Наприкінці 1980-х приятель Ашот подарував мені книжку про історію Арцаху, в якій містилися десятки фото вірменських церков, хрестів і написів вірменською, що, на його переконання, свідчили про належність цього регіону до Вірменії. Буквально за пару тижнів інший колега — Азіз — показав дослідження з історії Нагірного Карабаху, щедро ілюстроване фотографіями давніх мечетей, надгробків із півмісяцем та арабською в’яззю, які, за його словами, неспростовно доводили, що це — азербайджанська земля.
Але мене тоді навідала думка з розряду не «або—або», а «і—і»: Нагірний Карабах/Арцах — це батьківщина обох народів, які здавна жили змішано.
Ленін і Сталін розмежовували кавказькі республіки не за етнічним принципом, а так, щоб кожна з них мала анклав, населений історично недружніми сусідами, для збереження постійної напруги і місця для Москви у ролі арбітра.
Така політика призвела до того, що, після нескінчених збройних конфліктів, тисяч смертей і взаємних етнічних чисток, з нинішнім алгоритмом відносин між обома державами вічна війна запрограмована. Обопільна ненависть затьмила розум і паралізувала саму можливість пошуку взаємоприйнятного рішення. Мир кожною зі сторін розглядається виключно як те, що може настати лише після цілковитої і повної перемоги над опонентом.
Але цього не станеться — навіть із допомогою «арбітрів» чи «союзників». Досвід, у т.ч. й Південного Кавказу, свідчить, що їхня «підтримка» часто спрямована на ослаблення або поглинання країн–учасниць конфлікту, а їхня «миротворчість» завершується зрадою і розчаруванням «умиротворюваних». Крім того, досвід недавніх воєн учить, що країна навіть після перемоги і захоплення іншої держави після втручання міжнародної спільноти може зазнати поразки, як це сталося з Іраком на початку 1990-х, а після капітуляції — переможцем у війні, як це сталося з Францією 1940-х.
Я — сторонній для обох учасників конфлікту, не є й не хочу бути на боці жодного. Не тільки тому, що люблю обидві країни і обидва народи, а й тому, що бачу: їхня проблема — обопільна, і вирішити її вони можуть також тільки разом; що підігравання будь-кому з них у далекосяжній перспективі не принесе жодної користі ні йому, ні справі миру та подолання взаємної ворожнечі. І саме тому дозволю собі висловити свої думки та пропозиції.
Тридцятилітнє збройне протистояння не наблизило миру. Війна забирає молоді життя, ресурси і перспективу для наступних поколінь. Найголовніше — вона не працює. І не тільки на Кавказі. Вона не працює ніде.
Це в середині минулого століття зрозуміли не менш закляті доти вороги — Німеччина і Франція, які у 1963 році підписали Єлисейський договір.
Цим двом країнам вирішити територіальну й міжетнічну суперечку не допомогли ні дві локальні, ні дві світові війни, ні мільйони смертей, — це зробили просто розуміння, погляд у майбутнє і спільне його творення. За Єлисейським договором, Франція та Німеччина домовились консультуватися між собою з усіх важливих питань зовнішньої політики, оборони, освіти і культури. Угода передбачала регулярні зустрічі між головами урядів, міністрами, іншими високопосадовцями обох країн. Через 25 років після її підписання та успіху в реалізації французи й німці створили спільні органи: Раду оборони, Економічну та Фінансову раду, Раду з питань культури та Раду захисту природного довкілля. На базі німецько-французької військової бригади був створений Єврокорпус, до якого, крім французів і німців, увійшли військовики з інших європейських країн.
Спеціальні пункти угоди стосувалися культури та співпраці в галузі молодіжної політики, зокрема створення спеціального Німецько-французького молодіжного форуму та започаткування програми німецько-французького молодіжного обміну, яка виявилися дуже успішною: завдяки їй мільйони молодих німців і французів відвідали країну-сусіда та зав’язали тісні й тривалі контакти.
Все це зробило вічних ворогів найвідданішими союзниками і забезпечило їхній спільний економічний і політичний поступ.
Франції й Німеччині тоді знайти рішення було незрівнянно важче, бо вони першими стали на цей шлях, бо не було міжнародно-правових документів, що урівноважують і усправедливлюють відносини як між країнами, так і між громадянами.
