Новий світовий безпорядок набув цілком відчутних обрисів з переобранням Путіна, відходом з великої політики Меркель, повстанням "жовтих жилетів" у Франції, переміщенням Китаю з категорії "виклики" у категорію "загрози" для США, виходом США з угоди з Іраном, договору щодо РСМД, виведенням військ із Сирії й торговельною війною з Китаєм. Шанувальники Семюела Гантінгтона можуть радіти. Зіткнення цивілізацій і перетворення світового порядку, про який він попереджав чверть століття тому, стає реальністю. Та тільки лінії розламу виявилися не ті й зовсім не там, де передбачалося.
Ключовими елементами розбіжностей, що переростають на наших очах у різні форми бойових дій, виявилися зовсім не релігійні й не етнокультурні відмінності між цивілізаціями, а значно прозаїчніша боротьба за ресурси, сфери впливу й ринки. Параноїчні претензії на велич, що їх має Москва, зрештою призвели до розпаду Православної цивілізації на "Московську" і "Константинопольську".
У свою чергу Західна цивілізація зіщулилася під ударами Трампа, Brexit і "жовтих жилетів", а "Синська" - зміцніла до рівня помаранчевої загрози Заходу.
Поява китайської моделі розвитку й устрою суспільства, що сприймається багатьма за межами Піднебесної як альтернатива західній ліберальній демократії, з одного боку, і агресивному націонал-православ'ю Росії, яке не пропонує жодних альтернатив, але всіма силами опирається особистісному й соціальному прогресу в будь-якій його формі, - з іншого, знову поставила на порядок денний питання про перспективи й шляхи розвитку людства.
Зрозуміло, нікуди не зникли й ісламський фундаменталізм, і багатоликий терор, і міжетнічні конфлікти. Однак чимдалі чіткіше розуміємо, що на сучасному етапі значно більша загроза ліберальному світовому порядку походить не ззовні, а зсередини глобальної співдружності націй, покликаної цей порядок захищати.
Що не так зі світом Заходу
Із Заходом злий жарт зіграла самовпевненість його еліт. Свого часу, спираючись на "перемогу" в холодній війні, учень Гантінгтона Френсіс Фукуяма втілив цю надзвичайну впевненість у концепцію "кінця історії". Нині вона нагадує відомий у світі інноваційних менеджерів факт: 1899 року засмучений уповноважений американського бюро патентів Чарльз Дуелл записав напередодні нового століття у своєму щоденнику, що "все, що могло бути винайденим, уже винайдено" і що він, напевно, втратить роботу.
У випадку з "останньою людиною" Фукуяма виявив подібну Дуелловій недалекоглядність: проголосив повну й остаточну перемогу ліберальної демократії. Фактично він відмовився від принципу розвитку, властивого будь-яким системам, які прагнуть вижити. Тим часом для того, щоб бути конкурентоспроможними, держави, як і корпорації, як і окремі індивідууми, не повинні стояти на місці, експлуатуючи раз і назавжди обрану модель існування.
Ліберальна демократія, що в математичному сенсі є владою меншості, далеко не ідеальна, і про це відомо кожному, хто осмислено завважує такі проблеми, як слабка змінюваність еліт, хронічний дефіцит соціальних ліфтів, відсутність чесного діалогу між владою і суспільством, відсутність інклюзивності політичного діалогу з найважливіших питань, зростання популізму. Деякі демократії функціонують краще, деякі гірше, але ще донедавна підсвідома переконаність утому, що "кінець історії" настав, виявилася дуже подібною до впевненості в тому, що "все вже винайдено".
Домінування Заходу на світовій арені стало наслідком двох найкривавіших воєн в історії людства. У XX столітті на теренах від Америки до Японії світ знову відчув усі принади, які, здавалося б, залишилися в Середньовіччі і нібито були стерті з пам'яті Відродженням і добою Просвітництва: непоясненні для розвинених цивілізацій звірства, етнічні чистки й прямий геноцид, застосування зброї масового знищення, прагнення до поневолення й національного домінування.
