Восьма нарада керівників закордонних дипломатичних представництв України помітно відрізнялася від подібного заходу під номером сім. І річ не тільки і не стільки в значній зміні складу учасників. Головна відмінність — в атмосфері і настроях. У 2005-му на Михайлівській переважали оптимізм, надія й очікування цікавої роботи «в нових умовах», через два роки ці почуття змінили розчарування, подив, роздратування і скептицизм. Тоді це був «унікальний час», сьогодні — знову цілковита невизначеність напередодні нових виборів.
Навіщо було збирати у Києві всіх послів за місяць до голосування, коли невідомо ні якими будуть його результати, ні конфігурація майбутньої парламентської коаліції, ні, відповідно, склад уряду і, тим більше, його програма? До речі, деякі посли саме й пропонували провести нараду, коли політична ситуація в країні вже визначиться. Але для призначення дати заходу на кінець серпня було кілька причин. Для МЗС проводити нараду відразу після Дня незалежності — давня традиція, підкріплена міркуваннями економії: у цей час багато послів перебувають на батьківщині у відпустці, і відпадає потреба витрачати державні гроші на їхній приліт до Києва ще й спеціально на нараду. Для міністра ж Яценюка, схоже, було важливо встигнути особисто познайомитися з послами і «промацати» за можливістю кожного з них, адже невідомо, чи залишиться він у нинішньому кріслі і після виборів, а стільки корисних знайомств прагматичній людині напевно стануть у пригоді в майбутньому на будь-якій державній посаді.
Президент же напередодні виборів мав ще раз дати зрозуміти як зарубіжним партнерам України, так і власному народу і політичним опонентам, хто у сфері зовнішньої політики в цій країні головний.
І оскільки питання і проблеми власне зовнішньої політики і дипслужби пріоритетними для керівництва країни вочевидь не були, нарада, за оцінками дуже багатьох її учасників, пройшла безсистемно, безідейно, формально і, загалом, для «галочки».
«Актуальні пріоритети»
Тон заходові задав своїм виступом президент на першому пленарному засіданні — «Актуальні зовнішньополітичні пріоритети України», назва якого змусила деяких послів дійти логічного висновку, що в цій країні існують і «неактуальні пріоритети». Нам не відомо, хто готував Віктору Ющенку текст виступу і наскільки повно президент його використовував, але після його доповіді дипломати виходили з залу, дипломатично знизуючи плечима, а журналісти — недипломатично чортихаючись, оскільки в ефір і на інформаційні стрічки давати було нічого. Не було ні новин, ні яскравих думок, ні сміливих пропозицій. Так само, як і глибокого аналізу внутрішньої і зовнішньої ситуації, оцінки глобальних світових процесів і ролі і місця в них своєї країни. Нам залишалося тільки позаздрити французам, чий президент Ніколя Саркозі цього ж дня також виступив із доповіддю (але з якою блискучою!) на міжнародну тематику, у якій все перелічене вище було присутнє повною мірою. Спіч Віктора Ющенка перед дипломатами являв собою здебільшого набір загальних фраз, жахливих чиновницьких штампів і канцеляризмів. Але річ навіть не в кострубатості мови: розчарування слухачів викликала відсутність конкретики і поверхневий виклад (або бачення?) завдань, які стоять перед зовнішньополітичним відомством. Ну не може бути «завданням магістральної зовнішньополітичної лінії України» «інвентаризація двосторонніх планів України» із «ключовими світовими партнерами» і «наповнення їх реальними прагматичними ініціативами». А ставлячи завдання з євроінтеграції, не можна відбуватися побажаннями «наповнити цю роботу конкретним і послідовним змістом». Не можна весь комплекс проблем відносин з Росією зводити до їх «деполітизації» і«необхідності зміцнення атмосфери довіри». А відносини зі Сполученими Штатами не можуть обмежуватися «режимом взаємної підтримки». Але навіть там, де президент був конкретнішим, наприклад, говорячи про делімітацію і демаркацію і потребу завершення оформлення державного кордону України, він примудрився внести до переліку країн, із якими не завершені переговори з цієї тематики… Румунію. Та ще й із заклопотано-загадковим виглядом пообіцяв повернутися до румунської тематики на закритій від журналістів частині наради, змусивши останніх добряче похвилюватися: то що ж у нас там із Румунією? Напевно, нічого страшного. Оскільки про Румунію на закритій частині Ющенко, за нашою інформацією, більше не згадував. Прикро, що ніхто з президентської зовнішньополітичної команди не лише не пояснив главі держави різницю між оформленням держкордону (яке давним-давно у нас із румунами завершено) і делімітацією континентального шельфу і виключної економічної зони (це питання нині вирішується у Міжнародному суді), але й не прибрав президентський ляп з офіційного сайта глави держави. Де він красується і донині. На радість румунам.
