Якщо Баку й мав намір здійснити бліцкриг у Нагірному Карабаху, то цей план не вдався. Запеклі позиційні бої ведуться наразі в районах лінії розділення сторін.
Як зазначають експерти, війна в Нагірному Карабаху — це передусім бої за дороги й висоти. Головного удару азербайджанці завдають на південному напрямку. За два тижні азербайджанська армія взяла під свій контроль низку стратегічних висот, кілька сіл і районний центр Джебраїл. Ці азербайджанські землі, що не входили до складу Нагірно-Карабаської автономної області Азербайджанської РСР, розташовувалися в «поясі безпеки», створеному вірменами під час переможної для них війни 1993‒1994 років.
Зважаючи на все, мета-мінімум, яка стоїть нині перед азербайджанською армією, — звільнення території Азербайджану, що входить до «поясу безпеки» невизнаної республіки, й установлення контролю над Лачинським коридором, котрий з'єднує Нагірний Карабах із Вірменією. І заради досягнення цієї мети азербайджанське керівництво не зважає на втрати. Вирішальним чинником у просуванні азербайджанців є лише погода, оскільки вона впливає на роботу їхньої ударної сили — безпілотників.
Із часу загострення конфлікту тисячі біженців ринули до Вірменії. Жертвами бойових дій стали десятки мирних жителів. Азербайджанці постійно обстрілюють Степанакерт та інші міста регіону. Своєю чергою Нагірний Карабах завдає ракетних ударів по території Азербайджану. Зокрема було обстріляне місто Гянджа. Водночас у Баку стверджують, що ракети запускають із території самої Вірменії. Єреван це заперечує.
Офіційно Вірменія не бере участі в бойових діях. У конфлікті формально задіяно підрозділи азербайджанської армії та «Армії оборони» так званої Нагірно-Карабаської республіки. Але така ситуація не має обманювати: військовослужбовці Вірменії беруть участь у боях. Та й чи може бути інакше у ситуації, коли не визнана світовим співтовариством і Вірменією держава перебуває під патронатом Єревана, а сам Арцах (вірменська назва Нагірного Карабаху) має для вірменів сакральне значення.
Вірменський прем'єр Нікола Пашинян, повторюючи, що «Арцах — це Вірменія», називає війну «новим Сардарапатом» (місто, біля якого вірмени в травні 1918 року зупинили просування турецьких військ до Вірменії) і заявляє, що «азербайджансько-турецькі бандитські угруповання» продовжують політику геноциду. Водночас він каже, що Єреван і Степанакерт заради врегулювання конфлікту готові піти на поступки щодо Нагірного Карабаху, якщо до цього будуть готові й у Баку.
Відповісти згодою на такі пропозиції президент Азербайджану Ільхам Алієв наразі не готовий. Він стверджує, що єдиний спосіб покласти край бойовим діям — відновити суверенітет Азербайджанської республіки над регіоном, вивівши звідти вірменські збройні сили. Ці заяви азербайджанського лідера відповідають громадським настроям в Азербайджані, де панують сильна ненависть до вірменів і велика рішучість повернути Нагірний Карабах.
Незначна кількість полонених каже про затятість обох сторін. І хоча міжнародне співтовариство закликає сторони конфлікту до негайного й беззастережного встановлення режиму припинення вогню, бойові дії триватимуть довго: на відміну від Вірменії, Азербайджан не влаштовує статус-кво. А успішна наступальна операція дасть змогу Баку натиснути на Єреван і Степанакерт, аби ті були податливішими на переговорах.
Розпочавши операцію з відновлення суверенітету Баку над Нагірним Карабахом і окупованими азербайджанськими районами, що входять до «поясу безпеки», Алієв підвищив ставки. Але «розмороження» нагірнокарабаського конфлікту може призвести не лише до регіональної війни (про що з тривогою попереджають експерти й політики) — збільшуються ризики і для політичних систем у Вірменії й Азербайджані.
У ситуації, коли в азербайджанському суспільстві є завищені очікування від проведеної армією операції, брак хоч якихось значущих досягнень на фронті може призвести до падіння рейтингу влади загалом і Алієва зокрема. Ситуація для керівництва країни може погіршитися на тлі подальшого падіння цін на енергоносії та зниження рівня життя азербайджанців. Не менш серйозні наслідки війна в Нагірному Карабаху може мати й для Вірменії.
Хоча всередині Вірменії і звучить критика на адресу Пашиняна, позиції прем'єра наразі є досить сильними. Але все можуть змінити невдачі на фронті. До того ж Вірменія має значно менше економічних і військових ресурсів, ніж Азербайджан. А вже нині міжнародне рейтингове агентство Fitch прогнозує, що через загострення конфлікту в Нагірному Карабаху падіння вірменської економіки 2020 року становитиме 6,2%, а дефіцит бюджету цього року збільшиться до 7,6% ВВП, як порівняти з 0,8% минулого.