Сучасна модель світобудови справді виникла в результаті переможної ходи ліберальних демократій Європою. У цінності свободи, рівності перед законом, ринкової економіки повірили величезні маси людей. У повоєнному світі основними елементами стали міжнародні організації, система багатосторонніх конвенцій, договорів і навіть міжнародних судів. Здавалося б, ця система гарантує справедливе співіснування, і вона реально привела колективний Захід до небаченого процвітання.
Дрібні конфлікти на кшталт Балканських воєн мали б стати, але не стали, першим дзвіночком про те, що не все так ідеально. Теракти 11 вересня і події, які не забарилися після них, розбудили Захід, однак і тоді лише одиниці казали про те, що причина ісламського екстремізму не одноразова, а системна. Адже ідеальних універсальних систем устрою суспільства не існує, як не буває й ідеальних економічних відносин.
Вади демократії були добре відомі їх пропонентам, не було лише бажання працювати над помилками. Диспропорції економічного розвитку стали очевидними ще десятиліття тому, однак дуже мало було зроблено, щоб вирівняти дисбаланси між Північчю й Півднем, окремими країнами і регіонами. Економічна криза 2008 року, з якої, на думку деяких авторитетних економістів, ми так і не вийшли, стала однією з причин нинішнього хаосу.
З 2007 року глобальний борг зріс зі 167 трлн дол. до 247 трлн і становить 320% світового ВВП. Зросли всі форми боргу - домогосподарств, корпорацій і урядів. Лише борг США становить 22 трлн (зростання на 9 трлн за 10 років). Борг Китаю зріс з 7 трлн 2007 року до 40 трлн 2018-го (250% ВВП). І, що важливо, позичальники цілком могли б зменшити цей борг, спрямувавши частину прибутку на його погашення. Однак цього не відбувалося і не відбувається, оскільки дуже мала частина боргу була спрямована на виробництво. Домогосподарства брали кредити для споживання, а держави позичали на поточні видатки, але аж ніяк не на розвиток інфраструктури або інвестиції в стратегічні сфери промисловості.
У такій ситуації зростання популізму й незадоволеності власними урядами - закономірний підсумок минулого десятиліття.
Слід визнати очевидний факт: до початку XXI століття світ ліберальних демократій виявився елітарним клубом, що здійснює глобальний контроль над фінансами і торгівлею. Ідеальна картинка, намальована сміливими мазками футурологів з "ліги плюща", полягала в тому, що й інші країни, спокушені й захоплені чудовим виглядом пещених американців і європейців, буцім самі по собі побудують розвинені суспільства й держави в Молдові, Грузії, Україні і навіть десь в Африці.
Той факт, що країни, які лишилися за межами клубу, навіть теоретично не можуть цього зробити, оскільки правила гри встановлюють не вони, ніби залишався поза дискусійним полем. Ситуацію ускладнив і той факт, що держави не тільки поза клубом "ЄС і НАТО", а й усередині нього виявилися в нерівних умовах. Виникло протиріччя між декларованим принципом рівності й фактичним поділом на тих, кому практично все "можна", і тих, кому щось "не можна".
Не хоче Німеччина слухати аргументи про колосальну шкоду "Північного потоку-2" - отже він будуватиметься. Той факт, що і без цього проекту роль ФРН у ЄС гіпертрофована, не береться до уваги. Тим, хто сьогодні з найкращих, зрозуміло, міркувань, ратує за цей проект, непогано б відповістити на питання, що станеться, якщо 110 млрд м3 російського газу опиниться в руках "Альтернативи для Німеччини"?
Обама чудово знав про спецоперації РФ у сфері дезінформації, але не вживав необхідних заходів, як і втримався від адекватної реакції на анексію Криму й вторгнення у Донбас. Орбан чудово усвідомлює, яку шкоду Україні завдає позиція Угорщини, та все одно діє у своїх вузькополітичних інтересах. Росія відкрито підтримує і фінансує антиєвропейські та антиглобалістські рухи в половині країн ЄС, але Путіна приймають у багатьох столицях, включаючи Берлін, Париж і Відень, і він найкращий друг багатьох політиків Італії.
