Після хвилі хайпу інтерес до зустрічі Байден — Путін зник за одну добу. Тепер жодна новина не живе в Мережі довго. В нас є «сьогодні ввечері» і максимум «завтра». Коли стало зрозуміло, що миттєвих зрушень не буде, інтерес одразу зник. За результатами зустрічі є сенс зупинитися на очевидному, а для спекуляцій — знайдеться чимало справжніх і самопризначених експертів.
США і РФ розпочали стратегічний діалог із багатьох питань. Деякі з них, наприклад контроль за стратегічними озброєннями або кібербезпека, частково отримають публічне висвітлення, а більшість — залишатимуться конфіденційними. Передбачити результати цієї дискусії на сьогодні неможливо, довіри в ній немає, а цілі сторін принципово різняться.
Російський режим вважає, що довгострокова мета США і Заходу загалом — перезавантаження, що цілком логічно. Нинішня Росія є загрозою для Заходу та його інституцій. Духовні скрепи імперської історії ніколи не стануть західними цінностями, середньовічна концепція лояльності керівникові країни набуває ірраціональних рис і робить РФ джерелом небезпеки для Заходу. Останньому традиційно бракує візії, що робити з Росією, та політичної волі її реалізувати. Чимала частина західного політикуму не проти «пропетляти» і зберігати статус-кво. Байден та американська адміністрація можуть стати лідерами Західного світу, але каденція Трампа навчила союзників бути обережними й передбачати будь-який розвиток подій. Байден добре розуміє, хто такий Путін і що таке сучасна Росія. Він прагнутиме з РФ «стабільних і передбачуваних відносин» — нова американська мантра, — але точно не будуватиме відносин між США і РФ як рівними партнерами. Це вочевидь не влаштовує Путіна.
Досить імовірно, що США та РФ почнуть переговори щодо стратегічного роззброєння, а згодом — щодо визначення правил поведінки в кіберпросторі. До цього додаються ще багато питань, на кшталт боротьби зі змінами клімату. Вони домінуватимуть у порядку денному американо-російських відносин наступних півтора-два роки, а можливо і всю каденцію Байдена. Ці переговори не заважатимуть «не домовлятися» щодо інших питань, але очевидно впливатимуть на них.
Проблематика України буде складовою цього діалогу. Дедалі більше ознак, що американська адміністрація обговорюватиме «нас без нас». Це не означає, що Україну «здаватимуть», хвилі «зради» тут теж недоречні. Україна як сталий і надійний союзник є важливим інтересом США і Заходу загалом — до речі, не тільки через РФ, а й через призму Китаю та можливість посилення його впливу в регіоні. Нас також не будуть «розмінювати» на зміну позиції Росії стосовно Китаю, як стверджують численні «експерти», в тому числі через неможливість її зміни російським режимом: тут маневр Путіна з багатьох причин дуже обмежений.
Тим часом можливий вплив дискусій між США і РФ на часові рамки й масштаби військової допомоги та плани щодо розміщення інфраструктури НАТО на нашій території, на обговорення можливості та параметрів безпекової угоди зі США, наступних кроків у наближенні до НАТО й, опосередковано, ЄС та багато чого. Деякі питання будуть обговорюватися і вирішуватися повільно або взагалі будуть поставлені на паузу.
Мене турбує майже повна відсутність проблематики «російської паспортизації» в заявах наших партнерів. Вважаю це одним із ключових викликів для нашої зовнішньої політики, — ми з ним поки що зовсім не впоралися. Ідеться як про паспортизацію на окупованих територіях, так і про останній проєкт російського закону про видачу паспортів українцям і білорусам на «принципах самоідентифікації». Путін послідовно грає на підвищення ставок, і тут потрібна жорстка спільна відповідь — України та Заходу. Вона можлива тільки якщо ми розпочнемо цю роботу: допомагають лише тим, хто допомагає собі сам. Нам критично потрібні механізми, в тому числі законодавчі, відповідальності та покарання за подвійне громадянство з країною-агресором. Російська паспортизація спрямована на створення масштабної п’ятої колони, просування «русского міра» та генерування умов для втручання у наші справи й дестабілізацію в майбутньому, тобто на руйнування Української державності. Нам слід вимагати тиску на РФ з боку наших партнерів і визначення цього як останньої «червоної лінії» в розмові з Росією, — повторюся: вважаю це одним із ключових викликів нашої зовнішньої політики.
