Доки світом бродить економічна криза, а Сполучені Штати зайняті Іраком і Афганістаном, Росія поспішає зміцнити свою присутність на пострадянському просторі. Вслід за угодою про пролонгацію перебування російського Чорноморського флоту в Криму, Кремль має намір найближчим часом підписати протокол про подовження термінів перебування 102-ї російської військової бази у Вірменії. Єреван, своєю чергою, також готовий продовжити цей «шлюбний контракт»: інформацію про підготовку змін до російсько-вірменського договору про російську військову базу від 16 березня 1995 року вже підтвердив секретар місцевої Ради національної безпеки Артур Багдасарян.
Відповідно до проекту протоколу, в договір буде внесено дві зміни. Вони стосуються термінів перебування і цілей російської військової бази у вірменському місті Гюмрі. Тепер ст.25 передбачає не 25-річну, а 45-річну дію договору з автоматичним продовженням на наступні п’ятирічні періоди. (Задля уникнення непорозумінь представник Міноборони Вірменії заявив, що пролонгація відбудеться із дня підписання договору, тобто починаючи з 1995 року. Проте це — не остаточний текст протоколу. І цілком імовірно, що продовження терміну відраховуватиметься з 2010-го.) Окрім того, зміниться ст.3: до ряду завдань російської бази, крім «здійснення функцій із захисту інтересів РФ», тепер входитиме й забезпечення безпеки Вірменії. Зокрема й через поставки Єревану «сучасного і сумісного озброєння, військової (спеціальної) техніки».
Для Росії — це більш ніж вдала угода. Як військовий об’єкт, 102-га російська військова база містить у собі три мотострілкові полки (123-й у Єревані, 124-й і 128-й — у Гюмрі), 992-й артилерійський полк, 988-й зенітно-ракетний полк, 116-й окремий танковий батальйон, 772-й окремий розвідувальний батальйон. До складу 426-ї авіаційної групи, розташованої на аеродромі в Еребуні, входять 18 винищувачів МіГ-29. За повідомленнями російських ЗМІ, усього на озброєнні перебуває до ста танків, близько трьохсот бронемашин, артилерійські системи і зенітно-ракетні комплекси різних типів. Чисельність бази становить близько чотирьох-п’яти тисяч осіб. Вони розміщені по військових містечках у Гюмрі та Єревані. (До речі, саме до Гюмрі було передислоковано російських військових, які залишили військові бази в Ахалкалакі та Батумі.) Російські медіа пишуть, що половина офіцерів і майже всі солдати-контрактники — вірмени, які отримали російське громадянство.
Завдання цього угруповання російських військ — прикриття південного флангу Росії та захист Вірменії як учасника Договору про колективну безпеку. Але навіть за оцінками самих російських військових експертів, база у Вірменії — лише осколок потужної стратегічної системи безпеки, розгорнутої в часи Радянського Союзу вздовж кордонів Туреччини та Ірану. Ось тільки для Москви база в Гюмрі — це щось більше, ніж солдати, літаки, танки чи зенітно-ракетні комплекси С-300В.
Свого часу спікер російської Держдуми Борис Гризлов зауважив: «Вірменія — форпост Росії на Південному Кавказі». І втрата цієї країни для Кремля рівнозначна втраті регіону. А база в Гюмрі — демонстрація російського прапора на Південному Кавказі, спосіб посилити і зміцнити свій вплив у регіоні, спосіб зберегти у сфері російського впливу Вірменію на довгі роки. Як зазначив у своїй статті у Wall Street Journal провідний експерт Heritage Foundation із питань Росії, Євразії та міжнародної енергетичної безпеки Аріель Коен, «російсько-вірменський протокол робить Росію домінуючою державою на Південному Кавказі, оскільки США і НАТО не готові до тривалої військової присутності в цьому регіоні».
А ось для Єревана російська військова присутність — один із елементів забезпечення безпеки країни: вірменський істеблішмент відчуває дефіцит безпеки, вважаючи, що межує принаймні з двома ворожими державами — Азербайджаном і Туреччиною. І, хоча більшість вірменських політичних партій на цей час не озвучили свого ставлення до змін у договорі 1995 року, важко уявити, що якийсь вірменський уряд найближчими роками порушить перед Кремлем питання про виведення російських військ. Навпаки, чільні вірменські політики зацікавлені у посиленні цієї присутності. І тому для 102-ї російської військової бази створено режим максимального сприяння: орендну плату за базу в Гюмрі не стягують, Вірменія забезпечує її необхідними комунально-побутовими послугами. А прикордонна група ФСБ Росії спільно з вірменськими прикордонниками з 1992 року охороняє кордони республіки з Туреччиною та Іраном. (На території Вірменії сьогодні діють 58 прикордонних застав прикордонного управління ФСБ Росії.)
Проблема безпеки для Вірменії пов’язана насамперед із Нагірним Карабахом, через який країна ось уже не перший рік перебуває у стані конфронтації з Азербайджаном. Баку поки що не висловив протесту у відповідь на подовження терміну перебування російської військової бази в Гюмрі. Але Єреван не може не турбувати те, що азербайджанський президент Ільхам Алієв постійно заявляє про свою готовність відновити територіальну цілісність держави. У тому числі й силовим шляхом. Повз увагу вірменського керівництва не може пройти й те, що річний бюджет оборонного відомства Азербайджану приблизно дорівнює річному бюджету Вірменії. Та й із Туреччиною, попри певне зближення, в Єревана досі залишаються непрості відносини. Складні відносини з Анкарою та Баку, географічне розташування Вірменії зумовили те, що ця країна ось уже півтора десятка років перебуває у напівблокаді.