Одна з причин цих і безлічі інших проблем криється в погіршенні якості західних еліт, про що останнім часом написано вже десятки статей. Відсутність стратегічного мислення стала хронічною проблемою сьогодення. У Європі й США, але не в Китаї.
Співтовариство спільної долі
Для недалекоглядних еліт Заходу Росія відіграє роль "свого сучого сина". Адже ще якихось сто років тому це була зрозуміла їм імперія з прекрасним німецьким родоводом, поведінка якої на світовій арені нічим не відрізнялася від Німеччини, Франції, Австро-Угорщини чи Туреччини. Той факт, що дороги європейських монархій і Росії згодом розійшлися, не виключає підсвідомої позитивної відповіді на запит "свій-чужий" у найбільш критичні моменти.
Розуміючи, що в РФ немає жодних підстав для претензій на "богоносність", окрім зброї і ресурсів, у Європі намагаються задіяти другу частину, щоб нейтралізувати першу. Нафта і газ в обмін на мир - так можна сформулювати "економічну" формулу зростання залежності ЄС від російських енергоносіїв. Той факт, що ВВП Росії лише неістотно перевищує ринкову капіталізацію компанії Apple, сприймається з поблажливою усмішкою, а успішні випробування гіперзвукових ракет не турбують: у СРСР теж були чудові ракети. Надмірна самовпевненість і недалекоглядність еліт продовжує відігравати свою негативну роль.
Зовсім інша річ Китай. Пекін пропонує альтернативу, демонструючи небачені в історії темпи розвитку й реальні економічні успіхи. І ця альтернатива виявляється буквально в усьому - від ідеології до соціального устрою суспільства.
У той час як Європа з Америкою будують стіни, Сі Цзіньпін говорить про "співтовариство спільної долі" людства. У період гострої грецької кризи Брюссель вимагав від Афін режиму найсуворішої економії, а Китай купив у греків порт Пірей. Китайці не ставлять політичних умов, інвестуючи в найбідніші країни Азії й Африки, хоча важко сперечатися з тим, що економічна хватка в Пекіна дуже жорстка. Китай не погрожує Заходу гіперзвуковими ракетами з ядерними боєголовками, однак буквально протягом року саме Китай посів центральне місце серед загроз і викликів Заходу.
США відповіли на цей виклик торговельною війною, Європа - спробою створити альтернативу "поясу й шляху", поставити під жорсткий контроль китайські інвестиції в ЄС і навіть кинути виклик китайській присутності в Африці. Рано чи пізно для багатьох країн, які потрапили в міжцивілізаційні ніші, виникне питання вибору. Для них настав не кінець, а початок історії, тільки на новому її витку. Можливо, правильною відповіддю є найжорстокіший прагматизм у міжнародних відносинах, можливо - вибір однієї з наявних моделей розвитку або якийсь третій шлях.
Не варто тільки забувати, що природа міжнародних відносин не терпить порожнечі. Якщо виникає ніша, вона буде негайно заповнена зухвалішим або меткішим і більш цілеспрямованим сусідом. Місця під сонцем ніхто не віддасть добровільно, за нього треба боротися. І почати слід з чесного аналізу як власних переваг, так і слабких місць, визначення першочергових національних інтересів. Дуже важливо забезпечити правильний баланс військової і м'якої сили, одно- і багатосторонніх заходів для їх захисту. І найголовніше - необхідно нарешті відкинути лінійні концепції зростання на 3% за рік і збільшення товарообігу на 10 млрд за 5 років.
Справжні еліти мислять іншими категоріями. Для того щоб досягти результату, потрібні мрія, мета і концентрація ресурсів. Ефекту метелика ніхто не скасовував. Настав час змахнути крилами.