Вистачало ляпів і у виступі прем’єра, проте усе ж таки, порівняно зі спічем президента, його звернення до дипломатів, на наш суб’єктивний погляд, було більш живим, зацікавленим і конкретним. Правда, знову ж не відомо, що було в підготовленому групою товаришів тексті, який лежав перед прем’єром. З огляду на вираз обличчя Арсенія Яценюка, котрий сидів поруч із Віктором Януковичем і зазирав у прем’єрські папери, це були зовсім не ті слова, які вимовляв глава уряду. Наші припущення підтвердилися вже наступного дня, коли в коридорах МЗС жваво обговорювався той факт, що Янукович з якихось причин не озвучив жодного «наїзду» на своїх політичних опонентів, якими ряснів підготовлений його спічрайтерами і наближеними особами текст. Віктор Федорович імпровізував і був більш ніж миролюбним. Говорив про потребу злагодженої роботи всіх гілок влади, картав, зокрема й самого себе, за колишні випадки «з’ясовування стосунків» і підкреслював необхідність консолідації зусиль. Після чого раптом несподівано для всіх заговорив про НАТО. Говорив багато (особливо порівняно з президентом, котрий лише тричі видавив мимохіть із себе словосполучення «євроатлантична інтеграція»). І виходило зі слів Віктора Федоровича, що недобре це, коли під час виборів деякі політичні сили (хто ж то міг бути?) політизують це питання і тим самим «загострюють протистояння в суспільстві», як було в 2004-му і 2006 роках. Але от тепер, «коли ми говоримо правду» і розпочали «роботу з роз’яснення відносин України і НАТО», це дало змогу побачити, що «усі напрями співробітництва сприяють як модернізації української армії, так і створенню системи європейської безпеки». Отак-от.
Поговоривши ще трохи про футбол, точніше, про підготовку до Євро-2012, прем’єр нарешті перейшов до економічної і зовнішньоекономічної проблематики, що, власне, і було анонсованою темою його виступу. Понарікавши, що він не бачить підготовлених послами «грунтовних» аналітичних довідок про «конкурентні переваги України в сучасному глобалізованому світі і наші головні ризики», В.Янукович назвав це «істотним недоліком». Запропонував Кабміну і міністерствам системніше працювати з посольствами, використовувати надану ними інформацію, зважати на пропозиції і «бути готовими до сприйняття нових і нестандартних підходів, запропонованих послами».
Проте Віктор Федорович навряд чи уявляє, наскільки глибокою і болючою для українського дипкорпусу є порушена ним проблема. От лише полягає вона не стільки у відсутності «грунтовних» довідок (їх пишуть, і досить багато), скільки в тому, що їх практично ніхто не читає. Вони нікому не потрібні — ні на Банковій, ні на Грушевского, ні на Михайлівській. Наші посли називають Київ «чорною дірою», у якій зникає маса підготовлених ними аналітичних документів, виношених пропозицій, вистражданих ідей. У якій хоронять часом з такими зусиллями «витиснуті» з партнерів домовленості, зокрема й про візити. Причому найчастіше послам навіть не знаходять час пояснити, чому було скасовано той чи інший візит. А буває і так, що приїжджає якась делегація, веде якісь переговори, а на них не лише співробітників посольства не запрошують, а й посла не пускають...У одних це відбиває усяке бажання виявляти активність, і живуть вони собі спокійно удалині від батьківщини і від керівництва. А невгамовним, аби пробити якісь питання, доводиться не довідки писати, а натискати і натискати на кнопки телефона, намагаючись особисто втовкмачити тому або іншому міністрові чи чиновнику важливість порушуваної посольством проблеми.
