«Перетягування» полюса

Наприкінці 2010 року в західному світі справжнім бестселером стала книжка відомого геолога, професора Лоуренса Сміта «Світ у 2050 році». На жаль, ця робота не захопила широкі маси на пострадянському просторі, як і всі основ­ні світові тренди останнім часом. Мабуть, наївно було б очікувати пуб­лікації такої книжки вітчизняними видавцями, але їхніх колег із сусідньої Росії вона мала б зацікавити.

Судячи з анотації Wall Street Journal, Л.Сміт у своїй праці малює досить цікаве майбутнє сучасного світу. Він стверджує, що до 2050 року відступ льоду в Пів­нічному Льодовитому океані внаслідок глобального потепління зробить придатними для освоєння та експлуатації підводні багатства, приховані сьогодні льодовою полярною шапкою. Йдеть­ся передусім про родовища нафти і природного газу. Футурологи вва­­жають, що природні зміни створять передумови для виникнення так званого Союзу північних країн, куди ввійдуть приарктичні держави Росія, Фінляндія, Шве­ція, Норвегія, Ісландія, Гренлан­дія, Канада та США. Це утворення нібито відокремиться від реш­ти світу, побудувавши держави «соціального благоденства» з небаченими темпами економічного зростання - ельдорадо для нових емігрантів із нині квітучих країн.

Навпаки, нинішня напруга дискусії навколо приналежності арктичних територій свідчить про те, що виникнення в майбутньому сприятливих можливостей для життя й роботи в Арктиці лише розпалюватиме учасників протистояння. В таких умовах потрібно говорити не про створення «союзу благоденства», а про шанси на збереження миру за полярним колом.

Що на кону

Спочатку розберімося, що стоїть на кону в арктичних суперечках і чи справді сховані під товщею льоду Північного Льодо­витого океану скарби варті тих ресурсів, які вкладають приарктичні держави у відстоювання своїх позицій.

Торік група вчених з Геологіч­ної служби США навела в журналі Science детальні оцінки корисних копалин, що містяться, як передбачається, в надрах під північною полярною шапкою. За їхніми даними, в Арктиці є більш як 400 родовищ із підтвердженими запасами нафти (понад
6 млрд. тонн) і природного газу (більш як 31 трлн. куб. м). М’яко кажучи, не багато. Порівняйте: тільки відомі резерви вуглеводнів Саудівської Аравії становлять 36 млрд. тонн. А що ж із невідкритими запасами за полярним колом, - адже саме вони мають стати найбільш привабливою порцією арктичного пирога? Тут учені розводять руками й закликають до обережності при використанні своїх даних. Поясню­ється це складністю процесу оцінок, - адже деякі із заполярних регіонів не досліджені зовсім або досліджені недостатньо. Тому екс­пертам не залишається нічого іншого, як аналізувати геологічну історію й на основі цього робити висновки про можливі запаси. Отже, за даними американських геологів, невідкритих наф­тових запасів в Арктиці приблизно від 13% світових, або близько 12 млрд. тонн. Крім того, морське дно за полярним колом містить близько 46,7 трильйона кубометрів природного газу.

Однак корисні копалини - не єдина цінність, що стоїть на кону в Арктиці. Адже зміни, які відбуваються у зв’язку зі змінами клімату й активним таненням льодів, не тільки роблять регіон більш доступним для освоєння, а й відкривають морські простори.

У 2007 році після безпрецедентного танення льодовиків несподівано став судноплавним Північно-Західний прохід біля берегів Північної Америки. Цей прохід вважається найкоротшим морським шляхом із Європи до Азії (скорочує час у дорозі на три-чотири тижні) і, на перший погляд, обіцяє колосальне зменшення витрат на перевезення. У свою чергу, головна арктична магістраль Росії Північний морський шлях, за оцінками гарвардського кліматолога Р.Корелла, до 2050 року, можливо, буде відкрита 100 днів замість нинішніх 20 на рік.

