Президент Макрон: плани на літо
Перші тижні президентства Еммануеля Макрона запам'яталися його яскравим позиціюванням на міжнародній арені. Саміт НАТО в Брюсселі, саміт "Великої сімки" в Таорміні, низка двосторонніх зустрічей і заяв показали світові, що попри молодий вік і брак досвіду на міжнародній арені Макрон готовий відігравати першорядну роль у світових справах. Новообраний французький президент не лише переконливо тиснув руку Дональдові Трампу, а й кинув прямий виклик його рішенню вийти з Паризької кліматичної угоди, закликавши "зробити наш світ знову великим". Приймаючи у розкішному Версальському палаці Путіна, він незворушно підкреслював своє критичне налаштування і принциповість. Доповнили картину жорстка позиція щодо переговорів з приводу Brexit і натяки на можливість запровадження санкцій ЄС проти Польщі.
Однак чітке зовнішньополітичне позиціювання не може приховати того факту, що на найближчі місяці пріоритетним для Макрона залишається все ж таки внутрішньополітичний порядок денний. Президент націлений на якнайшвидше втілення амбітної програми реформ, відтак скрупульозно опрацьовує плани на перші сто днів при владі. Макрон не хоче повторити помилку Франсуа Олланда, який фактично втратив літо 2012 року, а потім так і не зміг набрати ні достатнього темпу, ні суспільної підтримки для втілення своєї програми.
У планах Макрона на літо виокремлюються три ключові пріоритети. По-перше, це посилення антитерористичної політики, починаючи зі створення спеціального органу для координації антитерористичної діяльності. Нагальність проблеми у Франції, яка останніми роками пережила цілу низку кривавих терактів, увиразнили нещодавні теракти в Лондоні й Манчестері, де серед жертв були французи.
Другим пріоритетним напрямом має стати реалізація ключової домовленості про співпрацю з центристом Франсуа Байру - ухвалення і впровадження законів про моралізацію публічного життя. Ці закони повинні зменшити можливості для корупції, зловживань та непотизму найвищих державних посадовців. Суспільний запит на моралізацію особливо загострився після політично вбивчого для кандидата від "Республіканців" Франсуа Фійона розслідування щодо можливих зловживань з бюджетними коштами. Така реформа вимагатиме значних законодавчих змін, зокрема й конституційних, тому для її впровадження знадобиться кілька місяців від першої презентації на засіданні Ради міністрів, запланованої на 14 червня.
Однак найбільшим внутрішньополітичним викликом не лише перших місяців при владі, а й президентства Макрона загалом стане глибинна реформа ринку праці, націлена на його лібералізацію заради подальшого пожвавлення французької економіки. Щоб мати можливість швидко впровадити нововведення президентськими указами, потрібно провести в новообраному парламенті відповідний закон, а тоді вийти на довгі й складні переговори з профспілками, які планується завершити до кінця вересня. Пам'ятаючи, що суспільний спротив загасив набагато скромніші намагання президента Олланда, можна очікувати значних акцій протесту вже в найближчі місяці.
Однак кавалерійський наскок Макрона міг наразитися на істотну перепону - здобути більшість у новообраному парламенті. Тому, готуючись до впровадження трьох згаданих реформ, Макрон усе ж таки кинув основні ресурси на черговий тур виборчої боротьби. І прогноз надзвичайно позитивний. Більшість організацій, які проводять опитування громадської думки, прогнозують президентові не лише мінімально потрібну більшість у 289 голосів, а мало не цілковите домінування у парламенті. На початку червня Kantar-Sofres прогнозувало 320-350 мандатів, OpinionWay - між 335 і 355 мандатами, а оптимізм Ipsos сягав навіть 395-425 місць для свіжоперейменованої "Вперед, Республіко" в Національній асамблеї.