Прем’єр казав про необхідність розробки довгострокових програм розвитку країни і роботи уряду. Так, необхідність є. Для країни. А для наших політиків? Для прем’єра? Для президента? Не на словах, а на ділі. Хто з них замислюється, що буде через 20 років не з ними особисто, а з країною? Хто з них здатен мислити стратегічно, бачити світ далі Хоружівки чи Єнакієвого, усвідомлюючи швидкість змін, що відбуваються в цьому світі, а не вирішувати власні одномоментні проблемки?
Онде маленька (порівняно з Україною) країна Данія з населенням 5,4 млн. чоловік замовила найкращим аналітичним умам планети аналіз впливу глобалізації на зовнішню політику, а потім данські експерти на його основі зробили власний прогноз, які регіони світу становлять у майбутньому інтерес для їхньої власної країни в торгово-економічній сфері. У данців існує окрема стратегія відносин з Азією, аналогічний документ готується щодо взаємин із Латинською Америкою. І це не просто папірці, про які одразу забувають, а серйозні урядові документи, на підставі котрих розробляють конкретні плани для окремих відомств і координують їхню діяльність у відповідному напрямку. Сьогодні данці дуже активно йдуть у Китай, Індію, Бразилію, поклали око на Мексику. А кого з нашої «еліти» цікавлять, наприклад, результати дослідження, яке засвідчило: через 15 років ця країна стане десятою економікою планети? Ми в Мексиці навіть посла не маємо...
Гаразд, досить про сумне. Згадуючи минулу нараду, можна виявити й позитивні моменти. Наприклад, повну єдність президента і прем’єра в деяких питаннях. Обидва визнають, що зовнішня політика не може бути розмінною монетою в передвиборній боротьбі. Обидва звернулися до своїх слухачів зі словами про неприпустимість втягування дипкорпусу в політику і закликали забезпечити чесність і прозорість голосування українських громадян за кордоном. Прем’єр попросив «не ділити виборців за кольорами», а президент дав зрозуміти, що сприйме будь-які результати виборів. При цьому міністр Яценюк пообіцяв, що нікого з посольств не відкликатимуть, хоч би якими ці результати були.
До речі, у чому ще зійшлися прем’єр і президент, то це у високій оцінці роботи МЗС й особливо його глави Арсенія Яценюка. Причому Віктор Федорович осипав похвалами улюбленця Віктора Андрійовича, котрий посідає третю позицію у виборчому списку пропрезидентського блоку, навіть щедріше, аніж сам президент. І якщо повна відсутність критики роботи МЗС із боку глави держави цілком зрозуміла і пояснюється як особистою симпатією до молодого міністра, так і передвиборними міркуваннями, то нечуване досі славослів’я на адресу «президентського» міністра з прем’єрських вуст породжує деякі запитання... Щоправда, сам Янукович частково на них відповів, згадавши незлим тихим словом Бориса Тарасюка і висловивши особисту подяку Яценюку «за намагання об’єднувати зусилля гілок влади» і за виконання домовленостей, досягнутих перед його призначенням на посаду міністра закордонних справ.
Про дипломатію під «Шустов»
Щоправда, в самому МЗС значно стриманіше оцінюють як власну роботу взагалі і проведену нараду послів зокрема, так і заслуги глави відомства.
