Спочатку цей текст був іншим. Він був про те, що «росія летить у прірву». «Скрєпи тріщать під вагою санкцій. Останній чізбургер з’їдено. Останню банку «коли» випито. Останній пост у соцмережі написано. Росіяни залишаються наодинці із собою, зі своєю удаваною величчю. Вони з побоюванням дивляться на себе в дзеркало і бачать там слабку, перелякану, розгублену й голу істоту, безпомічну без благ «тлінного Заходу», — написав я. Але перший і єдиний читач цього опусу швидко та чітко поставив мене на місце. Читач сказав, що не можна недооцінювати ворога, а спрощення його до рівня карикатури зіграє проти нас.
Я перечитав і зрозумів, що читач правий.
Росія складніша, ніж наші уявлення про неї. Той біль, який завдали їй санкції, не може не викликати задоволення і вже неприкритої радості. Спостереження за тим, як у рф починають страждати від ізоляції, галопуючого курсу рубля, закриття ринків, зростання цін на продукти й падіння на акції, сприймається як дещиця справедливого покарання за жахіття війни.
Побут і комфорт, яких росіян послідовно й планомірно позбавляє Захід, б’ють по російських масах, від яких у рф уже давно мало що залежить. Нестатки піднімаються знизу вгору. А отже, політичного класу росії, який давно обклався благами, ці санкції практично не зачеплять. Путін, шойгу, лавров та інші продовжать так само смачно їсти й м’яко спати. Звичайно, рахунки верхівки заблоковано, в олігархів забирають яхти, в пропагандистів — будинки в Італії, але це плата за лояльність до влади та наближеність до годівниці, якої кожен із них не хотів, але мав бути готовим рано чи пізно оплатити. Цей час настав зараз.
Помилкою було б вважати, що матеріальне благополуччя — єдине, що рухає російською елітою. Все набагато складніше. І це теж треба відкрито визнати. Якщо цього не зробити, ми опинимося в павутинні, аналогічному російському.
Путін веде війну проти України, сидячи в бульбашці власних уявлень, які не мають нічого спільного із реальністю. У його світі українці — поневолений нацистами народ; ми збираємося створити ядерну зброю і знищити росію; у нас на кожному кроці натовська інфраструктура, яка вже працює проти росії; українські військові самі обстрілюють українські ж міста, знищують мирних жителів і вбивають дітей.
Ми не повинні повторювати його помилку, придумуючи собі зручний образ ворога. Неправильно будувати фортецю нашого ставлення до нього на хисткому фундаменті його спрощеного сприйняття. Для того щоб його перемогти, нам слід зрозуміти, який він. Хоча мені можуть заперечити: нині не час для психоаналізу — ворога треба бити жорстоко, потужно, без сантиментів. «По морді, а не по паспорту». І вони будуть праві, тож цей текст, можливо, стане у пригоді в майбутньому.
Подобається нам це чи ні, але у ворога є ідея і традиція. Здається, найточніше конструкт сучасної росії позначив Григорій Чхартішвілі (Борис Акунін) у своїй багатотомній «Истории российского государства. От истоков до монгольского нашествия». З тому в том він переносить ідею про те, що росія — держава «ординського типу», і їй властиві такі риси:
«1. Гранична централізація і концентрація влади; всі більш-менш важливі рішення приймалися однією інстанцією — самим государем.
- Усі жителі від простолюдина до аристократа були на становищі «кріпаків» у держави, яка вважалася найвищою цінністю: не держава існувала заради населення, а населення заради держави.
- Фігура верховного правителя була священною, будь-який замах на її авторитет вважався тяжким злочином.
- Воля государя стояла вище за будь-які закони, обов’язкові для підданих, але не для вищої влади». («История российского государства держави». Т. 4).
Сакралізуючи владу, російське населення століттями любить її не за милості чи блага, вважаючи це проявом слабкості влади. Автор пише: «…жахлива жорстокість, якщо вона виглядає містично ірраціональною, не породжує в масі ненависті, зате суворість раціональна й помірна сприймається як утиск і викликає протест».
Такі характеристики чужі більшості з нас, які останній десяток років не знаходять вад у демократії. Ми інші. Наша ідея — свобода. Наша традиція — козацька вольниця.
Тож не факт, що росіяни зроблять правильний висновок з економічного Армагеддону, зорю якого вони нині бачать. «Кока-колу» можна замінити «Байкалом». Дуже важливо, щоб ті, хто в росії ще може мислити, донесли до своїх співгромадян, що всі їхні злидні — це розплата, а не покарання. За дурість, зарозумілість, за «ординськість».
Навряд чи варто очікувати від росіян бунту, хоча б і голодного Вони слабкі структурно — опозицію зачищено під нуль, їхні протестні рефлекси атрофовані, руки не вміють тримати автомат. Навіть найліпші з них нині обирають еміграцію — внутрішню або справжню. Але саме на них і слід розраховувати в нашій боротьбі. Вірити, що страх жити у великій Північній Кореї слабший, ніж страх повернути собі свою країну.
Здається, Андрію Сахарову належать слова про те, що боротьба тих, хто не може відкрито протистояти злу, полягає в тому, щоб його просто не підтримувати. Тому, воюючи зі зброєю в руках, наше спільне — України й Заходу — завдання зробити так, щоб у росії перестали підтримувати путіна, макабричну логіку російської влади.
Якщо цього не станеться, то росія перейде на новий етап своєї історії, залишившись незмінною у своїй суті. Але в кожному разі шлях цей буде не простим, а через смерть, біль і покаяння. ЗСУ гарантують.