москвою. І в цій ситуації можна погодитися з думкою одного німецького дипломата, який зазначив у контексті потенційного членства нашої країни в НАТО, що «російський чинник важливий. Але Україна сама має вирішити, звертати на нього увагу чи ні».