Тепер напрацьовані і досвід, і відповідні міжнародні угоди, учасниками яких є і Азербайджан, і Вірменія. Це насамперед Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, який закріпив непорушність кордонів між державами (у т.ч. й колишніми союзними республіками СРСР), які існували на 1975 рік, і кілька договорів у рамках Ради Європи, які гарантують права національних меншин та місцевих громад.
Тож основою врегулювання і повного переформатування відносин між Вірменією та Азербайджаном цілком може і має бути угода, базована на моделі Єлисейського договору, з включенням положень Рамкової конвенції про захист національних меншин та Копенгагенського документа від 29 червня 1990 року.
Базовими принципами цієї угоди мають бути:
— повага до територіальної цілісності та національного суверенітету обох держав у міжнародно визнаних кордонах;
— забезпечення кожною з них ефективного захисту національних меншин та прав і свобод осіб, які належать до цих меншин.
Згідно з зазначеними принципами, угода має включати положення, які реалізовуватимуться з допомогою національного законодавства і відповідної державної політики:
— збереження та подальше дотримання прав і основних свобод людини;
— захист національних меншин як важливу умову забезпечення стабільності, демократії та миру в регіоні;
— здійснення ефективних заходів для поглиблення взаємної поваги, взаєморозуміння та співробітництва між усіма особами, що проживають у межах їх території, незалежно від їхньої етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності, зокрема в галузях освіти, культури та засобів масової інформації, створення відповідних умов для виявлення, збереження і розвитку цієї самобутності;
— створення й заохочення клімату терпимості та діалогу як необхідної умови для того, щоб культурне розмаїття стало джерелом і чинником не розколу, а збагачення кожного суспільства;
— підтримку транскордонного співробітництва між територіальними громадами, яке не завдає шкоди державному устрою і територіальній цілісності;
— гарантування особам, які належать до національних меншин, рівності перед законом та права на рівний правовий захист. Заборона дискримінації на підставі приналежності до національної меншини;
— вжиття належних заходів з метою досягнення у всіх сферах економічного, соціального, політичного та культурного життя повної і справжньої рівності між особами, які належать до національної меншини, та особами, які належать до більшості населення;
— утримання сторін від політики і практики асиміляції осіб, які належать до національних меншин, проти їхньої волі і захист цих осіб від будь-яких дій, спрямованих на таку асиміляцію;
— вжиття належних заходів для захисту осіб, які можуть стати об'єктами погроз або актів дискримінації, ворожого ставлення чи насильства на підставі їхньої етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності;
— забезпечення поважання прав кожної особи, яка належить до національної меншини, на свободу мирних зборів, свободу асоціацій, свободу виявлення поглядів і свободу думки, совісті та релігії;
— визнання за кожною особою, яка належить до національної меншини, права сповідувати свою релігію або переконання і створювати релігійні установи, організації та асоціації;
— визнання за кожною особою, яка належить до національної меншини, права на вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини, приватно та публічно, в усній і письмовій формі;
— забезпечення у місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин або де вони становлять значну частину населення, умов, які дозволяють використовувати мову відповідної меншини у спілкуванні цих осіб між собою та з адміністративною владою.
Всі зазначені принципи і положення — не щось нове. Вони є складовими давно підписаних і Баку, і Єреваном згаданих вище Рамкової конвенції та Копенгагенського документа.
Окрім цих універсальних пунктів, до вірмено-азербайджанського договору було б доцільно включити і деякі специфічні зобов’язання, наприклад гарантування права повернення вигнанців і навіть стимулювання реалізації цього права у вигляді, скажімо, безвідсоткових кредитів на будівлю/купівлю житла, які після вселення не повертаються, а компенсуються за рахунок національних чи міжнародних програм.
Резюмуючи, ще раз підкреслю: і для вірменів, і для азербайджанців стратегічна перемога можлива лише тоді, коли вона буде спільною для обох. Коли вони разом переформатують обопільну запрограмованість на війну у приреченість на мирне, щасливе життя для всіх, у необхідність визволення території конфлікту не від «інших», а від пострілів. Навіть у разі досягнення однією зі сторін воєнної перемоги вона виявиться стратегічною поразкою обох, бо не закладе підвалин справедливого і сталого миру. Такі підвалини, як доводить німецько-французький досвід, може закласти тільки одне: спільна на двох перемога — перемога над минулим.