Однак створення нових транс­портних шляхів - не єдиний наслідок активного танення льодів. Слід також мати на увазі, що цей чинник створює умови для флотів потенційних противників маневрувати й загрожувати безпеці тієї чи іншої приарктичної країни. Це також може стати істотним чинником у конкурентній боротьбі зазначених держав за арктичний шельф.

Хребет спотикання

У сучасному міжнародному праві закріплено поділ Арктики на п’ять секторів, які належать Росії, США, Канаді, Норвегії та Да­нії. З 1920-х років ці країни оскаржують право володіння арктичними територіями. Усього ж про бажання вести розробки арктичного шельфу заявили понад 20 держав.

Однак найбільш серйозні суперечки навколо приналежності арктичного шельфу точаться між Росією та Канадою. Решта претендентів залишаються на другому плані і є для головних сперечальників привабливими об’єк­та­ми для перетягування на свій бік.

Предмет суперечки визначається умовами Конвенції ООН із морського права 1982 року. Згідно з ними, жодна держава не має права встановлювати конт­роль над Арктикою, але країни, котрі прилягають до Льодовитого океану, мають право на «виключну економічну зону», кордони якої встановлюються за 200 морських миль від берега. Далі, увага: ця зона може бути розширена, якщо країна доведе, що арктичний шельф є продовженням її сухопутної території. Ось тут і криються можливості для отримання окремими державами «бонусної» частини шельфу.

Через складнощі, пов’язані з визначенням зовнішніх кордонів континентального шельфу, жодна з країн досі не змогла встановити таких розширених кордонів. Проте в новому тисячолітті скриньку Пандори територіальних суперечок було відкрито, - перший крок зробила Росія.

Основний інтерес наших сусідів в Арктиці пов’язаний із Хребтом Ломоносова, підводним утворенням, яке тягнеться на 1800 кілометрів від Новосибірсь­ких островів через центральну частину океану до острова Еллес­мер у канадському арктичному архіпелазі. Воно вважається ключовим ласим куснем у пошуках вуглеводневих багатств в Арктиці. Ро­сійські експерти переконані, що хребет - продов­ження континентального шельфу Сибіру і це дає їхній країні право претендувати на розширення своєї вик­лючної економічної зони аж до Пів­нічного полюса. У разі позитивного вирішення питання Росія розширить зовнішні кордони свого арктичного шельфу на 1,2 мільйона квад­ратних кілометрів і зможе розпочати розробку нафтових та газових родовищ у трикутнику Чукотка-Мур­манськ-Північ­ний полюс.

Зі свого боку, Канада і Данія також висувають претензії на хребет. Як заявляють канадці, вони мають наукові підтвердження того, що він - канадський, а не російський. Із цим не згодна Данія, яка має намір довести, що підводний «хребет спотикання» - геологічне продовження зовсім не Сибіру, а Гренландії. Інші дві приарктичні країни - Норвегія і США - приналежність Хребта Ломоносова не оскаржують. Пер­ша в 2009 р. взагалі відмовилася від претензій на Північний полюс, зате отримала дозвіл від Комісії ООН із питань кордонів континентального шельфу на при­ріст території арктичного шельфу. Що ж до США, то Ва­шинг­­тон не приймає жодного з варіантів визначення кордонів арктичного шельфу, запропонованих сьогодні приполярними державами, прагнучи додатково отримати територію, що простягнеться на 600 морсь­ких миль від Аляски до Північного полюса. Розпочати юридичний спор з іншими країнами США заважає затягування сенатом процесу ратифікації Конвенції ООН з морського права. Однак держсекретар Г.Клінтон оголосила завершення цієї процедури пріоритетом зовнішньополітичного відомства на поточний рік, і, здається, це питання найближчим часом буде закрите.