Певна річ, наші партнери посилатимуться на мінські домовленості, поки не буде інших. Це не означає, що вони готові сприйняти російський сценарій або навіть російське тлумачення цих домовленостей. Тим часом тотальна паспортизація на окупованих територіях позбавляє сенсу будь-яку послідовність, що веде до ситуації, коли російські громадяни голосують за російських громадян на українських місцевих виборах, а в перспективі — й на загальнонаціональних виборах. Результатом може стати вже не вигаданий у Росії, а реальний громадянський конфлікт. Очевидно, що нам потрібно переконати наших партнерів у необхідності принципово нової стратегії стосовно окупованого Донбасу, хай і з «ритуальним» посиланням на мінські домовленості. Варто пам’ятати, що частина західного політикуму не проти компромісного варіанту реалізації цих домовленостей, оскільки це на багато років дозволить тримати нас у «сірій» зоні й не підвищувати ставок, поки путінський режим не припинить свого існування. Тому слід домовлятися про перехідний період або періоди під контролем міжнародної адміністрації. «Заморозити» ситуацію — не вихід, оскільки ключі від її «розмороження» залишатимуться в Путіна.
Є реальна загроза, що стратегія перезавантаження путінського режиму визначатиме логіку політики США стосовно нас. Захід усе більше сприймає Росію як країну, що занепадає: економічно та демографічно, але хоче тримати цей процес під контролем. Очевидно, що режим у своєму нинішньому вигляді не може існувати в майбутній «зеленій» реальності, старт якій дав останній саміт «Великої сімки». У найближчі 30–50 років на нас чекає приблизно така зміна економічного та суспільного укладу, яка відбувалася за часів промислової революції.
Наша значною мірою пострадянська економіка теж стоїть перед мегавикликами, однак, із погляду безпеки, найближчі роки будуть вікном можливостей для путінського режиму знищити Українську державність, включити частину території України до складу Росії і створити буферні держави — на іншій. Ми не знаємо, якою буде нова російська реальність і коли вона з’явиться, та вона точно не буде проукраїнською. Тим часом наш шанс полягає в тому, що ця «реальність» зрозуміє: без повернення до цивілізованих відносин із Заходом виживання Росії як держави неможливе. Це відкриє шлях до реальних переговорів щодо Криму і багатьох інших украй важливих для нас тем. Ми маємо працювати на цей шанс спільно з Заходом, насамперед США, це наше стратегічне завдання, але на цьому шляху немає простих і популярних рішень, а насправді — з точністю до навпаки. США, ймовірно, будуватимуть свою стратегію на прагненні перезавантажити російський режим у довгостроковій перспективі та в «контрольований спосіб», а в короткостроковій — працювати з РФ на безпекові теми, зокрема такі як стратегічне роззброєння, кібербезпека, зміна клімату. Знайти наше місце в цій стратегії цілком можливо, але знадобляться зовсім інші підходи до нашої стратегії, а головне — її реалізації, з чим у нас завжди складно.
Перемогти російський режим ми можемо тільки у співпраці з колективним Заходом. Можна скільки завгодно розвивати тему здатності України стати самостійним світовим гравцем, але це потребує послідовної реалізації довгострокової стратегії, радикального зміцнення наших інституцій, національної єдності, мобілізації та згуртованості суспільства, і ще багато всього. І шалених обсягів ресурсів. Необхідно «вкладатися в майбутнє»: в середньостроковій перспективі штучний інтелект і прориви у сфері біології будуть важливіші за ядерну зброю, однак в Україні, де освіта й наука послідовно деградують, це, швидше, скидається на наукову фантастику. Для мене докорінна реформа освіти та інновацій є найважливішим маркером бажання рухатися вперед і стратегічного планування: вкладатися потрібно насамперед у людей, у їхні знання та навички. Але навіть за такого, на сьогодні — абсолютно фантастичного, сценарію в нас немає економічної й інтелектуальної спромоги перемогти Росію і відновити нашу територіальну цілісність без наших друзів та партнерів, — це аксіома.
Нам дуже боляче, коли Байден не накладає санкцій на оператора «Північного потоку-2», однак це дає йому нову якість трансатлантичної солідарності та реальний вплив на Німеччину і умови, якими буде оточений цей проєкт. Робота газотранспортної системи України — червона лінія для наших партнерів, однак хотілося б, щоб усі питання вирішувалися з самого початку за спільним столом переговорів, чого зараз немає. Партнерство ніколи не було дорогою з одностороннім рухом, воно точно не складається тільки з перемог і досягнень, але воно критично потрібне для України.
