Спільна українсько-польська позиція, сформульована цього тижня у статті міністрів закордонних справ двох країн Дмитра Кулеби та Збігнєва Рау стосовно протидії російсько-німецькому проєкту Путіна—Меркель «Північний потік-2», надрукованій у виданні Politico, стала реакцією на гальмування санкцій адміністрацією Джо Байдена.
Слід згадати, що глава МЗС Литви Г. Ландсбергіс напередодні заявив: будівництво газопроводу треба зупинити до парламентських виборів у РФ у вересні 2021-го задля тиску на Москву. Млявість команди Байдена викликала реакцію і в американському конгресі, який, власне, і є джерелом санкцій проти проєкту, що нищить трансатлантичну та європейську солідарність.
Про офіційно артикульовані інтереси різних сторін, причетних до проєкту «Північний потік-2», сказано, написано й показано чимало. Але є інтереси, про які не говорять уголос і розуміння яких дозволяє пояснити, чому цей проєкт ще не похований, а його прибічники активно намагаються добудувати трубопровід.
РФ. Російська політика у площині енергетичних відносин із Європою і передусім Німеччиною як її найбільшою потугою, є калькою з радянської, часів холодної війни. Досить згадати фрагмент таємної доповідної записки союзного МЗС «О политической линии и некоторых практических шагах СССР в связи с образованием в ФРГ правительства Вилли Брандта», що була представлена для ЦК КПРС 1 грудня 1969 року: «Важное значение может иметь достижение договоренности о поставках в ФРГ советского природного газа. Речь идет о заключении контракта, который действовал бы в течение двух десятков лет и поставил бы до известной степени в зависимость от Советского Союза такую важнейшую сферу народного хозяйства ФРГ как энергетика». З понад 50-річної ретроспективи можна констатувати, що сформульоване завдання не тільки виконане, а й перевиконане. В залежність поставлена не тільки енергетика вже об’єднаної Німеччини, — в залежність поставлений її політичний клас, більшість якого, наче наркозалежні, цієї залежності не визнає. Феномени Шредера та путінферштеєрства — того підтвердження. Колишній посадовець Держдепу США Бенджамін Шмітт наголошує, що підтримка «Північного потоку-2» обмежена невеликою частиною німецької та австрійської ділових спільнот, які історично полюбляють працювати з російськими державними підприємствами.
Інтерес Кремля — поглибити цю залежність задля руйнації трансатлантичного мосту безпеки та заміни його євразійським у вигляді російсько-німецького, що зрушить геополітику Європи ХХІ століття, повернувши її назад у 30-ті роки минулого. І Берлін тут уже грає на боці Москви. Пророчими виявилися слова М.Тетчер стосовно об’єднаної Німеччини, сказані нею в Колорадо-Спрінгз ще 1995 року на зустрічі колишніх лідерів країн Заходу, що завершили холодну війну: «Німеччина прагне до зверхності… Ви не прив’язали Німеччину до Європи — ви прив’язали Європу до великої Німеччини…».
Ось ця вже реальна й небезпечна для Європи німецька зверхність яскраво виявляється в історії з «Північним потоком-2» і пояснює, чому Євросоюз такий безпорадний у протидії йому, хоча Європарламент прийняв не одну резолюцію проти зазначеного проєкту. Якщо проєкт усе ж таки буде завершено, це символізуватиме, серед іншого, трансформацію Європейського Союзу де-факто в Германський Союз, чого не сприймуть країни Центрально-Східної Європи, і передусім Польща. Розкол у ЄС поглибиться, що й треба Кремлю, який уже відкрито декларує конфронтаційний курс щодо Брюсселя. Для Москви головна європейська столиця — у разі завершення «Північного потоку-2» — остаточно переміститься до Берліна. Тут варто згадати репліку російського опозиціонера Гаррі Каспарова в листі від 2019 року до міністра закордонних справ ФРН Г. Мааса, що найбільший експорт Росії — не газ або нафта, а корупція.
Можна сказати, що в разі успіху «Північного потоку-2» цей експорт найбільші дивіденди принесе кремлівській клептократії та її німецьким партнерам. Акціонерна угода між учасниками проєкту передбачає, що швейцарська компанія-оператор отримуватиме плату за послуги транспортування газу з моменту його введення в експлуатацію, незалежно від того, чи буде в ньому газ взагалі, і в розмірі, еквівалентному платі за ці ж послуги при максимальній проєктній потужності 55 млрд куб. м/рік. Це пояснює, чому «Газпром» і його партнери будь-що прагнуть добудувати бодай одну нитку і провести формальну церемонію запуску в експлуатацію. З того моменту понад 1,4 млрд дол. щорічно впродовж 50 років «капатимуть» на рахунок швейцарської компанії «Газпрому» й непрозоро розподілятися у вигляді дивідендів «потрібним людям» у Європі.
На жаль, усього цього не усвідомлюють у столицях провідних країн ЄС, де домінують стереотипні підходи на кшталт «діалог понад усе», «коли торгують — не воюють», «санкціонувати, але співпрацювати». Приниження Євросоюзу під час візиту Ж. Борреля до Москви — того підтвердження.