Відомості з льодового фронту

Як уже згадувалося, першою арктичною державою, котра подала у 2001 р. заявку в ООН на встановлення нового зовнішнього кордону континентального шельфу в Північному Льодовито­му океані, стала Росія. На той час ще не були опубліковані прогнози футурологів про інтенсивність танення криги, та й говорити про економічні можливості РФ у видобутку корисних копалин в Арктиці було недоречно. Проте такий крок органічно вписувався в рамки нової політики повернення Росією свого місця та значення на міжнародній арені, запропонованої президентом В.Пу­тіним народу, який тужив за колишньою величчю своєї країни.

Перший млинець у боротьбі Москви за володіння Північним полюсом і арктичним шельфом виявився грудкою. Після розгляду російської заявки Комісія ООН з питань кордонів континентального шельфу визнала, що в документі немає переконливих доказів континентальної природи та приналежності до природних компонентів материка підняття Ломоносова.

РФ з цим не погодилася й продовжує активно домагатися свого. При цьому діє вона на кількох фронтах одночасно. Го­лов­них зусиль, звісно, докладає в юридичній сфері.

Москва готує нові докази зв’язку Хребта Ломоносова з сибірським континентальним шель­фом. Справа це не проста й надзвичайна витратна. За інформацією російських фахівців, їхній країні необхідно довести приблизно 20 тис. ділянок із допомогою ехолота. Сьогодні немає точної інформації про обсяг уже дослідженого, - за деякими оцінками, виконано не менше двох третин роботи. При цьому кажуть, що російська сторона кинула на це всі свої ресурси: виміри ведуть не тільки наукові судна, а й військові кораблі та риболовецькі траулери, які мають на борту відповідне обладнання.

Однак усі зусилля можуть вия­витися марними. Керівник кліматичної програми російського відділення WWF О.Кокорін заявляє про існування «однієї проблеми» у системі російських доказів: за його інформацією, хребет і шельф розділяє «невелика ямка», - порода там просідає. Су­дячи з перепаду висот у цьому міс­ці, Хребет Ломоносова, з формального погляду, не може вважа­тися частиною російського шельфу.

Проте російські ЗМІ вже анонсували подачу в 2012 році нової заявки із незаперечними свідченнями протилежного. І, коли брати до уваги заяву експертів із Російського інституту океанології, що в цьому документі міститимуться наукові відкриття російських геологів, «які можуть спростувати багато усталених загальновизнаних наукових гіпотез», можна очікувати, що появу в хребті прикрої «ямки» буде нау­ково обґрунтовано.

На тлі активності росіян у підготовці юридичної бази своїх претензій її конкуренти мають досить блідий вигляд. Подати заявку в Комісію ООН зі своїми претензіями Канада планує тільки в 2013 р., а Данія має намір це зробити аж у 2014-му.

Випереджаючи своїх конкурентів у зборі юридичних доказів, Росія веде активну дипломатичну роботу, спрямовану на зміц­нення своїх позицій перед розглядом питання в ООН. Най­успішнішим кроком у цій сфері експерти називають підписання восени минулого року договору з Норвегією про розмежування
175 тис. кілометрів арктичного кордону, переговори про який між Москвою та Осло велися впродовж 40 років. Росія пішла на пос­тупки норвежцям у сфері рибальства, однак заручалася підтримкою одного зі своїх колишніх суперників у суперечці за арктичний шельф, котрий має великий вплив в ООН.

Експерти не виключають, що після Норвегії Москва може досягти аналогічної угоди з Данією, тим самим значно посиливши свої шанси на остаточний успіх у боротьбі з Канадою.

У відповідь на це Оттава шукає підтримки у свого традиційного союзника - США, а канадсь­кі представники в НАТО продовжують обговорювати перспективи включення арктичних територій у сферу військових інтересів Північноатлантичного альянсу.