Другий виток політичного оновлення
Отже, 11 й 18 червня французи обиратимуть 577 депутатів Національної асамблеї - нижньої палати парламенту. Відповідно до мажоритарної системи, голосування відбувається не за загальнонаціональними списками, а за конкретного кандидата в кожному виборчому окрузі. Теоретично можна здобути перемогу ще в першому турі, якщо отримати 50% голосів виборців, які представляють щонайменше 25% вписаних у виборчі списки. Однак традиційно високий рівень абсентеїзму у більшості випадків вимагатиме проведення другого туру. До нього потраплять кандидати, які в першому турі здобудуть підтримку як мінімум 12,5% від вписаних у виборчі списки, тобто близько 20% тих, хто проголосує. І той, хто здобуде найбільшу кількість голосів, і стане депутатом.
Хоча перший тур голосування в закордонних виборчих округах відбувся ще 3 і 4 червня і відзначився шаленим успіхом для президентської політичної сили, кандидати від якої здобули найбільше голосів у десяти з одинадцяти округів, низька активність виборців, що не перевищувала 20%, вимагає проведення другого туру. Одним з кандидатів на виліт є сумновідомий в Україні депутат Тьєррі Маріані, ініціатор багатьох прокремлівських заходів, зокрема кількох візитів французьких депутатів до окупованого Криму.
Більшість оглядачів сходяться на тому, що на Францію очікує безпрецедентне оновлення парламенту, основні параметри якого були визначені ще в ході президентської кампанії. Це маргіналізація або принаймні істотне послаблення традиційних партій, які визначали динаміку політичного життя П'ятої республіки останніми десятиліттями - соціалістів і голлістів, істотне посилення право- та ліворадикалів і, зрештою, домінування новоствореного центристського руху, значна частина кандидатів від якого - від третини до половини - є політичними неофітами.
Один тур чи два, але наведені вище розрахунки соціологів показують, що, попри всю неформатність самого політичного руху "Вперед, Республіко" та фрагментацію французького політичного ландшафту, реформа 2002 року, яка незмінно забезпечувала президентові парламентську більшість, продовжує працювати. Ця реформа, яка урівняла мандати президента і парламенту до 5 років (досі президента обирали на 7 років) та синхронізувала ці вибори в часі, мала на меті виключити неприємну ситуацію cohabitation - вимушеного співіснування президента і прем'єр-міністра від різних політичних партій, що нерідко спричиняло безлад у французькому політичному житті. З 2002 року і Жак Ширак, і Ніколя Саркозі, і Франсуа Олланд мали президентську більшість. Так, на виборах 2012-го, отримавши трохи менше ніж 30% голосів у першому турі, Соціалістична партія мала в парламенті більшість у 295 місць (51,5 %).
Попри те що така система сприяє ефективнішому функціонуванню державної машини, вона має й свої недоліки. Передусім це серйозна концентрація влади й звинувачення у суперпрезиденціалізмі, адже гарантована більшість надає президентові дуже широке поле для маневру. Сумніви у демократичності такої системи викликають політичні пропозиції перезаснувати Францію як парламентську Шосту республіку. Подібні ідеї можна було знайти, зокрема, у політичних програмах лівих кандидатів у президенти Бенуа Амона і Жан-Люка Меланшона. Сам Макрон обіцяв, що не буде суперпрезидентом, не займатиметься мікроменеджментом і активно делегуватиме повноваження. З іншого ж боку, концентрація політичних повноважень у разі провалу програми виконавчої влади може призвести до політичної аннігіляції і самого президента, і його політичної команди. Повністю цей неприємний момент на собі відчули Франсуа Олланд і Соціалістична партія.
Доля аутсайдерів: підлаштовуйся або зникни
Решта політичних гравців дещо знітилася перед несподіваним наступом макроністів. Стратегія реваншу "Республіканців" під проводом Франсуа Баруена наразі зазнає невдачі. Баруен та його колеги розраховували, що політичний рух Макрона, що був створений лише рік тому і, природно, не має розгалужених партійних структур на місцях, а на додачу принципово висуває новачків у політиці, не може реалістично покладатися лише на бажання виборця "дати президентові шанс". Відтак правиця мала б серйозні шанси на нав'язування президентові cohabitation з відповідною модифікацією його програми. Планувалося не тільки зберегти наявні 220 мандатів "Республіканців", а й здобути додаткові 70.