Що стосується наради, то у багатьох дипломатів вона залишила двоїсті почуття. З одного боку, як правило, це дуже корисний захід, що дає можливість послам, роками відірваним від реалій батьківщини, на кілька днів зануритися в ці реалії з головою, і, поспілкувавшись із колегами, друзями та знайомими, отримати більш точне уявлення про події в Україні. Іноді навіть вдається в ці дні розв’язати на місці якісь питання, особисто контактуючи із керівництвом як власного відомства, так і інших міністерств. Вважається, що на подібних нарадах посли діляться власним досвідом, слухають колег, обмінюються ідеями, проводять мозкові штурми. Але цього разу, за свідченням багатьох наших співрозмовників, відвертої і конструктивної розмови не вийшло. Багато в чому — через манеру поведінки міністра Яценюка, котрий на першій же тематичній секції дозволив собі різкі й нетактовні зауваження на адресу дипломатів, чий професіоналізм ні в кого з їхніх колег не викликає сумнівів. І річ не в самій критиці (вона має бути обов’язково, але по суті), а в неприпустимій формі її висловлення. Тим більше стосовно професіоналів, яким, на відміну від самого міністра, котрий, до речі, нещодавно очолював економічне відомство, а зараз проповідує ідею економізації зовнішньої політики, не потрібно влаштовувати лікнеп, що таке EFTA і навіщо Україні та її бізнесу потрібна зона вільної торгівлі з Євросоюзом.
Загалом, після такого початку вже нікому з послів не хотілося відверто висловлюватися і, тим більше, говорити про проблеми, котрі випливають саме із внутрішньополітичної ситуації в країні. Хоча потім учасники «європейського» засідання нам казали, що в цілому вийшов непоганий «мозковий штурм», а ця секція була найцікавішою й найконструктивнішою. Шкода, що таким самим чином не вдалося обговорити тему євроатлантичної інтеграції, відносини України з Росією та США, її діяльність у рамках ООН. Таких тематичних секцій у програмі наради просто не було. На них забракло часу. Їх, звісно, можна було б запланувати на третій день наради, але замість цього послів у добровільно-примусовому порядку відвезли до Одеси. Наскільки потрібним і важливим був цей виїзд, свідчить хоча б той факт, що 26 послів написали заяви з проханням звільнити їх від необхідності брати участь у цьому заході. Що викликало неприховане невдоволення міністра, і, як результат, деякі посли навіть змушені були здати квитки у свої далекі країни. Лише двом главам дипмісій було дозволено не бути присутніми в Одесі, де відбулося виїзне пленарне засідання на тему «Транскордонне, енергетичне і транспортне співробітництво». Хоча значно дешевше для держави обійшовся б приїзд до Києва кількох представників Одеського регіону, аніж переліт заради двох годин засідання сотні послів із Києва до Одеси. В принципі, виїзні засідання практикували й раніш, і посли казали нам про їхню корисність. Адже главам дипмісій для забезпечення економічних інтересів нашої країни за кордоном необхідно добре знати регіони України і їхні основні підприємства. Проте, на нашу думку, в Одеській області, добре знайомій А.Яценюку, котрий попрацював там певний час, можна було б улаштувати для послів відвідання не лише заводу «Шустов» і організувати не лише фуршет у ресторані готелю «Одеса» і вечерю на катамарані «Хаджибей»...
Назустріч людям і дипломатам
Однак повернімося до проблем і питань, що їх обговорювали у дні посольської наради. Із задоволенням можна констатувати, що МЗС останнім часом зробив кілька реальних кроків назустріч українським громадянам. У вівторок було презентовано програму єдиного телефонного контакту «Батьківщина на зв’язку», створену з ініціативи МЗС разом із мобільним оператором «МТС—Україна» для тих, кому необхідна допомога дипломатичних і консульських служб. У рамках програми з 16 липня ц.р. всі абоненти цієї компанії при перетині кордону України отримують на свої мобільні телефони SMS-повідомлення, що містять адреси українського посольства і консульств у країні перебування, а також їхні телефони.