Російська сторона проводить також широку пропагандистську кампанію в Арктиці. Чого варте встановлення в 2007 р. російською експедицією на чолі з полярним дослідником А.Чилінга­ровим на дні океану в районі Північного полюса російського прапора. Саме ця акція й стала відправною точкою перегонів за розподіл арктичного шельфу.

Росія рекламує свої наміри проводити гідрографічні та геологічні дослідження Арктики й повідомляє про плани запуску нової космічної системи, яка дозволить більш пильно моніторити метеорологічні умови в регіоні й допомагати в розвідці та розробці корисних копалин. Части­ною пропагандистської кампанії можна вважати і торішні відвідини В.Путіним Землі Франца-Йоси­фа, і широке публічне обговорення російського права на Арктику на недавній міжрегіональній конференції партії «Единой России» в Єкатерин­бурзі.

Оттава не відстає від Москви у сфері пропаганди. Канадські ЗМІ анонсують подвоєння витрат на картографічні дослідження за полярним колом до 40 млрд. дол., широко висвітлюють ділові поїздки в Арктику пре­м’єра С.Харпера і не втомлюються лякати обивателів експансіоністськими планами Росії в цьому регіоні.

Нарешті, Москва активно використовує можливості з демонстрації сили в Арктиці. Набува­ють конкретики плани створення окремого угруповання сил у ре­гіоні для забезпечення безпеки російської території Північ­ного Льодовитого океану «у різних військово-політичних ситуа­ціях», - на початку літа військове відомство РФ підтвердило намір розгорнути найближчим часом в Арктиці дві армійські бригади.

У 2007 р. Росія відновила тренувальні польоти стратегічних бомбардувальників у район Північного полюса і походи бойо­вих кораблів в Атлантику. А деякі російські експерти вважають, що французькі вертольотоносці «Містраль», які купує Ро­сія, увійдуть до складу Північного флоту для забезпечення його домінування в Арктиці.

Зі свого боку, Канада планує відкрити арктичний військовий навчальний центр у Резолют-Бей для проведення тренувань в умовах низьких температур, глибоководний порт на острові Баф­фінова Земля, а також побудувати флот патрульних кораблів для охорони північних вод.

Резонансною стала заява міністра оборони Канади, що прозвучала цього тижня, про намір упродовж місяця провести в Арктиці в серпні нинішнього року великі навчання. У них візь­муть участь близько тисячі війсь­ковиків, винищувачі CF-18, розвідувальні й транспортні літаки, а також бойовий корабель. Нав­чання канадських збройних сил в Арктиці проводяться вже п’я­тий рік, однак стають чим дедалі масштабнішими.

Незважаючи на нарощування конкурентами військової могутності в Арктиці, експерти не вірять у можливість переростання суперечок на силове протистояння. На їхню думку, є багатообіцяючі ознаки можливості врегулювання північними країнами своїх суперечок мирними засобами у рамках правового поля. Першим позитивним знаком готовності сторін домовлятися експерти називають підписання у травні нинішнього року членами Арктичної ради (Кана­дою, США, РФ, Норвегією, Шве­цією, Фінляндією, Данією та Іс­ландією) першого юридично обо­в’язкового договору про розподіл функцій у галузі пошуково-рятувальної діяльності в Арктиці.

Та й сам факт готовності всіх країн, котрі претендують на арктичний шельф, подати свої заявки в Комісію ООН свідчить про те, що ніхто з них не займатиметь­ся «самозахопленням» в Арктиці.

Крім того, експерти одностайно стверджують, що сьогодні арктичний шельф не цікавий з погляду вуглеводнів, бо світова наука ще не навчилася видобувати з нього дешеве паливо. В умовах, коли замінниками нафти можуть стати сланцевий газ, сонячна та вітрова енергія, до арктичних покладів корисних копалин у людства руки дійдуть не швидко. І навіть якщо їх почнуть видобувати, то робити це зможуть лише наймогутніші міжнародні консорціуми, яким, взагалі-то, байдужа національна приналежність арктичного шельфу.