Високопоставлений російський десант, який відвідав минулого тижня Тирасполь, порадував новими публічними одкровеннями щодо перспектив придністровського врегулювання.
Як виявляється, МЗС РФ «безпосереднім чином враховує результати придністровського референдуму 2006 року» (про незалежність Придністров’я з наступним приєднанням до Росії. - Авт.), підтримує ідею євразійської інтеграції Придністров’я, зокрема створення євразійського регіону «Придністров’я» (вочевидь, замість ініційованого Україною Єврорегіону «Дністер»). Крім того, російська сторона «залишає за собою можливість повернутися до розгляду питання про самовизначення Придністров’я у разі втрати Молдовою свого суверенітету чи зміни її нейтрального статусу». Основний висновок, який напрошується за фактом зазначених заяв, зводиться до того, що в росіян, мабуть, не дуже складається на молдовсько-придністровському напрямі, тому хазяям Кремля віддано команду продовжити загравання з невизнаною республікою.
Схоже, «Мезеберзька ініціатива», яка передбачала джентльменську угоду про активні зусилля Москви з урегулювання придністровського конфлікту в обмін на лобіювання Берліном ідеї створення комітету Росія-ЄС із питань зовнішньої політики та політики безпеки, з огляду на різні причини так і не була реалізована. Чи то Росія захотіла «і рибку з’їсти, і у воду не лізти» - і конфлікт вирішити у вигідному їй ключі, і якийсь російсько-європейський «міжусобойчик» в обхід ОБСЄ отримати. А може, німці, знаючи росіян не з чуток, вирішили діяти за принципом «увечері стільці - вранці гроші», вимагаючи від Москви розпочати з рухів у придністровському врегулюванні. Крім цього, до кінця не зрозуміло, чи справді Москва не надто прагла іти на поступки ЄС у цьому питанні або ж усе набагато банальніше - російській бюрократичній машині, яка загрузла в «відкотах» за «правильний» розподіл російської гуманітарної допомоги в конфліктному регіоні, просто не вдалося «зрушити з місця» керівництво Придністров’я.
Не варто також забувати й про незриму роль ряду російських олігархів, які викупили за безцінь провідні придністровські підприємства та експлуатують їх нині на основі дармового газу (газовий борг Придністров’я юридично належить молдовському уряду). Нагадаємо, на сьогодні газовий борг невизнаного регіону разом із пенею становить майже 4 млрд. дол., збільшуючись щорічно приблизно на 800 млн. дол. Зрозуміло й дитині, що будь-яка формула врегулювання придністровського конфлікту негайно ж покладе край цій і багатьом іншим фінансовим схемам з участю Придністров’я. Чи не правда, є за що поборотися?
Крім провалу «Мезеберзької ініціативи», є ще низка чинників у регіоні, які, м’яко кажучи, не дуже радують Москву - Молдова, що призначена рядом європейських чиновників на роль «лідера Східного партнерства» й відмовляється задовольнити вимоги РФ із денонсації Третього енергетичного пакета ЄС; Україна, яка фактично завершила процес демаркації придністровської ділянки українсько-молдовського кордону та заявляє публічно про пріоритетність придністровського питання під час свого головування в ОБСЄ у 2013 році; а також Євросоюз, який дедалі активніше втягується в процес зміцнення заходів довіри між Кишиневом і Тирасполем і намагається «спокусити» традиційно проросійське Придністров’я.
Крім цього, Москва відзначилася низкою власних помилок на придністровському напрямі. Завдяки безперечним талантам головного російського переговірника Сергія Губарєва, Москва фактично без бою здала поновлення роботи формату «5+2» наприкінці минулого року, а також «проспала» узгодження учасниками консультацій документів про принципи переговірного процесу та порядку денного формату «5+2» улітку 2012 року. Далеко не завжди контрольованим для Москви став відновлений цього року прямий діалог між прем’єр-міністром Молдови Владом Філатом і новообраним лідером Придністров’я Євгеном Шевчуком. Щоб остаточно не втратити обличчя за столом переговорів, Москві вже нині доводиться всіляко ухилятися від традиційних колись зустрічей посередників (Україна, Росія, ОБСЄ), а у недалекому майбутньому, на думку експертів, взагалі не виключений зрив переговорів у форматі «5+2» (природно, руками Тирасполя).
За цих умов Росія вибирає свою стару та перевірену тактику з провокування Кишинева та загравання з Тирасполем. Крім звичної неприкритої політичної підтримки невизнаної республіки, Москва продовжує свою фінансову допомогу Придністров’ю (щорічно приблизно 150 млн. дол. готівкою і 800 млн. - у вигляді поставок газу). Проте замість неодноразово обіцяного Придністров’ям тісного міжвідомчого діалогу між Москвою та Тирасполем невизнаній республіці пропонують поки що сконцентруватися на налагодженні міжрегіональних зв’язків з російськими адміністративно-територіальними одиницями. Не приховує російська сторона й планів із переозброєння своїх підрозділів, які перебувають у зоні конфлікту в ролі миротворців (це особливо гріє серце Тирасполя, водночас турбуючи інших учасників процесу переговорів).
Платою Придністров’я за всі ці «подарунки долі» є вимоги Кремля повністю рухатися у фарватері російського зовнішньополітичного курсу. До останнього часу «заліковими», з погляду Москви, вважалися запевнення Євгена Шевчука і його команди у вірності євразійському курсу розвитку, публічна критика політики України, шпильки Тирасполя на адресу Києва та Кишинева з приводу демаркації придністровського сегмента українсько-молдовського кордону, очевидне ігнорування участі Придністров’я в ініційованому Україною проекті зі створення Єврорегіону «Дністер» (здатного, до речі, реально сприяти розв’язанню низки злободенних для населення Придністров’я проблем за рахунок зовнішніх грантів). Такі підходи придністровського керівництва ще більш розпалюють апетити Москви, яка починає вимагати посадки в регіоні російських «парашутистів» - як мінімум ряду ключових міністрів, а далі - у ранзі керівника місцевого уряду. Як довго Шевчуку вдасться стримувати тиск Москви за нинішніх досить песимістичних економічних реалій Придністров’я - питання, швидше, риторичне.
Понад те, дедалі гучніше невдоволення діями Тирасполя починає лунати в Києві. Причому як на Михайлівській площі, так і на Банковій добре засвоїли «уроки» 2006 року, коли встановлення уніфікованого митного режиму на українсько-молдовському кордоні коштувало Києву величезних ніким не компенсованих фінансових збитків від перерваного залізничного транзиту у бік українських портів Ізмаїла та Рені, а також іміджевих втрат, зокрема серед української громади Придністров’я, що становить приблизно третину населення регіону. У разі, якщо справа дійде до вимушеного коригування курсу невизнаної республіки, її керівництву більше не дадуть шансу використовувати зовнішній тиск для внутрішньої консолідації навколо себе населення регіону. Найшвидше використовуватимуть точкові важелі, як, наприклад, тиск на афілійовані з командою Євгена Шевчука придністровські бізнес-структури, які здійснюють транзит через територію України, а також ряд інших непублічних інструментів.