З 1 червня при МЗС і за участі компанії Beeper цілодобову роботу розпочав call-центр, що надає інформацію і рекомендації в питаннях, пов’язаних із поїздками українців за кордон (оформлення віз, умови перебування в іноземних державах, запобігання торгівлі людьми, допомога у форс-мажорних обставинах за кордоном). У принципі, в МЗС і раніше був Центр оперативного реагування, що виконував ті самі функції, але тепер, треба думати, робота відомства на цьому напрямі стане більш дієвою й оперативною...
Особистий крок назустріч людям зробив і міністр Яценюк, котрий оголосив присутнім дипломатам і журналістам, що оскільки бюджет країни не в змозі профінансувати багато соціальних програм і проектів, то він, тобто міністр, але як приватна особа, разом із польським бізнесменом Збігневом Джімалі заснував доброчинний Фонд підтримки міжнародного співробітництва «Відкрий Україну». Його основними цілями (крім зазначеної у назві) є «підтримка молодої української еліти, подолання соціальних і економічних наслідків трудової міграції». І хоча кілька послів, які сторопіли від почутої новини, відразу не змогли навести приклади з міжнародної практики аналогічної доброчинної діяльності з боку високої посадової особи, проте нам ця ініціатива в теорії видається корисною й цікавою. Буде дуже цікаво ознайомитися з її практичною реалізацією...
Можливо, незабаром трохи налагодиться й життя самих дипломатів. Їм уже живеться трохи краще й веселіше. Адже нинішнього року на 20% підняли зарплати співробітникам закордонних представництв і на кілька відсотків — центрального апарату. Правда, при цьому зарплати українських дипломатів однаково залишилися найнижчими в СНД. Та й для матеріально-технічного забезпечення посольств і представництв грошей, як і раніше, катастрофічно не вистачає. Але на нараді президент пообіцяв підтримати пропозиції міністра закордонних справ до держбюджету на 2008 р. І, кажуть, дав зрозуміти, що не підпише головний фінансовий документ країни, якщо діяльність МЗС не буде забезпечено належним чином. У цьому зв’язку дипломати сподіваються, що їхньому відомству повернуть три програми (з іміджу України, підтримки закордонного українства і розширення мережі українських дипустанов), передані нинішнього року іншим міністерствам, що жодним чином не сприяло успішній реалізації цих програм.
Виступаючи в будинку на Михайлівській, президент підкреслив, що «у нових реаліях у країні і світі нам потрібен розвиток дипломатичної служби — служби європейського зразка». Але чи можливо створити її без надання дипломатам зарплати європейських розмірів, технічного забезпечення європейського рівня, дипломатичної освіти європейської якості? До речі, глава держави окремо зупинився на потребі істотно вдосконалити дипосвіту, а заодно запропонував провести реформу дипслужби, включаючи «оптимізацію самого відомства, можливо, його укрупнення». І тут дипломати напружилися.
Річ у тім, що кожен новий міністр, займаючи крісло на Михайлівській, відразу обов’язково розпочинає цю саму «оптимізацію», отож дипломати вже трохи стомилися від цього перманентного процесу. Особливо коли зважити, що в кожного глави відомства своє бачення оптимальної структури МЗС. Наприклад, нинішній міністр Арсений Яценюк, як розповідають, не проти не тільки взяти під емзеесівське крило торгово-економічні місії (ТЕМ), але й укрупнити власне міністерство за рахунок зовнішньоекономічної частини Мінекономіки, яка колись була окремим відомством — Міністерством зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі. Більш того, кажуть, йому симпатична не тільки Львівська площа, але й деякі лісисті території... Правда, проблема в тому, що в нашій країні зазвичай місце сидіння визначає погляд. Наскільки нам відомо, свого часу, очолюючи Мінекономіки, Арсеній Петрович не захотів віддавати ТЕМи претендуючому на них Тарасюку. Яку державну посаду посяде А.Яценюк після виборів і чи залишиться він вірний ідеї економізації зовнішньої політики, поки невідомо. Проте фахові дипломати вже нині звертають увагу на те, що одного сліпого копіювання канадської моделі й механічного переміщення частин одного міністерства в інше для успішної реалізації економічних інтересів України за кордоном буде явно недостатньо.