Нині мета вірменської дипломатії — інтернаціоналізувати конфлікт, залучити до нього третіх гравців на боці Єревана. Тому вірменська сторона активно поширює інформацію про іноземних найманців, які воюють на стороні Азербайджану, і каже про збитий турками вірменський літак. Та й головний мотив завдання ракетних ударів вірменами по Азербайджану, крім психологічного тиску на населення, — спровокувати Баку на відповідні удари по території Вірменії, щоб одержати військову й політичну допомогу міжнародних партнерів.
Попри сприяння з боку впливової вірменської діаспори, Єревану наразі не вдається досягти поставленої мети. Міжнародне співтовариство, яке побоюється перспектив етнічних чисток у Нагірному Карабаху з боку азербайджанців, поки що обмежується закликами до сторін конфлікту відновити режим припинення вогню. Деякі країни також засуджують дії Туреччини.
Щодо України, враховуючи окупацію Росією Криму й частини Донбасу, цілком природною є декларована нею підтримка територіальної цілісності Азербайджану. Притому Київ публічно не коментує дій Баку в Нагірному Карабаху, але заявляє про необхідність мирно врегулювати конфлікт. Водночас в Україні уважно стежать за перебігом операції з відновлення суверенітету над регіоном.
Та навіть військово-політичні союзники Єревана не поспішають йому на допомогу: хоча Вірменія і є членом ОДКБ, Москва зберігає нейтралітет. Днями Путін заявив: Росія не приходить на допомогу своїй спільниці, бо формально на неї ніхто не нападав. Але примітним є й коментар російського сенатора Алєксєя Пушкова: за його словами, останнім часом офіційний Єреван прагнув зміцнити відносини з країнами Заходу і ставив під сумніви відносини з Росією, що й призвело до поновлення конфлікту.
Що ж, можливо, перша реакція Москви на поновлення бойових дій у Нагірному Карабаху й демонструвала як її розгубленість, так і зменшення її впливу в Південнокавказькому регіоні. Але, оговтавшись від несподіванки, Кремль, очевидно, вирішив перечекати, щоби вступити в гру тоді, коли вона принесе йому максимальні політичні дивіденди й дасть змогу змінити керівництво Вірменії, посилити свої позиції в Азербайджані та зменшити вплив Туреччини на Південному Кавказі.
Водночас Ільхам Алієв заявив минулої середи, що нинішні посередники — Франція, Росія та США, що є співголовами мінської групи ОБСЄ, яка шукає шляхи вирішення конфлікту в Нагірному Карабаху, — за 28 років так і не змогли його врегулювати конфлікт. Тому після війни посередниками в мирному врегулюванні в Нагірному Карабаху мають стати Анкара й Москва. У Вірменії такі ініціативи відкидають, аргументуючи свою позицію тим, що Туреччина є стороною конфлікту.
Амбіції Анкари в регіоні викликають тривогу не лише в Москви та Єревана, а й у Тегерана та Вашингтона. Однак помисли адміністрації Трампа нині більше зайняті президентськими виборами, ніж нагірнокарабаським конфліктом. Можливо, Баку обрав час для початку бойових дій у Нагірному Карабаху й з огляду на те, що у Вашингтоні нині всю увагу приділяють майбутнім виборам.
У четвер у Женеві відбувся перший із двох раундів переговорів щодо припинення вогню в Нагірному Карабаху, який провели співголови мінської групи ОБСЄ. Брав участь у них і міністр закордонних справ Азербайджану Джейхун Байрамов. Результати переговорів наразі невідомі. А 12 жовтня в Москві відбудеться другий раунд переговорів. Цього ж дня до російської столиці приїде й міністр закордонних справ Вірменії Зограб Мнацаканян.
Однак зусилля переговорників виявляться безплідними, якщо за стіл переговорів не захочуть сісти самі протиборчі сторони. Їхня непримиренність і неготовність до компромісів щодо принципових питань перешкоджали вирішенню конфлікту в минулі роки, коли зусилля дипломатів розбивалися об позицію Єревана та Степанакерта, які обстоюють принцип права нації на самовизначення, і Баку, що дотримується принципу територіальної цілісності й непорушності міжнародно визнаних кордонів.
І доки для Баку є перспектива перевести тактичні успіхи своєї військової операції в Нагірному Карабаху у стратегічний успіх — відновлення суверенітету бодай над частиною непідконтрольної азербайджанському уряду території, малоймовірно, щоб Азербайджан сів за стіл переговорів із Вірменією.