Відповідь Байдена на запитання щодо нашого членства в НАТО є квінтесенцією сприйняття України нашими партнерами. Головна проблема — не окупований Донбас, а корупція. Це аж ніяк не виправдання, це домінуюче сприйняття України на Заході. З цим можна сперечатися, наводити аргументи і досягнення, але реальність полягає в тому, що кроки в цій сфері вважаються катастрофічно недостатніми. Причому, як бачать наші партнери, українські олігархи — не єдине джерело політичної корупції в Україні. Американська адміністрація вважає: спочатку реальні кроки боротьби з корупцією, потім — усе інше, тому нам, очевидно, варто поміркувати над необхідністю стати найкращими, «чемпіонами», у тому числі в рамках нової глобальної американської антикорупційної ініціативи. «Пропетляти» тут явно не вийде: квиток до НАТО і ЄС — це реальна боротьба з корупцією. Не перелік реформ, де можна ставити «галочки» після виконання, а саме зміна політичної культури в Україні. Більше прозорості, більше участі суспільства у призначеннях, зокрема до регуляторних органів, реальна політична відповідальність: схибив — пішов у відставку, і ще багато всього. Вже відомо, що ця тема стане ключовою на зустрічі Зеленський — Байден, і до неї слід ретельно та креативно готуватися.
Слабкість наших інституцій є другою ключовою темою, без якої Україна не стане надійним союзником Заходу. Всередині країни можна обговорювати, чи є санкції РНБО хоча б тимчасовим шляхом уперед, чи мають вони взагалі юридичну основу та багато іншого, але для наших партнерів вони є ознакою слабкості й небажання грати системно і на перспективу. Про це не говорить лише ледачий — від політиків до експертів та журналістів. Вони просто запитують: «А щось іще, крім РНБО, в Україні працює?». Незалежність і ефективність інституцій — це другий квиток в ЄС і НАТО, подолання корупції та хаосу без цього неможливе, хоч би скільки було РНБО прийняло законів та санкцій. Це й має стати темою розмови Байден — Зеленський. Політика ніколи не є ідеальною, але принципів треба дотримуватися, інакше — гра без правил. Саме тому у Вашингтоні вважають, що ситуація навколо Нафтогазу продемонструвала відсутність принципів і відсутність довірливої комунікації з нашими партнерами: це сприйняття ще довго переслідуватиме нас у майбутньому.
І останнє, але точно не найменш важливе. Я завжди — за дуже відверту і гранично чесну розмову з нашими партнерами. Врешті-решт, Україна потрібна насамперед нам, усі інші виходять — і це логічно — з власних інтересів. На Заході стежать за низкою емоційних заяв і закликів, які лунають в українській політиці останні кілька місяців. Деякі з них сприймаються з розумінням, деякі — як свідомий епатаж, інші — з посмішкою. Без емоцій у політиці ніяк. Тим часом нам варто утриматися від прямих звинувачень у бік наших партнерів, як, скажімо, «ненадання Україні Плану дій щодо членства в НАТО призвело до окупації частини території Грузії та України». Зрештою, це неправильно, оскільки надання ПДЧ не дає жодних гарантій безпеки від російського втручання: подивіться хоча б на приклад Чорногорії, де російські спецслужби намагалися організувати заколот проти влади. Нам ці звинувачення нічого не дають, але впливають на сприйняття України і довірливий діалог, про що кажуть чимало західних політиків та експертів. Емоції працюють у політиці лише разом із діями.
Одне слово, нас чекає непростий діалог зі США. Він не буде поганим або добрим, він буде саме непростим. Головне — щоб він був партнерським. У цьому діалозі важливо не тільки говорити, а й чути, і головне — розуміти наших партнерів, жорстко й послідовно відстоювати наші інтереси і нашу візію та прагнути до спільної теми, де це можливо. Довірливо й чесно казати, де наші інтереси не збігаються, але бажано — не на загал. Уміти взяти паузу або, навпаки, бути здатними «збільшити оберти». Продемонструвати, що в нас на ключових позиціях є вдосталь людей, яким можна довіряти, адже сьогодні це проблема для всього українського політикуму. Не сподіватися, що зовнішня політика дасть бали у внутрішній: працювати потрібно зараз, а результати будуть як мінімум післязавтра. Але саме зараз у нас є шанс працювати на отримання статусу союзника США, — це дасть нам безпеку, спільний успіх визволення наших людей та територій. Інших варіантів немає.
Більше статей Павла Клімкіна читайте за посиланням.