Економізація замість демократизації
Два роки тому одним із ключових елементів зовнішньої політики Києва була підтримка демократичних процесів у світі загалом і на пострадянському просторі зокрема. Тоді цей курс викликав багато критики, оскільки під загрозою виявилися економічні інтереси української держави. Противники ідеї активної позиції Києва в питаннях захисту демократії часто апелювали до політики держав — членів Європейського Союзу, які заради своїх економічних інтересів у країнах третього світу закривали очі на проблеми демократії й дотримання прав людини авторитарними режимами. Наприклад, Данія, будучи палкою захисницею прав людини (достатньо пригадати бодай те, як ця країна повелася, коли росіяни зажадали видати чеченця, який там перебував, Ахмеда Закаєва), воліє не порушувати цю тему стосовно Китаю, з яким налагоджено серйозні торгово-економічні зв’язки.
Нині на засіданні послів про цей дискусійний напрям української зовнішньої політики лідери держави не згадали ані словом. І серед регіональних організацій, з допомогою яких Київ має зміцнювати свою роль регіонального лідера на балто-чорноморському просторі, Організація за демократію й економічний розвиток (ОДЕР) навіть не згадувалася. Зате серед названих пріоритетів — посилення економічної діяльності дипломатичних установ. Цю ідею вирішив реанімувати Арсеній Яценюк, прийшовши у квітні на Михайлівську площу.
Вагу, якої надають цьому напряму зовнішньополітичної діяльності на Грушевського, підтверджує тема виступу Віктора Януковича перед послами — «Зовнішньоекономічна діяльність України й посилення її політико-дипломатичного супроводу в регіонах світу». У клубі Кабміну прем’єр закликав дипломатів відігравати велику роль «у забезпеченні реалізації національного економічного потенціалу, захисті економічних інтересів, підтримці участі українського бізнесу в перспективних міжнародних проектах». Своєю чергою, Віктор Ющенко згадав про «унікальний національний інтерес», маючи на увазі вихід України на такі ринки як Китай, Індія, Південно-Східна Азія, Південна Америка, Африка, закликав «підняти зі сплячки» цей напрям зовнішньополітичної діяльності й заявив, що завданням кожного дипломата в країні перебування є оптимізація зовнішньої торгівлі.
Але ці заклики працювати на бізнес, озвучені й президентом, і прем’єром, можуть викликати тільки гірку посмішку в дипломатів, які акредитовані у країнах третього світу й на практиці зіштовхуються з українським бізнесом. Адже спить не дипломатія, а бізнес.
Занепокоєність президента й прем’єра зрозуміла. Багато країн Південно-Східної Азії, Африки, Латинської Америки переживають економічне зростання й являють собою великий ринок для збуту української продукції. Хоча економічне зростання спостерігається й в Україні, масштабної економічної експансії українських компаній на світовий ринок немає. Більш того: нині український бізнес через ті чи інші причини втрачає традиційні ринки збуту своєї продукції. Наприклад, український метал практично зник із китайського ринку. Але ж ще 2003 року українські трейдери посідали в КНР тверді позиції. Справа дійшла до того, що українські компанії вже самі почали закуповувати китайську металопродукцію. І коли ще кілька років тому Україна мала позитивне сальдо в торгівлі з Китаєм, то тепер усе навпаки. А річ у тому, що українські трейдери вчасно не зорієнтувалися в місцевій кон’юнктурі ринку й у результаті виявилися не в змозі надати Китаю нову конкурентоспроможну продукцію.