Однак Макрон завдав випереджувального удару, впровадивши превентивну cohabitation на власних умовах. Він призначив прем'єр-міністром Едуара Філіппа, представника поміркованого крила республіканців з кола Алена Жюппе, паралельно віддавши міністерство економіки ще одному знаковому представникові правих - Брюно Ле Меру. Таким чином Макрон прагнув показати правоцентристським виборцям свою відданість ідеям економічного реформування на ліберальних засадах і переконати їх голосувати саме за його молодий і перспективний рух, а не за партію "Республіканці", що наразі перебуває в кризі.
Серйозні проблеми після поразки Марін Ле Пен на президентських виборах переживає і "Національний фронт". Підтримка партії продовжує падати, а 18% рейтингу в загальнонаціональному вимірі завдяки двотуровій системі та республіканському консенсусу - співпраці мейнстримних партій задля витіснення праворадикалів у другому турі - загрожує дати на виході близько 15 депутатів. Партія проходить водночас через ідеологічну кризу, кризу лідерства і навіть банальні фінансові проблеми. З огляду на те, що французькі банки відмовляються давати кредити на передвиборну кампанію, праворадикали навіть закликали своїх виборців до надання їм "патріотичної позики", своєрідного краудфандингу в обмін на сувеніри - від автографів лідерки до запрошення на "престижний захід" за її участі (внесок від 15 000 євро) або навіть вечері з Ле Пен особисто (внесок від 75 000 євро). Не маючи можливості створити значну фракцію, "Національний фронт" зосередиться на боротьбі в 45 округах, де Ле Пен здобула перемогу в другому турі президентських виборів - на півночі та південному сході Франції. Однак праворадикали перетворилися на константу у французькому політичному житті і чекатимуть провалів Макрона, щоб здобути реванш на виборах 2022 року.
Аналогічно після невдачі в першому турі президентських виборів втратила загальнонаціональну динаміку й ліворадикальна "Нескорена Франція" Жан-Люка Меланшона. Попри скромні прогнози щодо чисельності парламентської фракції (20-30 депутатів), саме його прихильників можна очікувати як найбільш активних учасників потенційних акцій протесту проти економічної та соціальної політики уряду.
Однак найсумніша ситуація, безперечно, в соціалістів, яким наразі прогнозується лише 30-40 місць в новому парламенті. У партії немає ані яскравого лідера, ані стратегії на вибори, що провокує апокаліптичні настрої та зосередженість на особистому політичному виживанні. Деякі соціалістичні діячі взагалі відмовилися балотуватися, дехто балотується від президентської більшості і навіть не вказує власної партійної належності на передвиборних постерах (як колишні міністри Марісоль Турен і Міріам Ель Хомрі). Бенуа Амон, офіційний кандидат від Соціалістичної партії, який намагався балотуватися на ліворадикальній платформі і здобув рекордно низькі 6,3% у першому турі, відкрито підтримує кандидатів-комуністів супроти колег по партії (насамперед проти колишнього прем'єра Мануеля Вальса) й орієнтується на запуск з липня власного політичного руху у співпраці з комуністами та захисниками довкілля.
Чи може щось зупинити переможну ходу Макрона до створення власної парламентської більшості й отримання мандата на проведення докорінних реформ? Наразі найбільша небезпека, яка може спіткати президента та його уряд, пов'язана зі скандалом і розслідуванням навколо міністра з територіального вирівнювання Рішара Феррана, якого підозрюють у фаворитизмі. Наявність проблемного міністра може змусити засумніватися в недекларативності одного з найсильніших пунктів політичної програми Макрона - моралізація політичного життя. І найбільш скептичні оглядачі попереджають, що в разі негативного розвитку ситуації, це може коштувати Макронові від 30 до 50 мандатів, через що доведеться домовлятися з уже обраними кандидатами-центристами.