У ситуації невщухаючого нагірнокарабаського конфлікту й вірмено-азербайджанського протистояння Єреван орієнтується на Москву, головного військового союзника і основного економічного партнера. Відтак Росія — найбільший інвестор у вірменську економіку. Більше того, у повній або частковій власності російських компаній перебувають практично всі стратегічні підприємства Вірменії. У тому числі і об’єкти паливно-енергетичної сфери: компанія «АрмРосгазпром», Разданська ТЕС, Севано-Разданський каскад ГЕС, розподільчі мережі, Вірменська АЕС. 2008 року до ВАТ «РЖД» перейшло концесійне право на управління вірменською залізницею.
Цей бік відносин Єревана і Москви дуже добре охарактеризував один із учасників вірменських інтернет-форумів: «Усе гранично просто: ми з Росією «дружимо» на основі взаємовигоди. Нам потрібна їхня військова підтримка, тому що Росія, слід визнати, світовий лідер озброєння. Ну, а вони натомість отримують союзника на Південному Кавказі. І навіть більше: їхня присутність у Вірменії вигідна і їм самим, бо цей регіон зараз в інтересах як США, так і Росії».
Беручи до уваги перманентну нестабільність у регіоні, у Вірменії вважають, що Росія повинна виступити гарантом її безпеки на випадок воєнної стадії нагірнокарабаського конфлікту. Події в Киргизстані засвідчили, що вибудувані в рамках ОДКБ механізми не працюють у кризових ситуаціях. Тому в Єревані віддають перевагу двосторонньому форматові співпраці. Не випадково представники вірменського керівництва особливо акцентують увагу на тому, що нова угода передбачає: Росія спільно з вірменською армією бере на себе зобов’язання забезпечувати безпеку Вірменії.
Втім, не всі вірменські експерти і політики вірять, що у разі нового збройного протистояння навколо Нагірного Карабаху Москва ухвалить рішення про силове втручання в конфлікт на боці Єревана, захищаючи його від свого стратегічного союзника Баку. «Важко сказати, чи посилюється безпека нашої країни в результаті змін у договорі. Якщо всі стратегічні козирі відразу ж віддаєш партнерові, то твоя цінність падає. І поява пункту про забезпечення безпеки Вірменії в новій угоді про перебування російської бази не означає, що Росія з кимсь воюватиме заради Вірменії», — зазначив у розмові з «ДТ» експерт Аналітичного центру глобалізації та регіонального співробітництва Степан Григорян. Адже у вірмено-російських відносинах постійно присутній третій — Азербайджан.
Нерозв’язані політичні й економічні проблеми примушують Єреван орієнтуватися на Москву. Але вірменське керівництво усвідомлює, що Кремль має свої інтереси в регіоні, і вони часто не збігаються з національними інтересами Вірменії. Ось тому вірмени намагаються розширити контакти своєї країни з НАТО, з яким ця південнокавказька держава співпрацює в рамках Плану індивідуального партнерства: Єреван не може не насторожувати розвиток відносин Москви і Баку, особливо у сфері військово-технічного співробітництва. Наприклад, те, що Росія має намір продати Азербайджану два дивізіони зенітно-ракетного комплексу C-300. (Втім, остаточне рішення, судячи з усього, в Москві ще не прийняте.) І хоча цей ЗРК — оборонний і безпосередньо не загрожує ні Вірменії, ні Нагірному Карабаху, Єреван відчуває себе зрадженим союзником, оскільки вважає, що С-300 не просто змінить військовий баланс у зоні конфлікту, а й дозволить Баку бути агресивнішим.
Але Кремль у своїх відносинах із Єреваном і Баку намагається не допустити перекосу і зберегти військово-політичний баланс у регіоні, поставляючи зброю обом сторонам. Адже Росія має свою базу не лише у Вірменії, а й в Азербайджані, орендуючи Габалінську РЛС, призначення якої — захист від удару міжконтинентальних балістичних ракет, а також безперервний контроль космічного простору. Москва активно співпрацює з Баку в різних сферах безпеки (боротьба з наркотрафіком і тероризмом, поставки техніки, військова освіта). При цьому росіяни одночасно тісно взаємодіють із цих самих питань і з Єреваном. Та й на російській базі у Гюмрі, за офіційними даними, також перебувають два дивізіони ЗРК С-300.
Цілком можливо, що внесення змін у договір про російську військову базу, надання Єреванові міцнішої парасольки безпеки — своєрідна компенсація Вірменії з боку Росії в обмін на можливий продаж оборонних комплексів С-300 Азербайджану, спроба приглушити стурбованість вірменського істеблішменту. А заодно дати політичний сигнал Баку, щоб той утримувався від застосування сили у вирішенні нагірнокарабаського конфлікту. Експерти вважають, що «враховуючи відносини з Баку, Москва прагнутиме максимально утримувати сторони від ескалації, одночасно зберігаючи дистанцію у разі воєнної конфронтації». Але, взявши на себе роль посередника, Москва водночас зацікавлена в подальшому збереженні статус-кво в регіоні. Адже таке становище дає серйозні важелі впливу на регіональних гравців і дозволяє почуватися більш впевнено у розігруваних геополітичних партіях.