Частка українських товарів на традиційних ринках скорочується й у деяких державах на пострадянському просторі. При цьому Кабмін чомусь радісно рапортує про те, що вперше за багато років товарообіг України з РФ і країнами СНД перевищив товарообіг із ЄС. Хоча, наприклад, традиційний для української м’ясо-молочної продукції російський ринок може скоротитися, оскільки, за словами посла України в РФ Олега Дьоміна, після прийняття росіянами рішення про заборону на імпорт м’ясо-молочної продукції з України 2006 року звільнену нішу захопили європейці. (Українці змогли повернути собі лише 30—35% ринку, котрий вони займали до заборони.) Та й самі росіяни не гають часу даремно і будують великі сучасні м’ясопереробні комплекси і молочні заводи, продукція яких, на відміну від нашої, відповідає європейським стандартам. А отже, може експортуватися до країн ЄС...
Наївно вважати, що змінити ситуацію в сфері зовнішньої торгівлі можна силами лише однієї дипломатичної служби. «ДТ» уже не раз писало, що ефективне проникнення українських товарів на зовнішні ринки можливе лише при злагодженій роботі політиків і дипломатів, розвідки та бізнесу. Нарешті, за наявності відповідної довгострокової державної стратегії із визначенням чітких пріоритетів галузей, країн, регіонів, і, що важливо, — з урахуванням диверсифікації ринку збуту української продукції. У противному разі це буде робота дилетантів, без шансів на більш-менш серйозний і постійний успіх у регіонах, де діють досвідчені і професійні гравці зі США, ЄС, РФ, Китаю.
Традиційно дипломатія йде слідом за бізнесом. У випадку з Україною, , коли часто забувають про ринкові механізми, все навпаки. Посольства, постійно аналізуючи економічну ситуацію і налагоджуючи зв’язок у середовищі політиків і бізнесменів, можуть визначити перспективні галузі в країні перебування, знайти надійного партнера і надати політичне сприяння українським підприємцям у реалізації їхніх проектів. Далі — вже робота самого бізнесу. Але важко тягти за руку того, хто опирається. А як свідчить практика, попри процеси глобалізації, що розвиваються у світі, український бізнес у масі своїй не горить бажанням завойовувати ринки країн третього світу. Не квапиться він дослухатися і рекомендацій двосторонніх міжурядових комісій, що є координуючими органами в сфері торгово-економічних відносин.
Індія і Китай, країни Південно-Східної Азії, Африки, Латинської Америки здебільшого, як і раніше, привабливі лише для тих, хто одержимий країною, або для тих підприємств, що традиційно працювали в цих регіонах ще за радянських часів. Це «АвтоКрАЗ», «Мотор-Січ», «Укрспецекспорт», «Прогрес» та решта нечисленних компаній, що поставляють усталений перелік продукції — машини, металопродукцію, комплектуючі для електростанцій і літаків, військову техніку й озброєння тощо.
А от великі українські приватні корпорації, створені в останнє десятиріччя, за малим винятком сьогодні воліють системно працювати або в Україні, або в європейських країнах, здебільшого нехтуючи потенціалом третього світу. Красномовний приклад: посольство України в КНР розіслало власникам найвідоміших українських корпорацій листа, де надало докладний перелік перспективних галузей для вкладення інвестицій. Відповіді в Пекіні чекають й досі...
Немає сумнівів, що працювати в Південно-Східній Азії, Латинській Америці, Африці важко. Відстань, клімат, менталітет місцевих жителів, специфічні побутові умови зовсім не сприяють тому, щоб у ці країни нескінченним караваном волочилися вітчизняні підприємці. Відштовхує український бізнес також жорстка конкуренція. Адже до таких традиційних важкоатлетів, як росіяни, американці і європейці, додалися ще й китайці. Відбиває бажання і відсутність державної підтримки вітчизняного експортера.