Німеччина. Завершення «Північного потоку-2» і «Турецького потоку» сформує не тільки нову газову конфігурацію Європи. Німеччина стане не тільки основними газовими воротами Євросоюзу, а й газорозподільним хабом. До цього слід додати, що інший хаб — в австрійському Баумгартені в центрі Європи стане пунктом, де зійдуться обидва потоки, і таким чином російсько-германські «кліщі» охоплять усю Центрально-Східну Європу. Берлін цього свідомо прагне, співпрацюючи з Москвою, хоча й не акцентує це прагнення, ігноруючи стурбованість країн ЦСЄ, зокрема Польщі.
Але не тільки газові потоки будуть спрямовуватися російсько-німецьким тандемом. Грошові теж — через німецькомовний кантон Цуг у Швейцарії, де завбачливо поруч, але поза межами ЄС, розміщені головні операційні офіси «потоків», які справно «качають гроші», незалежно від обсягів транспортування газу. Для Німеччини «газові кліщі» — це ще й спосіб покласти край польській норовливості в ЄС, яка нервує Берлін, зокрема темою репарацій за шкоду, заподіяну окупацією під час Другої світової війни.
Німецький політикум публічно воліє не обговорювати сценаріїв розпаду РФ. Але німці мають неартикульований план дій «про всяк випадок». Як завжди, на Сході Німеччину цікавлять ресурси, передусім енергетичні. Саме північні простори федерації від Ямалу до Балтики й містять основні родовища нафти і газу та новозбудовані трубопроводи й термінали для їх постачання в Європу. За цією логікою, два путінських «Північних потоки» для транспортування газу та дві Балтійські трубопровідні системи для експорту нафти добре вписуються в майбутню конфігурацію забезпечення німецької економіки в постмосковський період РФ. Можлива «Росія Light» на базі Північно-Західного федерального округу, Ямало-Ненецького та Ханти-Мансійського автономних округів із новою старою столицею в Санкт-Петербурзі дуже влаштовуватиме як Берлін, так і «пітерських чекістів». Тут має місце повний збіг неартикульованих публічно інтересів російської клептократії та німецького «глибинного рейху». Багатолітній симбіоз офіцерів східно-німецької розвідки Штазі М. Варніга і радянського КДБ В. Путіна може стати провісником інших геополітичних реалій ХХІ ст.
США. Вже трохи забулось, але варто пригадати, що 5 серпня 2020 року в американському виданні Politico з’явився відкритий лист 103 колишніх американських високопосадовців під промовистою назвою «Настав час переглянути нашу російську політику». По суті, йшлося про спробу запропонувати нову стару ідею перезавантаження відносин із РФ. Хоча цей лист наразився на шалену критику в самих США, Європі та Україні й автори мусили опублікувати ще й статтю, в якій намагалися спростувати паралелі з перезавантаженням часів Обами, проте залишилося стійке враження, що саме цього прагне певна частина американського політичного істеблішменту. Такі собі приховані путінферштеєри американського розливу.
Впадає у вічі, що ініціатори листа — колишні дипломати, військові, конгресмени, міністри, які багато років займалися питаннями обмеження ракетно-ядерних озброєнь та режимів контролю, співпрацюючи з СРСР, а потім — з РФ. Основні тези листа: ризик військового протистояння знову реальний, ми рухаємося до гонки ядерних озброєнь. Квінтесенція листа — необхідно відновити американсько-російське лідерство в управлінні ядерним світом. Між рядків читається, що слід відсунути вбік американо-російські суперечності нижчого порядку й вирішувати фундаментальні питання обмеження ядерних озброєнь, аби уникнути ризику ядерної війни; обмежувати зростання Китаю та вживати заходів для подолання наслідків кліматичних змін. З такої позиції американо-російські суперечності навколо проєкту «Північний потік-2» десь там у морі між Росією та Німеччиною бачаться як такі, що мають бути знівельовані. Досить лише проголосити, що США не мають там національного інтересу, й хай європейці та росіяни самі вирішують долю цього газопроводу.
Ніколас Бернс, який консультував Дж. Байдена під час передвиборної кампанії і розглядається нині як можливий посол США у КНР, хоча й не був серед підписантів листів у Politico, озвучив ідею, що Вашингтону слід тимчасово заморозити санкції проти «Північного потоку-2», а Європі — зупинити будівництво газопроводу. Здавалося б, це прийнятна ідея як варіант поховання проєкту засобом «ні санкцій, ні будівництва». Але ж газопровід будує не ЄС, а Росія через уже згадувану швейцарську компанію «Газпрому» Nord Stream-2 AG. І росіяни зразу ж відновили добудову труби, тим самим стимулюючи нову хвилю трансатлантичної суперечки. Саме це й потрібно Кремлю.
Розв’язка наближається. Найближчими місяцями вона настане. У цьому контексті, бачиться, що настав час об’єднаними зусиллями Києва і Варшави та однодумців на берегах Потомаку і Шпрее стимулювати Вашингтон до рішучих дій, щоб назавжди зупинити «погану угоду для Європи». Ну, а Київ має діяти паралельними треками: офіційною дипломатією, як це взірцево робить посольство України в Німеччині, та менш помітними корпоративними зусиллями в руслі тактики «тисячі порізів».