Безумовно, обмінюючись візитами лідерів держав, уряд створює політичні передумови для роботи бізнесу. Без цього важко розвивати нормальні торгово-економічні відносини в більшості названих вище держав, де бізнес і влада найчастіше сильно переплетені. До речі, зриви візитів державних мужів часто негативно позначаються на економічних відносинах. Але функції уряду не обмежуються лише створенням необхідного політичного клімату в двосторонніх відносинах. І якщо йдеться про необхідність поліпшення зовнішньоторговельного сальдо, про що казав дипломатам Віктор Янукович, то Кабмін має стимулювати вітчизняний бізнес виходити на зовнішні ринки, надаючи пільги експортерам, як це робиться в більшості країн світу. Чи, зрештою, лібералізувати існуючу систему передоплати.
За нинішніх же умов чимало українських підприємців воліють працювати в Україні, де знайомі правила гри і гарантовано високий прибуток, а не вирушати за тридев’ять земель, щоб за умов жорсткої конкуренції брати участь у прозорому тендері на два-три мільйони доларів. Але якщо сьогодні українські компанії не розпочнуть свою економічну експансію до країн третього світу, то, враховуючи номенклатуру експортованих товарів, через кілька років проникнути на ці ринки для вітчизняного бізнесу буде значно складніше. Адже Китай і Індія, Південна Корея та Пакистан, В’єтнам і Малайзія, що стрімко розвиваються, сьогодні значно більше інтегровані в міжнародний бізнес, аніж Україна, і їхній ринок став значно складнішим, аніж 10—15 років тому. Якщо, наприклад, у Шанхаї станеться обвал біржі, то це відчує весь світ. А от якщо подібне трапиться в Києві, навряд чи це помітять у Вашингтоні, Токіо та Лондоні.
Сприяти українським компаніям — лише один бік економічної діяльності української дипломатії. Другий — сприяти залученню в Україну значних іноземних інвестицій із цих держав. Ряд компаній готові вийти на український ринок. Наприклад, пакистанський концерн Shahzad International із 4-мільярдним річним прибутком, що працює в сфері ВТС, геологорозвідки, туризму та телекомунікацій; китайські компанії, яких до зовнішніх інвестицій підштовхує місцевий уряд: за високих темпів економічного зростання одна з основних проблем Китаю сьогодні — уникнути перегрівання економіки. Проте більшість підприємців відлякує інвестиційний клімат в Україні, а також корупція, і багато з них готові йти в Україну лише під державні гарантії або інвестувати в підприємства, де є частка держави.
Але чи готова наша держава прийняти великий іноземний бізнес? Повчальною стала історія з найбільшим китайським нафтогазовим концерном Sinopec, котрий відправив заявку на участь у тендері з розвідування та видобутку вуглеводнів на Прикерченському родовищі шельфу Чорного моря і переказав для цього необхідну суму. Проте його не виявилося в списку учасників тендеру. Як пояснила у своєму листі українська сторона, якийсь чиновник просто забув у своїй шухляді цю заявку. Пояснення це китайців геть не задовольнило. І невідомо, чи братимуть вони в майбутньому участь у тендерах, влаштовуваних українською стороною.
Одному українському послу хтось із японських бізнесменів так охарактеризував ситуацію в Україні: «Корупція існує в усьому світі. Однак якщо дають хабар в Японії, то бізнесмен упевнений, що його питання буде вирішено. У вашій же країні, хоч скільки давай хабар, справа не зрушить із місця». Якщо в Азії хабар є гарантією розв’язання питання, а в Європі на варті інтересів бізнесу стоїть суд, то в Україні ні те, ні те не є гарантією того, що бізнес може спокійно працювати в країні. І це відштовхує іноземний бізнес. Подібний стан справ ще раз засвідчує, що ефективність зовнішньоекономічної діяльності, як і зовнішньополітичної, насамперед, залежить від внутрішньополітичної і внутрішньоекономічної ситуації в самій Україні. І хоч би яким талановитим був дипломат, хоч би скільки він докладав зусиль, щоб поглибити, посилити і зміцнити двосторонні відносини, поки цивілізовані правила гри в Україні не стануть прозорими, а закон не перестануть ігнорувати, важко очікувати ефективних результатів роботи дипломатичної служби в зовнішньоекономічній сфері.